1 (13) вересня 1889 року на світ з’явився один з найвидатніших лідерів кримськотатарського народу – Джафер Сейдамет. На честь 130-ліття з дня народження «кримського Петлюри» – літератора і публіциста, який у переломну добу став воєначальником і дипломатом – Крим.Реаліі починають публікацію унікальних мемуарів Сейдамета.
Продовження. Попередня частина тут.
Вдома
Мама з братами і сестрами вітали мене, обіймаючи, немов зниклу і знайдену дитину, зі сльозами на очах. Сестри і брат Хамза виросли, мама знову схудла. На її обличчі було видно втому, страждання та блідість смутку. Ми до пізньої ночі розмовляли із родичами та сусідами. Брати і сестри були задоволені подарунками. Карамельки і рахат-лукум припали до смаку всім. Всі слухали мої розповіді. Хамза особливо був зворушений долею біженців від Балканської війни.
Хамза добре склав іспити, і був дуже задоволений своєю школою і вчителями. Він був зачарований російською літературою, не випускав з рук російських класиків. На політичні та соціальні питання у нього були визначені та рішучі погляди, розмірковуючи, він не піддавався почуттям, приділяв менше уваги словам і думкам, а більше – конкретиці.
Звістка про повернення Едірне
Незабаром після мого прибуття до Криму, 23 липня 1913 року, прийшла звістка про повернення Едірне [до 1362 р. – Адріанополя]. Хоча Лондонський пакт і поклав кінець Балканській війні, але з нападом Румунії, Сербії та Греції на Болгарію вибухнула ще одна – пізніше названа Другою Балканською війною. За Лондонським пакту кордон Туреччини з Європою був встановлений по лінії Енез – Мідьє [з 1960 р. – Кийикьой], в результаті чого Едірне був відібраний в Туреччини, а Стамбул заражений на постійну небезпеки з боку ворога. Стало неминучим, що сповнене віри молоде покоління, яке прагло опанувати владу, приступило до дій. Скориставшись сприятливою ситуацією, турецька армія під командуванням Енвера Паші промарширувала відбити Едірне, і звільнила не тільки його, а й Кирккілісу [з 1924 р. – Киркларелі], Діметоку й околиці.
Звістка про відбиття Едірне стала причиною того, що в нашому селі та в нашому домі, як і по всьому Криму, запанувала атмосфера свята. [Ця звістка призвела до зростання національних настроїв не тільки в Криму, на Кавказі та в Туркестані, але навіть у Китайському (Східному) Туркестані. У Гульджі [сучасна китайська назва – Інін] 11 липня на звістку про відбиття Едірне власники закрили свої магазини, торгівля зупинилася, а люди з прапорами зібралися в парку Гульшен Баг – виголошувалися промови, була вознесена молитва Фатіха за душі загиблих у війні на Балканах і організовані урочисті трапези (Türk Yurdu, стор. 911) – прим. Д. Сейдамета]. Хамза радів більше за всіх, тому що в ті дні планував поїхати до Туреччини добровольцем. Визволення Едірне і важлива роль, яку зіграв у цій операції Енвер Бей, захопили Хамзу і сповнили його надією – на той час Енвер Бей був найбільшим героєм у серцях кримської молоді.
Мій брат Хамза
Хамза став старше, мудріше – це було причиною того, що ми розуміли один одного ще краще. Ми разом ходили до садів та виноградників і годинами розмовляли. Його ворожість до російського правління посилилася. Він постійно думав про піднесення і зміцнення нашого народу. Він розумів, що для цього, передовсім, повинна впасти царська тиранія. Однак він не вірив, що революціонери можуть цього домогтися.
Хамза був тоді більш релігійним, ніж я. Він постив весь Рамазан. Йому не подобалися дискусії на релігійні теми. Його природна серйозність і статечність посилилися. Він не говорив зайвих слів. У дискусіях і суперечках він задовольнявся короткими реченнями. За своєю природою він більше цікавився точними науками. Однак – і я не міг тоді пояснити цього – того року він більше цікавився мистецтвом і часто висловлював бажання поговорити про нього. Він надавав перевагу прозі перед поезією, а роману – перед повістю.
Хоча література і бесіди зі мною були дуже важливими для нього, він також щодня розмовляв з батьком про господарство, допомагав йому, заходив до робітників, що працювали на полях або виноградниках, до пастухів на яйлах, заглядав до овець. Я не знаю чому, але цього разу я відчував себе дуже неспокійно, коли Хамза відходив від мене хоча б на кілька годин. Ночами в Рамазан ми довго розмовляли, ходили до родичів в гості. У них ми говорили на серйозні теми, а повернувшись додому, знову базікали годинами – цього разу удвох. Кілька разів наша бідна мама навіть приходила до нас, гладила наші голови і просила нас вже вкладатися відпочивати.
Ніхто з нас не відав, що привид трагедії кружляв над нашими головами. Коли ми дивилися на здорове, спритне і сильне тіло Хамзи, нікому не приходило до голови, що його очі через кілька днів закриються назавжди. І ось це сталося... Святковим ранком ми встали рано, здійснили обмивання перед походом до мечеті. Мою увагу привернуло те, що мій брат ходив, немов збентежений, схиливши голову. Я зупинив його на подвір’ї, подивився йому в очі та запитав, що з ним. Він відповів, що два дні нудиться шлунком. Він наполіг, аби у цей святковий день не говорити про це вдома, він не хотів псувати родині святкову атмосферу. Так, він мав рацію... Скільки у нас було свят, під час яких ми були разом всією сім'єю? Скільки свят наша мама, тато і брати з сестрами провели у повній радості, без сліз? Але він – звідки він міг знати, що після цих свят у нас більше ніколи не буде святкової радості... Він мав відійти... Я негайно звелів приготувати воза. Я сказав батькам, що мені потрібно терміново відвезти Хамзу до Ялти. Ми поїхали разом із Кьосе Мустафою Агою. Ми мали намір швидко оглянути мого брата, купити ліки і повернутися. В Ялті у Джафера Аблаєва ми поклали Хамзу у кімнатці за магазином. Прийшов лікар, звелів покласти на живіт припарку з теплої води. Але стан погіршувався з кожною годиною, гарячка посилювалася. Прийшли ще два лікарі. На живіт замість теплої води вони звеліли покласти пакет із льодом, стверджували, що хворого слід негайно помістити до лікарні. Джафер Аблаєв терміново відправив воза, щоб якомога швидше привести матір і батька. Він був дуже знервованим. Він також дуже любив мого брата. Моє занепокоєння зростало. Нарешті, Джафер сказав мені, що мій брат мусить негайно бути підданим операції на апендиксі. Він додав, що такі операції дуже прості, і я не повинен непокоїтися.
Обличчя мого бідного Хамзи ставало щоразу блідіше з кожною годиною, очі запали, дихання ставало швидким і переривчастим, слова він вимовляв щоразу все повільніше. Коли я був із ним, то бачив, як він намагається не заплющувати очі, опанувати голос і посміхатися. Кожного разу, коли я відходив від нього, на мої очі наверталися сльози, моє серце передчувало найгірше, розум змучився. Я не міг думати або не віддавав собі звіт у тому, про що думаю. Моє сприйняття реальності змінилося. Поняття часу, години, хвилини – все це змінило своє значення. Хвилини тривали довше за години. Я не знаю, скільки тривала операція, але мені здавалося, що довше за все моє минуле життя. Нарешті батько, Джафер Аблаєв, Мустафа Ага, інші родичі та друзі почали непокоїтися через мій стан. Вони втішали мене, що мій брат одужав, і намагалися не залишати мене на самоті. Навіть моя бідна мати, також кілька хвилин посидівши поруч із братом, приходила до мене на п'ять-десять хвилин.
Після операції брат, швидко прийшовши у себе, закликав батька, поцілував його руку і сказав: «Батько, ми повинні попрощатися. Я не одужаю». Він попросив їх звернути особливу увагу на мене через мою чутливість, а потім оголосив свою останню волю. Він сказав: «Моєю найбільшою метою в житті було навчання. Але не вдалося...». Він попросив батька заснувати на доходи з наших земель стипендію його імені для трьох учнів, які закінчили нашу сільську школу із кращими результатами, щоб вони могли вчитися далі. Він також попросив поховати його на цвинтарі, де покоївся прах наших предків...
У той час я не знав деталей операції. Тільки пізніше я довідався, що лікарі, коли розкрили живіт брата і побачили, що частина товстої кишки була уражена і навіть знищена гноєм, не будучи вже здатними нічого вдіяти, віддали його власній долі.
Смерть – трагедія для всієї нашої родини – була викликана, як виявилося, декількома виноградними кісточками, які застрягли в апендиксі. До трагічного кінця також призвела затримка, спричинена приховуванням нездужання Хамзою, який не хотів затьмарити веселі, щасливі дні, які наша сім'я провела в радості бути разом. Наскільки нетривалим виявилися життя і здоров'я. З тих пір питання життя, смерті й долі поселився у моїй голові.
Далі буде.
Примітка: У квадратних дужках курсивом подані пояснення Сергія Громенка або переклади, а звичайним шрифтом вставлені відсутні в оригіналі слова, необхідні для кращого розуміння тексту.