«Крим став репресивною лабораторією Росії»: правозахисник Сергій Заєць ‒ про юридичні аспекти порушення прав людини

У зв'язку з анексією Криму Росією і зростанням кількості пов'язаних із нею порушень прав людини зросло значення і значно збагатився зміст правозахисної діяльності. Про це говорили з адвокатом-правозахисником Сергієм Зайцем, який тісно співпрацює з Українською Гельсінською спілкою з прав людини та іншими правозахисними організаціями.

‒ Сергію, у чому особливості правозахисної роботи в нинішній ситуації з Кримом?

‒ Коли Крим анексувала Росія, вона принесла з собою усі типові для цієї країни порушення. Це поліцейська держава з низьким ступенем поваги до прав і свобод людини. Є дуже багато таких прикладів: це і тортури, і незаконні затримання, і специфічні методи «боротьби з екстремізмом», і багато іншого. Але це типові для Росії справи, з якими працюють російські правозахисники, і в Криму вони є, швидше, обтяжувальним фактором. Це загальна хвороба російської держави. Нас це хвилює тільки тією мірою, в якій страждають українські громадяни, які залишилися на окупованій території.

Інша категорія ‒ справи, породжені окупацією. Це і нав'язане громадянство, і порушення свободи пересування, і примусове переміщення населення, придушення будь-якої незгоди з політикою окупаційної влади.

Сергій Заєць, юрист Регіонального центру з прав людини

Потрібно знати, що окупація ‒ це захоплення військами чужої території, але за міжнародним правом після цього факту має відбутися консервація ситуації на цій території до правового визначення її статусу ‒ або мирного договору та визнання її за новою державою, або повернення попередній державі, або іншого статусу.

Держава-окупант не повинна там взагалі нічого змінювати, зобов'язана захищати цивільне населення й особливо свято дотримуватися прав людини.

Росія всупереч міжнародному праву почала інтенсивно «освоювати» Крим. Вона поширила на нього дію свого законодавства, змінила органи влади, провела націоналізацію і веде приватизацію, і все це породило масу порушень прав людини.

Робота з захисту прав людини має багато аспектів. Це і моніторинг порушень, це й адвокація, тобто просування ідей. Я займаюся юридичною роботою, веденням справ у Європейському суді та інших органах. Таких справ у мене на різних стадіях зараз приблизно сто.

Юридична робота ‒ вона менш гучна, але ґрунтовніша. Це збір та подання доказів. При підготовці скарги до Європейського суду кожне твердження потрібно доводити до найдрібніших деталей. При розгляді скарг у Європейському суді держава може захищатися проти висунутих звинувачень. І тим цінніші висновки щодо кожної конкретної справи. Рішення Європейського суду ‒ навіть не факт, це більше, ніж факт, бо так воно і було насправді. І це вже юридична оцінка, яка підсилює політичні процедури та запускає додаткові механізми тиску на державу-порушника.

‒ Які типові порушення прав людини в Криму?

– Перш за все, це нав'язане російське громадянство, це переміщення населення, коли Росія всіма можливими способами витискає з Криму неугодних українських громадян, одночасно заселяючи територію своїми громадянами.

Це факти ретроспективного застосування законодавства, що неприпустиме. Наприклад, незаконне позбавлення волі громадян, які були поміщені під варту ще владою України, їхнє засудження за злочини, до яких російське законодавство не має стосунку. Нерідкі випадки простого перегляду українських вироків для «приведення їх у відповідність до російського законодавства» або засудження за дії, які злочином за українським законодавством не є.

Яскравим прикладом є притягнення до відповідальності людей, які вчинили інкриміновані їм дії до приходу Росії. Це справи Ахтема Чийгоза і взагалі «справа 26 лютого», це перегляд Росією справ, уже давно розглянутих українськими судами, як, наприклад, справа Хайсера Джемілєва, а також є багато інших «не гучних» справ.

До цієї категорії належать справи, наприклад, щодо Андрія Щекуна та його соратників, які були викрадені до «референдуму». Росія у зв'язку з цим сперечається в міжнародному суді щодо дати поширення своєї влади на Крим. Російські адвокати стверджують, що час окупації потрібно відраховувати з 21 березня 2014 року, і тоді ці дії, виходить, вчинені до приходу Росії до влади. Водночас Україна наполягає, що влада Росії на Крим була незаконно поширена з моменту початку операції окупації, тобто з 20 лютого 2014 року, і тоді всі ці дії, вчинені вже при Росії та російськими окупаційними структурами, є сферою відповідальності Росії.

Це також справи людей, які на момент окупації перебували в Криму в ув'язненні. Росія стала неправомірно переглядати їхні справи, переводити в місця позбавлення волі поза межами Криму, досі відмовляється повертати їх Україні. І це грубе порушення прав цих людей.

Це також порушення права власності, коли Росія забирає землю, надану українською владою, зносить будівлі, зведені до окупації, позбавляє майна.

Є також порушення свободи слова: від позбавлення телеканалів ефірних частот до прямого переслідування журналістів за обговорення питань окупації, порушення свободи віросповідання. Перенесена Росією практика в Крим: переслідування учасників «Хізб ут-Тахрір», звинувачення в екстремізмі інших релігійних організацій, зокрема звинувачення в місіонерській діяльності. Переслідування вірян Православної церкви України ‒ це вже кримські порушення. До справ, породжених і обкатаних у Криму після окупації, належать справи з переслідування адвокатів, як, наприклад, адвоката Еміля Курбедінова та інших. Пізніше цей досвід перенесли в саму Росію.

‒ Порушення яких саме прав людини породжені в Криму його окупацією Російською Федерацією?

– Крим став своєрідною юридичною лабораторією. Росія прийшла до Криму і привела з собою свої війська, своє законодавство, гроші, політику, менеджмент, органи влади, всіх оголосила своїми громадянами. Як сказала мені одна оригінальна жінка, це виглядає так: я прокидаюся у себе вдома, виходжу на свою кухню, а тут Росія стоїть у трусах і на моїй плиті смажить яєчню. Щоб адаптуватися, кримчанам потрібно було багато побігати та постояти в гігантських чергах: замінити паспорти, всі документи про власність, змінити гроші, прикріпитися до лікарень, змінити номери на автівках, перейти на іншу мову спілкування й багато чого іншого. По фізіологічних параметрах кримчан сильно вдарило переведення часу відразу на дві години. Багато хто зіткнувся з втратою бізнесу, втратою роботи.

У зв'язку з оголошенням кримчан громадянами Росії виникла нова правова проблема. Раніше роздавання російських паспортів, як, наприклад, у Криму в 90-х роках, було добровільним. У 2014 році в Криму ж ніхто нікого не питав. Люди мали ухвалити рішення всього за 18 днів. Тепер їхнє право надалі залишитися проживати у себе вдома стало залежати від окупаційної влади. Наприклад, уже у травні 2014 року російська влада не пустила до Криму Мустафу Джемілєва, у липні ‒ заборонила в'їзд Рефату Чубарову, на початку 2015 року ‒ вислала з півострова Синавера Кадирова.

Нова держава поширила на нових громадян багато нових обов'язків, зокрема й бути лояльним до його влади та його політики. Зараз Росія вимагає при отриманні російського громадянства складати присягу на вірність.

Особливо нав'язане громадянство позначилося на дітях, які утримувалися в інтернатах і дитячих будинках. У них теж не було ні найменшої можливості відмовитися від російського громадянства. Тепер Росія прагне виховати із них яничарів ‒ людей, які мають любити та захищати чужу для них країну, можливо підуть воювати проти України.

Крим ввів питання громадянства у сферу прав людини. Нав'язане громадянство означає примусову зміну самоідентифікації людей. Це дуже болісно вдарило по тих, хто вважає себе громадянином України та для кого це важливо. Після Революції гідності 2014 року виник такий вислів, що українець не той, у кого предки були українцями. Українець той ‒ чиї діти ростуть українцями.

‒ Як позначиться на практиці таких справ внесення Держдумою правок до конституції про обмеження пріоритету міжнародного права над внутрішнім законодавством і право Конституційного суду вирішувати: яке рішення виконувати, а яке не виконувати?

‒ Якщо коротко ‒ ніяк. Міжнародне право живе не одним днем. Невиконання рішень міжнародних судів загрожує Росії багатьма репутаційними втратами та санкціями, наприклад, із боку виконавчого органу ЄСПЛ ‒ Комітету міністрів Ради Європи. Це може тільки сповільнити виконання рішень міжнародних судів Росією, але відмова від їхнього виконання матиме дуже важкі наслідки, і все одно вони будуть виконані. Можливо, для цього буде потрібна зміна влади, нова зміна законодавства, внутрішні катаклізми, але вважати, що рішення міжнародного суду можна не виконати, можуть тільки люди, які не мають ні правової кваліфікації, ні знань у галузі права. Нацистська Німеччина ще у 1942 році переможно простувала Україною, але настав час, коли німцям довелося виплачувати репарації. Шанси на успіх має тільки той, хто бореться.