Завершились зйомки першого тизеру українського фільму «Яків» про реального чоловіка, Якова Дробота, який на посаді голови колгоспу у селі Великий Хутір на Черкащині рятував людей від Голодомору, не допустивши смертей і канібалізму. Про те, що означає працювати з такою історією, та чому зараз, на третьому році роботи над фільмом все ще незрозуміло, коли вдасться його завершити, Радіо Свобода поспілкувалося із режисеркою стрічки Вікторією Трофіменко:
– Ця історія не є типовою для того періоду. У селі був голод, але Яків Дробот максимально стримав його і врятував життя майже трьох тисяч жителів. Такі випадки під час Голодомору не були поодинокими, коли голови колгоспів таємно рятували людей, але здебільшого хтось знаходився, хто їх «здавав», і цих рятівників висилала або розстрілювала радянська влада. А у випадку Дробота село об’єдналось, і ніхто його не зрадив, попри те, що коли створювався колгосп, багато людей було проти.
Якова Дробота грає український актор Євген Ламах
На мій погляд, цим унікальне, власне, це село, яке, незважаючи на всі суперечності, змогло вижити.
Для мене ця історія дуже важлива, і дуже цікавий цей персонаж. Яків – сильна людина, яка мала якісь свої політичні погляди та ідеали, але зреклася їх заради гуманізму. Він не змінює один прапор на інший, а для нього стає найвищою цінністю життя людини. І, як мені здається, це найбільш правильні цінності.
– Ви є і режисером, і сценаристом цього проєкту. Як ви працювали над матеріалом? Звідки брали інформацію?
Давала сценарій читати історикам і була щаслива, коли мені казали: так, це можна підтвердити документально, це так і було
– Я їздила у Великий Хутір, і мені стала у пригоді книжка харківського журналіста Віктора Козоріза, який є вихідцем із цього села й описав історію Великого Хутора, зокрема, і в період Голодомору. Там зібрана архівна інформація, яка мені дуже допомогла. Також я консультувалася з автором з певних питань.
Насправді про Якова Дробота не так багато інформації залишилося. Він був досить контраверсійною особистістю, і мені було важливо, щоб його історія була розказана максимально правдиво. Я працювала над нею достатньо довго, потім давала сценарій читати історикам і була щаслива, коли мені казали: так, це можна підтвердити документально, це так і було.
Вікторія Трофіменко на знімальному майданчику
Я також була в контакті із внучатим небожем Якова Дробота, онуком його сестри. Прямих нащадків не залишилося. Синові Дробота змінили ім’я і по-батькові, щоб його не переслідували, так він вижив тоді, але дітей у нього не було.
– Цей чоловік, небіж Дробота, легко пішов на контакт?
– Ну, він надавав нам фотокартки, але їх також не збереглося багато. Він підтримує проект і вболіває за нього. Він, до речі, вчитель історії, якщо я не помиляюсь.
– На якому етапі зараз зйомки? Де вони відбуваються?
– Ми зняли тизер за підтримки Українського культурного фонду. Саме кіно ми ще не знімали, і невідомо, чи знімемо. У серпні ми пройшли пітчинг Держкіно, начебто було затверджено фінансування, але потім відбувся перегляд цього рішення, і ми потрапили до списку тих, кого не підтримують цього року. Тобто ми маємо пітчингуватися наступного року, тому було важливо зняти цей тизер, щоб знайти гроші на фільм.
Зйомки тривали чотири дні у селі Прихідьки на Полтавщині, а також у Ніжиловичах та Плахтянці на Київщині.
На знімальному майданчику
Якби ми отримали фінансуання, яке нам обіцяли, то вже готовий фільм міг би вийти у прокат у 2021-му, але тепер незрозуміло, взагалі, про які дати можна говорити.
– А чому вам відмовили? Як відбувався цей перегляд рішення?
– У серпні стало відомо, кого відібрало Держкіно. Але коли з’явився новий міністр культури, з’ясувалося, що забагато грошей розподілили, міністр сказав, що стільки немає, і «Яків» підпав під скорочення. Там близько 50 проектів не пройшли.
Тому ми будемо востаннє подаватися на пітчинг Держкіно. Там така система, що можна тільки тричі це робити, а тепер виходить, що «Якову» уже двічі відмовляло Держіно, і один раз Мінкульт. Будемо сподіватися, що на цей раз нас підтримають, бо ми вже боремось за це три роки.
Раніше Держінко підтримало проект польської режисерки Аґнешки Холланд про Гарета Джонса, яка подавала його одночасно з нами, і фільм от-от має вийти у прокат, а ми все ще боремося.
Для мене це архіважливо, бо я не заїжджий режисер, для якого Голодомор – це просто яскрава тема, з якою цікаво працювати, для мене це тема, яку я несу на генному рівні. Це моя історія, моєї сім’ї, усіх, хто тут живе. Я розумію відповідальність. Тому якість – дуже важлива.
Знімати історичні фільми завжди було дорого. Одна із останніх сучасних стрічок про Голодомор «Гіркі жнива» (канадський фільм 2017 року – ред.) коштувала 21 мільйон доларів. Фільм Аґнешки Холланд – 262,2 мільйона гривень. Тому той короткий ролик, що ми зараз зняли, містить тільки кілька сцен, щоб давати уявлення, під що ми просимо гроші.
– На сторінці фільму у фейсбуці я бачила, що для деяких сцен ви шукали людей з анорексією. Можете про це більше розказати?
– Для тизеру ми знімали і професійних акторів, і аматорів. Оскільки це історія про Голодомор, нам актори були потрібні дуже худі, дистрофічні. Дуже важко знайти таких людей. Ми шукали через соцмережі, навіть зверталися до диспансерів, але там є обмеження: люди, у яких дійсно діагностована анорексія, мають перебувати постійно під наглядом фахівців, досить жорсткий режим у них.
– Зараз петицію про визнання Голодомору геноцидом розглядає німецький Бундестаг. І один із членів петиційного комітету говорив 21 жовтня про те, що німецьке МЗС висловлюється проти цього. Чому так відбувається, на вашу думку? Це питання німецької зовнішньої політики, чи Україна якось недопрацьовує?
– Україна навіть не довіряє своїм режисерам говорити на цю тему. Ми страждаємо на невміння донести інформацію і певним комплексом меншовартості: ми хочемо, щоб хтось про нас розказував, а не ми самі.
Геноцид був. Україна відрізнялась тим, що тут стояли кордони, і люди не могли виїхати з території своїх сіл, щоб отримати допомогу
Але загалом це – комплексна проблема. Наскільки мені відомо, в Ізраїлі також говорили про те, що готові визнати, але страждали тоді не тільки українці, тому складно говорити саме про геноцид.
Але геноцид був. Голод був і в Казахстані, і на Кавказі у той період, але Україна відрізнялась тим, що тут стояли кордони, і люди не могли виїхати з території своїх сіл, щоб отримати допомогу. Про це важливо говорити, і говорити нам самим, тоді і світ нас почує.