23 жовтня, виступаючи в Будапешті з нагоди річниці подій 1956 року, депутат Закарпатської обласної ради Ілдіко Орос заявила, що в Україні діють сьогодні «фашистські методи». І це їй нагадує події 100-150-літньої давності, упродовж яких відбулося переслідування євреїв. Іншими словами, один з угорських лідерів Закарпаття звинувачує Україну ледь не в геноциді місцевих угорців.
Таку некомпетентність та упередженість можна було би зрозуміти від неосвіченої людини, яка мало що тямить в історії та термінах, але від кандидата наук, очільника Закарпатського угорського інституту імені Ф. Ракоці, таку заяву вибачити не можна.
Що ж, давайте поговоримо про «фашистські методи», які діяли на Закарпатті колись і тепер. І чи можна це навіть приблизно порівнювати?
Отож, у березні 1939 року союзник гітлерівської Німеччини Угорське королівство збройно поневолило Закарпаття. Почалася шестирічна окупація краю, яку угорська влада назвала «визволенням».
Білий пес біля тіл загиблих у бою бійців «Карпатської Січі», які обороняли від угорських окупантів місто Хуст, 16 березня 1939 року
Докладно про цей період розповідає закарпатський дослідник Ігор Мазурок у своїй монографії «Правове становище Закарпаття у 1939–1944 рр.», в якій цитує чимало угорських документів.
Уже сама окупація краю супроводжувалася розстрілами сотень українців без суду і слідства, в тому числі полонених, що є злочином проти людяності.
Угорський солдат змиває кров зі свого штик-ножа після збройного протистояння з бійцями Організації народної оборони «Карпатська Січ», які обороняли місто Хуст, 16 березня 1939 року
За офіційними даними Міністерства внутрішніх справ Угорщини, з березня 1939 року по грудень 1940-го на Закарпатті загинуло 4,5 тисячі осіб. Так, у 1939 році в одному Хусті окружний військовий начальник, полковник Голоді дав дозвіл на виконання 170 смертних вироків. На шістсот тисяч населення Закарпаття припадало 2 тисячі угорських жандармів та 84 тисячі військових Карпатської групи під командуванням генерала Ф. Сомбатхеї. На кожних шістьох закарпатців – один озброєний угорець-«визволитель».
Окружним начальникам було наказано скласти списки неблагонадійних осіб, яких піддавали інтернуванню (ув’язненню) або брали під поліцейський нагляд. Чоловіків з цього списку рекомендували відправляти в робочі роти або в бойові частини. Всі фахівці мали пройти перевірку на благонадійність до угорського режиму. Навіть аптекарі! Через ідеологічну чистку було звільнено дві тисячі службовців, лікарів, адвокатів, вчителів, інженерів. І це були справжні трагедії, бо люди втрачали засоби для існування.
За антиугорські настрої, які часто базувалися на анонімках, відправляли на пенсію або переводили на роботу вглиб Угорщини. На осінь 1940 року 800 учителів-українців було переміщено таким чином на «заслання». До цього додайте ще й той факт, що 60% вчителів краю не були атестовані через незнання угорської мови. В середніх навчальних закладах Закарпаття більш ніж 60% предметів викладалися угорською мовою, а вишів у краї не було взагалі. (Порівняймо з теперішнім «геноцидом» угорців).
На місце «неблагонадійних» призначалися вихідці з етнічної Угорщини, які не розуміли ні мови, ні особливостей Закарпаття. В угорських «визволителів» навіть з’явилася думка переселити вглиб Угорщини всіх закарпатців, що мали середню освіту, аби не мати клопоту з поділом на лояльних і не дуже.
Українські організації, в тому числі «Просвіта», були заборонені, їхнє майно конфісковане. Заборонено вживати українську мову і означення «українець» стосовно закарпатців.
Вказівники на головній вулиці міста Хуста. Карпатська Україна, Хуст, 27 січня 1939 року
Неугорські назви в Мукачеві познімали не тільки з державних установ, але й приватних магазинів. Власників, які відмовлялися це робити, штрафували або відбирали патент на торгівлю. Всі українські книги в краї були конфісковані для знищення на підставі розпорядження військового командування від 31 березня 1939 року. Керівник ужгородської міської бібліотеки отримав вказівку, щоб чеські, російські та українські книги видавалися тільки для наукових цілей, а про тих, хто ними користувався, щоквартально повідомляти. Ось так поступала угорська влада з українцями Закарпаття.
Представники влади в Мукачеві та районі заборонили діяльність 250 громадських, культурних, господарських, промислових та інших організацій, а 310 їхніх керівників були інтерновані.
Закарпатці були значно урізані навіть у виборчих правах. Так, кількість виборців, які могли взяти участь у виборах в 1940 році, була на 47% меншою, порівнюючи з чехословацьким періодом. Але навіть таких куцих виборів закарпатцям зрештою не дозволили.
Абсолютна більшість часописів, на які була багата чехословацька доба, були закриті. Дозволено лише кілька лояльних до угорського режиму видань, та й ті підлягали такій драконівській цензурі, що навіть колабораціоніст А. Бродій скаржився до Будапешта. Заборонялося слухати закордонні радіостанції чи проявляти емоції під час показу кінофільмів. Прослуховувалися телефони і переглядалася кореспонденція. Тривалість приватних телефонних розмов обмежувалася трьома хвилинами. Угорська держава тотально придушувала не тільки національну свідомість громадян іншої національності, але й прояви елементарної громадянської свободи.
Угорський фашизм в дії
Тепер про угорський фашизм. На відміну від «українського», це не ілюзія Ілдіки Орос, а страшна реальність. Відразу після окупації Закарпаття Угорщина розпочала відкриту дискримінацію євреїв за національною ознакою.
Циркуляром міністра внутрішніх справ Угорщини від 26 травня 1942 року приховування єврейського походження переслідувалося по закону. Шлюби між не євреями і євреям заборонялися. З квітня 1944 року усі євреї мали носити нашиту жовту зірку Давида. Вони не мали права мати особистий транспорт і навіть громадським могли користуватися тільки за наявності спеціального дозволу.
Євреям заборонили обиратися до общинних і муніципальних представництв.
В усіх підприємців-євреїв на кінець 1939-го – початок 1940 року було відібрано концесії на утримання корчем, готелів, продажу тютюну. 36% ремісників і торговців краю (переважно євреї) були позбавлені патентів. Запроваджувалося обмеження на «вільні професії» – адвокати, лікарі, інженери, театральні установи, де євреїв мало бути не більше від 6%. Так само кількість студентів на факультетах не мала перевищувати 6%. Розпорядженням угорського уряду від 29 квітня 1944 року твори авторів єврейського походження (119 угорських і 47 закордонних письменників) заборонялося розповсюджувати і їх знищували.
Але всі ці шокуючі методи бліднуть у порівняні з «фабрикою смерті», в якій брала безпосередню участь Угорщина та її влада.
У липні 1941 року за рішенням Гортіївського режиму близько 20 тисяч «іноземних» євреїв, що проживали на Закарпатті у чехословацький період, було вивезено в окуповану німцями Україну, де більшість з них було розстріляно.
Навесні 1944 року все Закарпаття покрили концтабори і гетто: Мукачево, Ужгород, Перечин, Виноградів, Берегово, Чинадієво, Мараморош-Сігет, Хуст, Тячів, Сокирниця, куди було звезено все єврейське населення краю.
Візьмімо, для прикладу, Берегово, де розташовано інститут Ілдіки Орос. У тамтешньому гетто утримувалося понад 15 тисяч євреїв. У квітня 1944 року всі вони були вивезені до концтабору Аушвіц-Біркенау біля польського міста Освенцима, де понад 12 тисяч із них загинуло. Першими у газові камери йшли діти, літні люди і жінки.
Уся ця антилюдська акція контролювалася міністром внутрішніх справ Угорщини і узгоджувалася із відповідними міністрами та Угорським народним банком. Геноцид єврейського населення здійснювався при повному сприянні угорської держави, а отже, вона несе відповідальність за знищення понад 100 тисяч закарпатців єврейської національності. Це не байки про «фашистські методи», це реальний фашизм, від якого тхне димом крематоріїв.
Ілдіко Орос, яка жонглює термінами, які не варто вживати всує, знаючи страшні наслідки угорського фашизму на Закарпатті, має відповісти за свої слова. Це тим паче не вкладається до голови, що ця особа очолює в Закарпатській обласній раді комісію з питань освіти, науки, культури, духовності, а отже, мала би демонструвати витримку і повагу як до української більшості краю, так і до української влади, яку сама уособлює. Вимога про її відставку вже давно лунає від громадських організацій.
Олександр Гаврош, письменник, журналіст
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода