Дитинство в депортації: голод, малярія та згубні бавовняні поля

Сучасне кримське село Тургенівка раніше називали Теберті, а в будинку, де тепер розташована церква, жив кримський татарин ‒ дід Шекуре Абібулаєвої. Цим стінам 130 років, вони бачили дитячі роки Шекуре, пам'ятають радянський період, коли господаря двору прозвали «куркулем», а в будинок прийшли чужі люди. Пам'ятає ті роки і Шекуре Абібулаєва: їхній будинок тоді забрали, матір, батька та дітей загнали жити в підвал. А коли сім'ю депортували з рідного Криму, Шекуре було 8 років.

Цю історію без оцінок та звинувачень жінка розповіла Крим.Реалії.

‒ У нас жив німецький офіцер, ад'ютанти у нього були росіяни ‒ Костя та Діма. До нього з Севастополя привозили дівчат з високими зачісками та червоними губами, для нас ‒ сільських дітей ‒ це було так дивно. Ми російською ні слова не розуміли, у селі всі кримськотатарською говорили.

Коли почалася Друга світова війна, батька мобілізували, він розповідав, що на десять осіб одну гвинтівку дали й 10 патронів. Коли наступали німці, командир їхній ‒ Козлов чи Козловський ‒ всіх здав, а сам пішов з німцями. Чоловіків з села забрали в полон, а молодь вся вже на той момент на фронті була. У нас залишилися дід 77 років та дядько 25 років з вадами серця, його служити не взяли.

Шекуре Абібулаєва

На світанку вранці 18 травня до нас у будинок прийшли, всіх розбудили, сім'ю підняли. Діда багнетом притиснули до однієї стіни, хворого дядька ‒ до іншої, солдати їх так і тримали. Мама встигла дітям молока налити, а з собою ні документів, ні одягу, ні зміни ‒ нічого не взяли. Всіх татар так вислали ‒ порожніми майже.

Тітка єдина з наших родичів жила в Сімферополі, її чоловікові вже було під 60 років, так йому один солдат сказав: «Дідусю, ви їдете далеко, беріть гроші, беріть свої скарби коштовні, одягайтеся добре, беріть домашні документи». А у нас у той ранок мама навіть спідницю навиворіт наділа й взуття різне від страху взула ‒ уявляєте?!

Будинок діда Шекуре Абібулаєвої в селі Тургенівка

«Так цілими сім'ями й гинули»

До станції Сюрень (залізнична станція Сирень у Бахчисарайському районі Криму ‒ КР) нас у вантажівках довезли, потім до товарних вагонів по 60 осіб вантажили. Знаєте, там всередині ступити нікуди було, три дні вікна не відчиняли, їсти не давали. У куточку вагона зробили дірку ‒ туалет, якщо жінка йде, її інші жінки прикривали, якщо чоловік ‒ чоловіки оточували. А потім, вже ближче до Казахстану, стали відкривати вагони та бурду якусь як корм давали, і то не завжди. Так три тижні їхали. Пам'ятаю, як у казахстанських степах викидали небіжчиків. Дуже багато помирало людей, особливо дітей і літніх людей.

Фото з особистого архіву Шекуре Абібулаєвої

Ми потрапили до Ферганської області (Узбекистан ‒ КР), відвезли нас до кишлаку, вивантажили. Там з бавовняних полів вода зливалася, так ми в болоті три дні пробули, а це червень місяць ‒ спека сильна середньоазійська, покусали нас комарі. Почалася малярія, у всіх температура під 40, трясе, але ні ковдри, ні подушки немає, на соломі лежали. У якийсь хлів нас помістили, там ми і зимували.

Нас дідусь врятував, він дуже працьовитий був, відразу влаштувався до узбеків, допомагав там. Адже він у Криму багатий був, землі багато мав і господарство дуже добре знав. Якби не він, ми загинули б.

Пам'ятаю, з нами ще була сім'я з нашого ж села, так дідусь, окрім своїх сімох дітей і трьох онуків, виховував ще й тих сиріт. Він одружив їх, будинки збудував невеликі, вони його батьком своїм вважали.

18 травня – Sürgün | Історії про історію (відео)

А дядько наш помер через пів року, бабуся в 52 роки померла від дизентерії через пів року після дядька. Так цілими сім'ями гинули. Діти слабші всі повмирали тоді.

Була сусідка-узбечка, вона потайки приносила нам коржі, один на чотирьох дітей ділили. Дід роздобув пшеницю, її перетирали та варили, смітниками ходили, збирали, та й те, що на деревах виростало, їли. Цю зиму ми так і перезимували.

Шекуре Абібулаєва

«Зрадники, покидьки, людожери»

До літа перевезли нас до міста Фергани, дали на 11 осіб кімнатку в гуртожитку ‒ підлога цементна та матрац десь брудний ми знайшли.

Мама влаштувалася на фабрику прибиральницею, поверталася додому о першій годині ночі та в маленькому кухлі приносила дітям кашку, якою її годували на фабриці. Ми з сестрою з третьої ранку вставали в чергу за хлібом, чекали п'ять-шість годин і отримували дві булки на всю сім'ю в 11 осіб. А коли поверталися додому, бувало, підбігали до нас російські хлопці, вибивали у нас цей хліб з рук і грали ним у футбол. А ще кричали: «Зрадники, покидьки, людожери». Брудний хліб нам потім віддавали і ми зі сльозами на очах йшли додому.

Фото з особистого архіву Шекуре Абібулаєвої

У цей час нас батько розшукував, він після війни з полону повернувся. Відшукав нас усіх і повів до Таджикистану: йшли пішки три доби, ховалися, адже залишати місце депортації було заборонено. Батько був ковалем ‒ великий, сильний, високий чоловік. Його привезли з трудармії в нове хіммістечко Чкаловськ. Туди він нас і привів, потім усіх наших забрали.

Дід не вірив, що нас повернуть додому, сказав, щоб ми влаштовувалися тут. Добре, що всі кримські татари один одному допомагали, за два місяці кибитку зробили, розселилися.

Я тоді в перший клас пішла, ні слова російською не знала. Була у нас вчителька Марія Леонтіївна, вона нас дуже жаліла. У нас взуття зовсім не було, тато змайстрував дерев'яні колодки, щоб не босими в школу ходити, так Марія Леонтіївна і для себе замовила у батька такі ж колодки.

«1944». Кіно про депортацію кримських татар (відео)

«Дядьків будинок ‒ це пошта тепер»

А потім я до медучилища вступила, і теж у злиднях були. Нас на три місяці вивозили на поля далекі бавовну збирати і, незручно сказати, але на весь час у кожної дівчинки тільки одна зміна білизни була. Ми в каналі прали труси, мокрі надягали на себе. І багато дівчат помирали, гинули від туберкульозу.

Інший наш дядько до Криму зумів повернутися, він на фронті був. У 1936 році забрали його в армію, а потім у 1939 році ‒ Фінська війна, у 1941 році ‒ Вітчизняна ‒ все пройшов. Він за освітою музикантом був, але закінчив короткочасні курси медбрата і став військовим фельдшером. Дядько блокадний Ленінград пережив, Ладозьке озеро мерзле перепливав, вони після Львова Крим звільняли, тоді він і приїхав додому.

Будинок родини Шекуре Абібулаєвої

А ми вже майже останніми з усіх інших повернулися. У дідусевому будинку церква зараз, а спочатку дитсадок був. У нашому будинку жили росіяни.

Я їздила туди, але будинок уже не впізнати. У нас шикарний двір був, тепер ‒ запущений. А половину будинку продали кримським татарам, вони прибудували, будинок розширили, за двором доглядають. А поруч дядьків будинок ‒ це пошта тепер.