«Без суду і слідства вигнали з рідного дому». Наджіє Баталова ‒ про депортацію 18 травня 1944 року

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують унікальні свідчення з цих архівів.

Я, Наджіє Баталова (уроджена Умерова), кримська татарка, народилася 15 квітня 1938 року, уродженка міста Євпаторія (вулиця Слобідська, 49 ‒ вона і зараз є) Кримської АРСР.

Я є свідком тотальної депортації кримськотатарського народу 1944 року, здійсненої сталінським комуністичним режимом колишнього СРСР.

До 1941 року ми жили на квартирі в Євпаторії при школі №3 (вулиця Шкільна). На початку війни там організували військовий госпіталь, ми переїхали до бабусі Зейнеп (маминої мами) з домашнім майном. На момент виселення жила з мамою Асібе Ільясовою (1913 р.н.) у бабусі Зейнеп (прізвище та рік народження не пам'ятаю) у місті Євпаторія, вулиця Аліма (зараз вона Коротка, 6). Це був власний будинок моєї бабусі, але документи, звісно, залишилися вдома. Скільки я потім не зверталася в різні архіви, ні прізвища бабусі, ні приналежність їй власного будинку мені не підтвердили, звідусіль отримала відмову: таких відомостей немає.

У квітні 1944 року мені виповнилося 6 років. Як підготовку до насильницького виселення можу розцінити позначку на моїй метриці «перереєстрована Євпаторійським НКВД 25.04.44, підпис начальника паспортного столу».

18 травня 1944 року, під час спецоперації військ НКВД, я, моя мама Асібе Ільясова, бабуся Зейнеп, а також мої родичі та співвітчизники, які жили в місті Євпаторія та Сакському районі, були насильно виселені з території Криму: це тітка Асене Ільясова (1911 р .р.) з Донузлава, де вона працювала медсестрою, тітки Еміне та Нефізе із Сакського району, невістка Асіє з Євпаторії, її малолітні діти Сафіє (1938 р.н.), Шекуре (1936 р.н.) та Хатідже (1941 р.н.), двоюрідні брати Месут, Шевкі, Февзі та двоюрідна сестра Местуре.

Уже подорослішавши, я розпитувала у мами про депортацію. Вона розповідала: ніхто нічого не пояснював, офіційних документів не показували, не сказали про виселення, лише оголосили, що через 15 хвилин ми маємо залишити будинок і бути на міській площі.

У дорозі в ешелоні, що тривала 18 днів, люди помирали від голоду, хвороб, відчували страшні моральні страждання. Ми всі завошивіли, я роздирала в кров голову й тіло від укусів вошей.

З будинку в Євпаторії нічого не взяли: ні продуктів, ні одягу, ні ковдр. На збори дали 15 хвилин, мама лише на мене одягла пальтечко, адже була ще холодна ніч, бабусю одягла. Нічого з речей і продуктів взяти і в голову не прийшло, мама та бабуся були ошелешені, нетямились, лише промовляли слова молитви з Корану. Я плакала, нічого не розуміла, чому так сильно засмучені мої рідні. Мама схопила лише ридикюль, де були деякі документи, серед них і моя метрика. Ось так вона взяла мене за руку, бабусю під руку, і ми ‒ ні в чому не винні люди серед солодкого ранкового сну, після звільнення Криму від фашистів, без суду та слідства, без оголошення будь-якого вироку, під дулами автоматів радянських солдатів і офіцерів були вигнані з рідного дому. Поруч з нами йшли всі сусіди, рідні, знайомі.

У цей час мій батько Алі Умеров, випускник Московського інституту історії, філософії, літератури, який працював директором кримськотатарської середньої школи №3 міста Євпаторії з 1939-го до 1941 року, з перших днів війни був на фронті, служив у військах Чорноморського флоту. На фронт пішов також дядько Шевкет Ільясов (1919 р.н.). У трудову армію був мобілізований дядько Амет Ільясов (1921 р.н.), знайшов він нас у 1950-і роки у селі Челек Пайарикського району Самаркандської області.

На станції Євпаторія нас ‒ маму, бабусю і мене ‒посадили у вагон. Пам'ятаю лише, як лазила на верхні нари, бабуся лежала внизу. У дорозі голодували, не пам'ятаю, щоб годували, якась жінка пригощала висушеною сирою картоплею, я гризла її як цукерки. Жодних медсестер, лікарів, людей у білих халатах не бачила, хворим ніхто не надавав медичної допомоги. Випадків смерті не пам'ятаю, нас, дітей, як могли, захищали від цих жахів.

У дорозі були 18 діб, на залізничний вокзал міста Самарканд прибули 6-7 червня. Нас ‒ змучених, виснажених, голодних і знесилених ‒ зі станції в Самарканді вантажними бортовими машинами розвели у райони, села, кишлаки. Велику групу євпаторійців привезли і висадили на площі перед кінотеатром (клубом) села Челек Пайарикського району. На нас місцеве населення зібралося дивитися, як на дикунів. Потім нас на високих двоколісних гарбах розвезли у кишлаки. Ми з мамою потрапили до глухого, запорошеного, брудного кишлаку ‒ колгоспу Ворошилова Нарімановського (зараз Пайарикського) району Самаркандської області. І це після прекрасного курортного міста Кезлева з цілющим повітрям, морем і кліматом. Як ми страждали від спеки, голоду, пилу, що постійно стояв у повітрі, ним неможливо було дихати! А вода ‒ просто отрута, каламутна, жовта, якась густа, звичайно, арична. Мама, як могла, намагалася зробити її придатною для пиття та їжі.

Моя мама Асібе Ільясова навчалася до війни на медробфаку в місті Алушта, закінчити який їй не вдалося через початок війни. У колгоспі імені Ворошилова, куди нас поселили, її призначили хінізатором при колгоспному малярпункті. Вона лікувала хворих, обходила двори, проводила профілактичні заходи ‒ роздавала хінін, акрихін. Під час своєї роботи вона двічі заражалася малярією. Як її трясло від ознобу у спекотне літо, чим тільки її ми не накривали! Допомагала і сусідка ‒ кримська татарка, будь-які ганчірки, одяг накидали ми на неї. Лікувала мама себе сама. Незважаючи на те, що мама лікувала жителів кишлаку, їй не давали зірвати з дерева жодного фрукта, нацьковували собак, кидалися камінням. І, звичайно ж, нас називали зрадниками, які продали Батьківщину.

Нас із мамою поселили у приміщенні, непридатному для житла: глиняна долівка, куди ми настелили сухої трави і де до вошів ще додалися і блохи, клопи, малярійні комарі. Бабуся Зейнеп дорогу перенесла важко, захворіла, її змушені були залишити в селі Челек Пайарикського району у родичів (їх прізвища та імена не пам'ятаю). Вона так і не видужала, до хвороби додався ще й голод, вона ‒ літня людина, ‒ не витримавши цих жахів, до кінця 1944 року померла.

В умовах крайньої недостатності продуктів, питної води, відсутності санітарних умов люди хворіли, а також помирали від голоду і масових хвороб ‒ малярії, гострих кишкових інфекцій ‒ дизентерії, черевного тифу. Ховати було нікому. Поховані тіла через декілька днів з'їдали шакали.

Влада ніяк не допомагали продуктами, лише батьки намагалися хоч якось забезпечити сім'ю хлібом, юшкою з ячмінної крупи з колючими висівками, які випльовували після кожної ложки цього варива. Один корж, що коштував дуже дорого, ділили на частини на цілий день.

Жили ми у глиняній кибитці, мама у дворі склала вогнище, готувала на гузапаях (сухі стебла бавовнику ‒ КР). Нормальної питної води ми взагалі не бачили, продуктами нас не постачали і нічого не виділяли. Грошових позик не видавали. Лише тільки, коли тата терміново демобілізували зі штабу Чорноморського флоту, де він служив, і теж депортували у місце перебування сім'ї, йому виділили на сім'ю кімнатку в Наріманівці та взяли на роботу в районну школу. Потім він домігся переведення на роботу в середню школу №25 села Челек Пайарикського району (в архівній довідці допущена груба помилка: він був виселений не з Кримської області, а зі штабу Чорноморського флоту. На жаль, його військовий квиток не зберігся, він залишився у когось із родичів, через переїзди я не можу знайти його документи).

Спочатку ми орендували кімнатку у місцевих жителів, потім нам виділили одну кімнатку з глиняною долівкою у дворі середньої школи №25 села Челек. Тато перший рік викладав історію, географію, військову справу, а на другий рік його, як висококваліфікованого педагога, колишнього директора школи, призначили завучем школи №25. І працював він у цій школі з 1944-го до 1955 року. Стільки ж років ми жили в цій кімнатці з пласким тубільним дахом, з якого кожен раз тато дерев'яною лопатою скидав взимку сніг ‒ дах часто протікав.

Будуватися у нас не було можливості. Тато працював у школі, мама влаштувалася на роботу медлаборантом у Челекській райлікарні. Їхньої зарплати ледве вистачало на життя. Добре хоч я була єдиною дитиною в сім'ї. Порушень трудової дисципліни з боку моїх батьків не було.

У місцях спецпоселень я, мої близькі та всі співвітчизники перебували до 1956 року під суворим комендантським режимом, за порушення якого була передбачена кримінальна відповідальність.

Мені у квітні 1954 року минуло 16 років. Я отримала паспорт і мене відразу взяли на спецоблік у спецкомендатурі. Відтепер я щомісяця мала ставити підпис у спецжурналі обмежень. Але влітку 1954 року ми почули, що моя тітка Асене, яка жила в Самарканді, захворіла. Ми вирішили, що я поїду, провідаю її, побуду в неї два-три дні. Вона була самотня, без сім'ї. Ми сподівалися, що ніхто не помітить відсутності в селі 16-річної дівчини, але глибоко помилялися. Досі не розумію, невже за кожним з нас було посилене стеження?

Поїхала я вранці, а в обід до нас прийшли і запитали: «Де ваша дочка?». Батьки, особливо, тато, звичайно, не могли збрехати, відповіли, як є. Тата терміново відправили по мене в Самарканд. Я навіть злякалася, коли побачила його. Він сказав, що я маю повернутися в Челек, адже я поїхала без спецдозволу спецкомендатури. І це я поїхала лише за 25 кілометрів від місця проживання! Ми тут же з татом повернулися в Челек. Вранці я постала перед спецкомендантом, почула догану і попередження. І це при тому, що тато вже 10 років працював у школі істориком і завучем, був дуже авторитетним серед педагогів, учнів і батьків села.

Однак клеймо зрадника, яке на мене повісили через 10 років на засланні, зіграло свою чорну справу, мене мало не притягли до відповідальності. Так, цілий рік я відзначалася разом із батьками в Пайарикській спецкомендатурі. Коли ми у 1955 році переїжджали на постійне місце проживання до Самарканда, то пройшли через спецкомендатуру і мали на руках дозвіл.

Про указ за втечу знали батьки, у нашій сім'ї не порушували режим спецпоселення, окрім описаного випадку.

У школі я навчалася російською мовою, у 1955 році вступала на філфак Самаркандського університету, добре склала іспити, але мені оголосили, що я не пройшла за конкурсом і зарахували на вечірнє відділення. Закінчила університет у 1961 році.

У 1944-56 роках не було жодних умов для розвитку національної культури, мови та мистецтва. Ні у школі, ні у виші ніхто не викладав мені жодної години рідної мови. Лише завдяки батькам у нашій родині збереглася рідна мова і традиції. Мама завжди читала Коран, вона добре знала арабську графіку, знала багато сур та аятів напам'ять. В Узбекистані ‒ мусульманській республіці ‒ нікях і дженазе (обряди одруження та похорону ‒ КР) відбувалися за канонами ісламу.

Публічне та вільне обговорення проблеми повернення на Батьківщину завжди переслідувалося. Воно відбувалося таємно, приховано. Жодних істотних змін після указу 1956 року не відбулося, родичі та знайомі навіть після указу 1967 року (укази Президії Верховної Ради СРСР 1956 і 1967 років зняли низку обмежень з виселених кримських татар, але не давали їм право на повернення і не відновлювали їхні майнові права ‒ КР), які переїжджали до Криму, знову були депортовані.

Закінчивши виш, з 1959 року працювала вчителькою російської мови та літератури в середніх школах №37 і 40 Самарканда. На Батьківщину ‒ до Криму ‒ ми з чоловіком Мельбадіном Баталовим, синами Енвером та Вадимом повернулися у 1991-1992 роках. Живу в Керчі.

(Спогад від 15 вересня 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків