Кримчанин, відомий український історик, кандидат історичних наук, один з авторів Радіо Свобода і сайту Крим.Реалії Сергій Громенко видав книгу «Скоропадський і Крим. Від протистояння до приєднання».
Читач уже знає стиль Сергія Громенка. Це сьома його книга з історії. Зокрема, великий інтерес у читача викликали його дослідження історії громадянської війни в Україні та в Росії. Автор також є лауреатом V Міжнародного конкурсу імені Єжи Гедройця (2011), фіналістом Всеукраїнського рейтингу «Книжка року» (2019), і тому читач довіряє його точному стилю історика – чітка структурованість подій, постійна опора на документи, гранична хронологічна точність, аж до опису кожного дня, а то й кожної години на поворотних історичних етапах.
Про революцію і громадянську війну, в тому числі і в Криму, написано вже багато літератури – і белетристики, і історичних досліджень, і навіть фантастики. Значною мірою це – пропагандистське сміття, позаяк усі радянські часи дослідники не могли правдиво описувати події того часу – спротив населення, справжні настрої людей, устремління політичних партій, маргінальність більшовиків, їхнє свавілля й злочини, «білий» і «червоний» терор, дії тих чи інших політиків – тому, що таку історію писали або самі переможці, або під диктовку переможців, тобто, більшовиків.
БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ: Крим і революція. Дорошенківці, останній бійАле що стосується Криму початку ХХ століття, то для філософських узагальнень та історичного осмислення на загальному тлі виділяється смисловий трикутник, що складається з двох паралельних подій – кримський політичний вузол 1917-20 років і аналогічний кримський вузол 1991-2014 років. З третього боку – їх у філософському плані обрамляє і з'єднує в єдину матерію… фантастичний роман Василя Аксенова «Острів Крим».
Тому в осмисленні тенденцій і змісту цього трикутника, в формуванні висновків про ті події, книга Сергія Громенка грає, з моєї точки зору, особливу роль. Вона як математична формула описує повторюваність подій 1917-20 і 1991-2014 років, тобто, 100-річного циклу кримської історії. Думаю, якби книга Сергія Громенка лежала на столі українських політиків у 1991-95, та й в 2010-2014 роках, то історії Криму і України могли б бути зовсім іншими. У чому тут справа?
Сергій Громенко, проаналізувавши майже по годинах події і тенденції 1917-1919 років, дійшов висновку: «Можемо впевнено стверджувати, що ідея приєднання Криму до України – не плід бурхливої фантазії українських «націоналістів-імперіалістів», а адекватна відповідь на географічні, історичні, економічні та політичні виклики в Північному Причорномор'ї». Саме тому, що єдність Криму і України – не фантазія, а об'єктивна реальність, ця проблема ось уже сто років стоїть на порядку денному всієї Європи і міжнародних організацій.
«І те, що навіть Радянська влада, яка часто-густо нехтувала реальністю на догоду ідеології, – пише Сергій Громенко, – зрештою була змушена включити Крим до складу УРСР в 1954 році, найкращим чином свідчить про правильність обраної Києвом у 1918 році стратегії...». Тобто, Сергій Громенко описує тенденції щодо Криму в другому десятилітті ХХ століття, але читач постійно співвідносить їх із подіями 1991 і 2014 років. Якщо аналізувати і тодішні варіанти, багато з яких були спочатку фантастичними – незалежна держава, частина держави німців-колоністів, частина Німеччини, частина України, частина «червоної» Росії, частина «білої» Росії, частина Туреччини, – а тим більше теперішні, то стає зрозуміло, що реальний із них тільки один – Крим і Україна разом як на початку ХХ століття, так і тепер. І якби політики потрудилися зрозуміти сенс, суть, внутрішню філософію цієї парадигми, Крим би увійшов до складу України, як пише Сергій Громенко, на 36 років раніше. Але Павлу Скоропадському не вдалося домовитися з Сулейманом Сулькевичем, і рішення відклали на три з гаком десятиліття, поки цю єдність не побачив і не оформив Микита Хрущов.
У 1919 році, як і в 1991-му, як і в 2013-14 роках, Київ погоджувався на значну, багато в чому безпрецедентну, автономію Криму щодо України, але недалекоглядні кримські політики вимагали створення повністю незалежної держави.
І коли Сергій Громенко описує, як голова кримської делегації – міністр юстиції (!) Ахматович у 1918 році дає інтерв'ю газеті «Правда» і стверджує, що стан справ у Криму блискучий, хоча реально на півострові не вистачало продовольства, пального, інших ресурсів життєзабезпечення, уряд замість роботи загруз у політичних чварах, але він розмовлятиме з Києвом як рівний із рівним, це викликає, як мінімум, здивування. При цьому сучасним кримчанам залишається хіба що згадати і порівняти, як у 1994-му році президент Юрій Мєшков їхав до Києва на переговори з українським керівництвом у запозиченому у друга плащі, як він ходив від будівлі Верховної Ради до автівки й назад, а «охороняв» його один єдиний «охоронець», який носив за ним його дипломат, набитий невідомо чим. У 1994-му році справи йшли в Криму так само «блискуче», як і між війнами 1917 і 1920 років, напередодні розрухи і голоду, але, тим не менш, кримські «романтики» перебирали варіанти побудови власної квазідержави.
БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ: Невтішна доля Крайового уряду Соломона КримаУ цьому відношенні ми вже можемо сказати, що саме помилка у виборі політичного шляху, допущена Кримом у 1918-20 роках, привела Крим до катастрофи. Наполягаючи на варіанті суверенної держави Крим після приходу більшовиків взагалі втратив можливість вибору варіантів, пройшов через «білий» і «червоний» терор, через обман у формі національної республіки, через репресії 30-х років, і, нарешті, через поголовну депортацію кримськотатарського народу та інших національностей, які здавна жили в Криму, довівши ситуацію до сталінського геноциду.
Трагічною виявилася і доля генерала Сулеймана Сулькевича – політика, який прагнув до самостійної держави в Криму. У липні 1920 року він був заарештований більшовиками в Баку, звинувачений у «контрреволюційній діяльності» і розстріляний.
Офіційна російська влада Криму сьогодні ревно повторює, що референдум 1991 року став предтечею «референдуму» 2014 року. А це означає, що нашу аналогію можна і продовжити: вибравши в 90-х роках шлях проросійського анклаву, Крим прирік своє населення на насильницьку трансформацію 2014 року, а також втратив і свободу вибору, і свободу розвитку. Україна і зараз не кидає Крим, і зусиллями всієї світової спільноти він буде повернутий в Україну, але надто вже складний той шлях, який треба для цього пройти.
А до чого тут тут «Острів Крим» запитаєте? Як відомо, Василь Аксенов частково написав його наприкінці 1970-х років у Коктебелі, і кримські пейзажі він явно змалював звідти, з Східного Криму. Книга починається з того, що Фрунзе в 1920 році не зміг взяти Перекоп і перейти Сиваш. Від'єднання від Росії і забезпечило Острову Крим розвиток і процвітання. І якби Крим у 1918-19 роках вибрав інший шлях – скажімо, в складі України і при захисті та гарантії недоторканності з боку Центральних держав, – цілком можливо, Росія б відмовилася від його нового підкорення. І щасливий і процвітаючий Острів Крим існував би в реальності. І це не необгрунтована фантастика, це – один із можливих варіантів. І тоді історія Північного Причорномор'я була б зовсім іншою.
Андрій Лучніков, редактор і власник газети «Российский курьер», фактично тікаючи з Криму, в який вступають війська агресора, бачить танки, вертольоти і бронемашини, які захоплюють раніше вільний і незалежний, улюблений і процвітаючий у романі Крим. Але він нічого не може зробити. Наступала сила, що не піддавалася ні закону, ні логіці, ні здоровому глузду. Андрій Лучніков організовує політичний рух «Союз спільної долі», який перемагає на місцевих виборах. Невдовзі після виборів місцева Дума звертається до Верховної Ради СРСР з проханням про включення Криму до складу Радянського Союзу. Можна сказати, в 70-х роках Василь Аксенов передбачив події 2014 року. Але після того, як радянські війська входять до Криму, Андрій Лучніков, який дивом вижив, розуміє, що зробив фатальну помилку.
Так само в лютому-березні 2014 роки ми, кримчани, дивилися на російські танки, «Урали», БТРи та інші машини, на вертольоти і літаки, що вступають до Криму, і нічого не могли зробити. До Криму вступила сила, що не піддається закону і здоровому глузду. Але в чому полягала наша помилка?
В інтерв'ю на телеканалі «Россия-1», яке в 2014 році взяв у Сергія Аксенова (підконтрольного Кремлю глави Криму – КР) ведучий програми «Вести в суботу» Сергій Брильов запитав:
Брильов: Сергій Валерійович, я не втримаюся від такого питання. Василь Аксенов, який написав «Острів Крим», вам випадково не родич?
Аксенов: На жаль, ні.
Брильов: Ну другу частину цього роману ви явно пишете ...
Аксенов: Постараємося дописати!
Сергій Аксенов явно не зрозумів тонкої іронії журналіста Брильова: друга частина роману Василя Аксенова – це захоплення і руйнування процвітаючого Криму, раніше врятованого богом, але тепер приреченого на трагедію. «Постараємося дописати» – це значить «постараємося зруйнувати». Просто багато читачів, як це часто буває, не сприйняли книгу Василя Аксенова як передбачення і попередження, причому попередження ще з початку минулого століття зрозуміле для багатьох українців, які ще тоді проголосили – подалі від Москви!
Хто не дочитав книгу Василя Аксенова (хоча вона всього лише фантастична ілюстрація!) має можливість дочитати і осмислити історичний процес 1917-20 років у першоджерелі – за книгою Сергія Громенка. Вона – теж своєрідне історичне попередження про те, що живу історію треба знати і відчувати серцем, тому що вона – підручник життя, що трагедія Криму 1918-20 років не дарма повторилася новим витком його долі в 1991-му і далі в 2014-му роках, хоча і могла не повторитися, і що цей виток, можливо, не останній, а попередні два – урок на майбутнє.
Книга Сергія Громенка явно вимагає продовження. Історія про трагедію Криму, безумовно, не закінчена, і історик зараз, треба думати, працює над її описом у новій книзі, яка включатиме уроки політики з 1918-го по 1920-й, а потім і 1922-й роки, тобто захоплення Криму білими, потім більшовиками, «білий», потім «червоний» терор.
На жаль, це буде книга про наслідки помилок попередніх етапів. Тим корисніше буде це читання.
Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції