Майє Сеферова: «Всю дорогу плакала від радості, що я на батьківщині»

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Майє Сеферова (у дівоцтві Іслямова), кримська татарка, народилася 5 липня 1938 року, уродженка села Калимтай (з 1945 року Тінисте ‒ КР) Бахчисарайського району Кримської АРСР.

На момент виселення до складу сім'ї входили: бабуся Моміне Аблаєва (1895 р.н., дід помер у голодомор), батько Ісмаїл Іслямов (1891 р.н.), мати Шефіка Іслямова (Аблаєва, 1915 р.н.), сестра Сайде Іслямова (1933 р.н.), брат Емір-Осман Іслямов (1936 р.н.), молодший брат Сеїт-Селім Іслямов (1940 р.н.), молодша сестра Саніє Іслямова (1944 р.н.), я, Майє Іслямова, та моя тітка Сідека Аблаєва (1930 р.н., мамина молодша сестра, дочка Моміне Аблаєвої).

На момент депортації сім'я жила в селі Калимтай Бахчисарайського району Кримської АРСР, у власному будинку з чотирьох кімнат. Ми мали переселитися до нового двоповерхового будинку з шести кімнат, на ділянці відразу за парканом з великим садом і колодязем. В обох будинках були присадибні ділянки із садом, квітником, були корова, кінь з лошам та кури.

До початку війни, у 1938 році, до Червоної армії був мобілізований Абляз Аблаєв (1918 або 1920 р.н.), старший син бабусі Моміне Аблаєвої. Мама говорила, що він був мобілізований у мій рік народження, не встиг повернутися з армії, почалася війна, його з армії відразу забрали на війну. Воював дядько на Білоруському фронті, був поранений і потрапив у госпіталь, а потім про нього нічого не було відомо, повідомлення про смерть не було, зник безвісти. Його молодший брат Якуб Аблаєв (мій дядько, другий син Моміне Аблаєвої) був мобілізований до трудової армії. Зараз його сини живуть у Красногвардійському районі, село Комарівка, сам дядько вже помер.

До депортації німці зробили облаву в селі й забрали всіх чоловіків, які «через хвороби» в ньому залишилися, побоюючись, що вони підуть до партизанів і допомагатимуть їм. У мого батька були хворі очі, він був інвалідом через зір, очі у нього постраждали під час служби в Миколаївській (царській ‒ КР) армії. Фашисти ув'язнили всіх чоловіків у своїх таборах. Мама плакала й розповідала, як вона, вагітна жінка, і в сніг, і в холод носила передачі татові. Як важко було часом без взуття у сніг, через фашистські пости дістатися до табору. Роздягнена, голодна сама, і залишивши нас часто без їжі, носила передачу, але не завжди їй вдавалося передати ‒ фашисти хапали, забирали й викидали її. Жили ми то в будинку, то доводилося від фашистів ховатися в окопах. Німці постійно націлювали свою зброю проти мами та інших жінок, коли вони, прийшовши до табору, благали взяти передачу.

Коли чоловікам вдалося вибратися з табору, всі почали в ешелонах шукати свої сім'ї, адже село вже було порожнє. Батько знайшов нас, коли ми вже 10 днів були в дорозі. Ось чому на момент депортації тата з нами не було, а мама була породіллею з триденним немовлям ‒ вона 14 травня 1944 року вдома народила дівчинку Саніє, тобто мою сестричку.

А 18 травня 1944 року, рано вранці, троє солдатів з автоматами в руках увірвалися в будинок, стукаючи автоматами, штовхали ногами зачинені двері й говорили: «Що? Досі спите? Уже все село в зборі, ну-ка, одягайтеся, виходьте до машини!».

Ніякого документа не читали, не пояснили куди й за що нас виселяють. На збори абсолютно не дали часу.

Мама слабенька після пологів, хвора, розгублена без чоловіка, у паніці зібрала нас у купу і, забувши про немовля, яке спало, ледь встигла одягнути нас, взяла Коран і деякі документи. Під націленими автоматами солдатів у примусовому порядку пішла туди, куди вказували солдати. Коли дійшли до майданчика, де стояла набита співвітчизниками машина, мама вжахнулася. У машині плакали діти, дехто в істериці відмовлялися сідати, за що їх били прикладами, змушуючи сісти. Машина була оточена озброєними солдатами, ніхто нікуди не міг піти, втекти. Маму теж змусили сісти. Сяк-так без місць розмістившись з нами, мама почула наказ рушати, видно, ми були одними з останніх, кого виселяли, тому довго чекати не довелося.

Нам не повідомили, що можна щось взяти з речей чи продуктів. І про постанову ДКО №5859 «Про кримських татар» від 11 червня 1944 роки я дізнаюся тільки зараз, завдяки газеті «Голос Криму». Конвоїри розступилися, і машина заревіла, усі плачуть. Люди, відчувають, що їх повезуть кудись на смерть. Діти плачуть, ревуть невиспані та голодні. У машині не було чоловіків: одні воювали, інші були в таборах. А дівчат завезли в Німеччину. І раптом мама, плачучи, як закричить: «Зачекайте!!! Я забула, я забула, почекайте!!! Я забула!». Вона плакала, благала, щоб почекали, не рушали. Стрибнувши з машини, залишивши нас одних в машині, ридаючи й без кінця повторюючи: «Я забула», в супроводі солдата побігла додому (на щастя, машина стояла не дуже далеко від будинку). Бігла й кричала: «Я забула!». Плакала і не могла згадати, що ж вона забула. Прибігши додому, чує плач триденної дитини, яка задихається і почервоніла від задухи під подушками, якими вона в паніці закидала дитину. Схопивши дитя, вона прибігла до нас, і ми рушили.

Привезли нас на залізничну станцію і повантажили в товарні вагони, в яких возили худобу. Вагони були в антисанітарному стані, брудні, задушливі, без туалетів, без води та без вентиляції повітря, було дуже тісно. Люди продовжували панікувати, плакали, а дитячий плач душу роздирав. Ми всі потрапили в один вагон, тільки тата з нами не було. Мама думала, що він так і залишився у німців у таборі разом з іншими односельцями та співвітчизниками. Але ні! Він, вибравшись з табору, шукав нас в ешелонах багато днів, знайшов нас, коли ми вже були 10 діб у дорозі.

Всіх мучила спрага та голод. Під час коротких зупинок деякі люди, які встигли взяти дещо з продуктів, намагалися щось приготувати, але не встигали. Ревіння, гудки паровоза і крик «У вагони!» різали вухо й роздирали душу кожного. Люди боялись відстати, розлучитися з рідними, з сім'єю, приголомшені, штовхаючись, піднімались, знову-знову підіймалися у вагони, багатьом було дуже важко, особливо літнім людям. Гудки паровоза та крик «У вагони!» у мене досі в вухах дзвенять, і не тільки в мене, а у багатьох співвітчизників.

Люди хворіли, помирали переважно від виснаження та голоду. Померлих не мали можливості поховати, залишали на узбіччях залізниці, ридаючи й докоряючи собі через безпорадність. Для приготування їжі ніяких умов не було, і не було ніякої турботи про організацію харчування ‒ ні гарячого харчування, ні окропу...

Люди помирали від хвороб, спраги та голоду. На кожній зупинці з несамовитими криками, ревом, плачем залишали й залишали померлих. Усім дошкуляли воші. Ніяких медичних працівників, жодного санітарного обслуговування дорогою не було.

Під час однієї із зупинок ешелону тато побачив у степу якусь поламану техніку і, сподіваючись знайти там воду, побіг туди. Добіг, але, на жаль, води поруч ніде не було. Тоді він побачив, що у заглибленнях землі, ямках є іржава дощова вода, застояна, брудна, вся коричнева від іржавої техніки. Тато долонею набрав трохи цієї водички й біг уже назад до потягу, як останній вже рушив, давши різкий гудок і сигнал «У вагони!». Тато відстав від ешелону, тому згодом йому знову довелося наздоганяти й шукати нас. Знемагаючи від втоми і голоду, втрачаючи надію, що наздожене й знайде нас, батько дивом дістався до нашого ешелону, вже піднявшись у наш вагон і знайшовши нас, впав як дитина і заплакав. Скільки знову було сліз, що ми тата знову втратили, скільки було надмірно сильних переживань! Яку силу і здоров'я треба мати, щоб все це витримати. Скільки ж потрібно мужності і стійкості, щоб осилити гіркоту втрати, душевні муки, тривогу, почуття образи й нелюдські хвилювання, а наші співвітчизники та мої батьки це все-таки витримали, незважаючи на великі втрати. Хіба можна це пером описати? Це знайомо тільки тим, хто відчув все це, хто пережив і пройшов через ці страждання, хвороби, голод, злидні, знущання, втрати, образи й приниження.

У нашому вагоні був випадок смерті однієї людини на прізвище Шерфетдінов. В інших вагонах помирали більше, ми дивом все винесли. Спільне горе і втрати, втрата близьких, видно, сприяли тому, що люди один до одного ставилися у вагоні сердечно, разом переживали горе. Мама говорила: щодня чекала, що хтось із нас може померти. Особливо вона дивувалася тому, яким дивом, з волі Аллаха, вижила триденна дочка, коли годувати було нічим: мама сама голодувала, але давала дитині груди, хоча ніякого молока в них не було. Вона досі жива, вчилася в Ташкентському університеті і стала істориком, закінчивши історичний факультет.

Їхали ми до Середньої Азії, до Узбекистану. Їхали 20 діб, привезли нас до Ташкентської області, Янгіюльський район, садрадгосп №10, відділення №4. Поселили у старому розваленому клубі разом 17 сімей. Так ми жили кілька місяців, потім нас стали підселювати до одиноких жителів радгоспу. Нашу сім'ю підселили до однієї жінки, а бабусю та її дочку Сідеку Аблаєву ‒ до інших. Місцевим жителям заздалегідь сказали, що привезуть людожерів, тому в перші дні узбеки побовювалися зустрічатися з нами, особливо боялися жінки. Про нас ніхто не дбав: не видавали ні палива, ні медикаментів, ні води питної, ні продуктів.

Упродовж червня-серпня 1944 року, згідно з постановою ДКО №5859 «Про кримських татар» від 11 червня 1944 року, борошно, крупи та овочі замість залишеної у місцях виселення сільгосппродукції та худоби ніхто нам не видавав. Також грошову позику на зведення будинків і сільськогосподарське обладнання в розмірі 5000 рублів на сім'ю з відтермінуванням до 7 років нам нікому в 4-му відділенні радгоспу не запропонували, а тому ми не могли скористатися нею.

Отже, настав час ще страшніший, аніж раніше. Тривав голод, ми та всі мої співвітчизники, занадто ослаблені, масово стали хворіти. Хворіли на малярію, тиф, дизентерію та інші гострі кишково-інфекційні захворювання.

Тата поклали до лікарні, де він пролежав три місяці. Бабуся Моміне Аблаєва померла від малярії. Залишилася у 14 років сиротою її дочка Сідека Аблаєва (1930 р.н.): один її брат, Абляз Аблаєв, зник безвісти на фронті, інший її брат, Якуб Аблаєв, був у трудармії. Тільки після війни, у 1950 році, він розшукав свою сестру (мою маму) та молодшу сестру Сідеку. Потім помер мій старший брат Емір-Осман Іслямов (1936 р.н.), він хворів і помер від голоду та дизентерії. Померли бабуся і брат вдома, бо в лікарні місць не було: вона була переповнена хворими, хворіли масово всі. Вдома помер і молодший братик Сеїт-Селім Іслямов, теж від голоду та дизентерії.

Влаштувавши з великими труднощами сестричку Саніє, якій на момент депортації було три дні, у дитячі ясла, мама пішла працювати робітницею. Було дуже важко. Сил не було, а треба було працювати фізично, часто доводилося лопатою працювати цілий день. Вимагали, щоб копали землю глибоко, в іншому випадку карали: не записував бригадир денну роботу, і робітник страждав при отриманні зарплати.

Я залишалася вдома сама під замком. Старша сестра Сайде, 11 років, та тітка Сідека Аблаєва, 14 років, підлітками влаштувалися на роботу. Їм не довелося навчатися, вони змушені були працювати за пайки, щоб вижити.

Мені в липні 1944 року виповнилося 6 років. Мама довго намагалася, але не могла влаштувати мене на дитячий майданчик, так тоді називалися дитячі садки. Місць не було, тому я довгий час залишалася вдома сама під замком, бо жінка, до якої нас підселили, теж працювала.

Голодна, наплакавшись, боялася, що залишаюся одна, я часто хворіла. Вдома дивлюся на стіни, а там «їде війна», злякавшись плачу, плачу, відвернуся до іншої стінки, в іншу сторону і там «їде війна». Дуже боялася й плакала цілими днями або, знесилившись, засинала голодна й втомлена від сліз, іноді втрачала свідомість. Коли згодом у школі читали про Бородинський бій, я постійно згадувала, що цей бій я бачила вдома, коли залишалася в ньому одна («Змішалися в купу коні, люди. І залпи тисячі знарядь злилися в протяжне виття»).

Прокидалася я від стукоту в двері. Радгоспом ходило багато жебраків без рук, без ніг, контужені. І дуже часто то один, то інший стукав у двері, гукаючи господарів і просячи милостиню. Я дуже боялася, що поламають двері й заберуть мене.

Через деякий час мене все ж таки взяли на дитячий майданчик. Розмовляли працівники російською мовою, мови російської я не знала, але розуміла дещо. Мамі сказали, що спати я буду на підлозі, ліжок не вистачало, і що треба принести чашку для мене та ложку. А ще щодня треба було приносити шматочок хліба з дому, щоб в обід їсти з супом. Часто співробітники з'їдали наші шматочки, сказавши, що немає їх, хоча щоранку ми, приносячи, здавали їх вихователям, які в обід їх роздавали нам, питаючи: «Це чий шматочок?». Так я стала ходити на дитячий майданчик, де незабаром навчилася говорити по-російськи. А батьки та сестра мали одночасно навчитися говорити російською та узбецькою. Мама бідна бігала то до тата в лікарню, то додому готувати щось, то в ясла годувати немовля, то на роботу...

Згодом, згадуючи, дивувалися, як їм вдалося витримати нелюдські страждання, переживання за померлих, хворих, голодних, втомлених і змучених, співвітчизників і рідних, а також працювати й ростити нас. Потім тато вийшов на роботу. Згодом, маючи агрономічні знання, багато років працював у саду, його всі звали «Мічуріним».

Потім мене записали до 1-го класу, і я стала навчатися. Навчалася я відмінно з 1-го до 7-го класу, у 1954 році закінчила семирічну школу. Дуже намагалася бути відмінницею. Вчителі говорили, що відмінників в «Артек» у Криму влітку пошлють, але мене не послали, бо я була кримською татаркою. Мені було дуже й дуже прикро. Я дуже сумувала за батьківщиною, згадуючи свій будинок, новий і старий, річку, сади, квіти, небо, яке блакитніше, ніж в Узбекистані, море, на яке мене мама в Севастополь возила.

Постійно мені снилися білокам'яні будинки та море, а також луки-чаїри (традиційне кримськотатарське садове господарство в передгірному та гірському Криму ‒ КР) з безліччю різних кольорів. Коли я була в другому класі, моя однокласниця та подруга Валя Григоренко з батьками виїхала до Криму, і надсилала мені звідти листи. Вона писала, як добре в Криму, що часто з класом їздить на екскурсію то на Ай-Петрі, то на Аю-Даг, то в дельфінарій. До речі, вона років 15 тому працювала десь у Сімферопольському аеропорту в касі, з нею зустрічалася наша родичка. Я дуже плакала, особливо, коли від неї отримувала прекрасні листи, де вона розповідала про мою батьківщину. Плакала, сумуючи за Криму, і ще тому, що у мене не було такої можливості бачити свою батьківщину. Одна була надія ‒ навчаючись на «відмінно», потрапити в «Артек». Але мрія моя, на жаль, не збулася в ті роки. А потім ми перестали листуватися. Видно, Валя більше писала теж, коли сумувала за нами.

У той рік, коли я пішла в 1-й клас, а пішла у 9 років, тобто в 1947 році, нам дали окрему кімнату в загальному бараку. Вона була дуже маленька. Дах був глиняний, на ньому росла трава, двері поламані, віконце вибите. Щозими тато, обмотавши взуття ганчірками, постійно чистив сніг, часто ковзаючи, падав. У будинку протікало, особливо, коли були дощі й танув сніг.

Зарплати батьків не вистачало на життя. Працювали з 8 години ранку до 6 вечора, але іноді й більше, тобто 10-12 годин. За запізнення на роботу суворо карали. Мама відпрошувалася, відлучалася на пів години годувати грудьми дитину в яслах. Вона розповідала, як було важко, особливо, коли працювали далеко. Бігла годувати дитя, щоб укластися в часі, інакше дуже лаяли, карали її. Бігла, втомлена від фізичної роботи, ноги підкошувалися від слабкості, іноді падала. У грудях молока не було, а все-таки годувала, щоб дитину не втратити.

Підвішена залізна рейка служила дзвінком на роботу, на обід і з обіду. У неї спеціальний черговий бив іншою залізякою, тому дзвін лунав усією територією. І всі люди, переважно, співвітчизники та мої батьки, поспішали на роботу, щоб не запізнитися, інакше робочий день не відзначать, не запишуть, що загрожує меншою зарплатнею.

Режим спецпоселення наша сім'я не порушувала. Мали місце й випадки насильства над жінками та дівчатами. У нашому відділенні цього не було, але багато ходило чуток, що в інших місцях таке траплялося. Наприклад, посадили хлопця, який помстився (побив) певним чином молодому узбеку за зганьблену честь сестрички...

У місцях заслання ми не могли вільно залишати територію спецпоселення і не могли відвідувати родичів, навчатися, возз'єднати сім'ю. Наприклад, ми знали, що молодший татів брат Гафар Іслямов із сім'єю живе в місті Самарканді, але тато не міг його відвідати. А мамина середня сестричка Фатіме Аблаєва (Абібуллаєва), будучи заміжньою, теж живе в Самаркандській області, у містечку Джамбала. Ми також не могли відвідати її та її сім'ю.

Влада жодної допомоги не надавала. На території нашого спецпоселення голод і хвороби, смерть рідних і близьких були масовим явищем. Ховали померлих, як могли. Були випадки, коли у померлих нікого з чоловіків не було, а чоловіків-співвітчизників з роботи не завжди відпускали, бо ховати померлих доводилося часто. А тому ховати, а також обмити чоловіка перед похованням наважувалися жінки. І могилу копали, обмивали й на кладовище проводжали, хоча Ісламом це забороняється. Але доводилося часто.

У 1954 році я закінчила семирічну школу. Сім'я наша ще відчувала великі матеріальні труднощі. Подруги-однокласниці поїхали вступати й навчатися до Ташкента. У нашій родині постало питання, що мені робити далі. Тато вже був пенсіонером, інвалідом зору, але пенсію не отримував, не знав, що треба було оформляти її. Та й як оформляли її тоді? Оформив пізніше. Працювали мама та старша сестра, а тато працював час від часу. Батьки сказали мені, що теж доведеться працювати, бо треба за світло, за житло платити та сім'ю годувати, тобто виживати. Я дуже плакала, казала: «А для чого я на відмінно вчилася, я хочу далі вчитися». Батьки довго мовчали, потім сказали мені: «Доню, за подальше навчання у 8-10 класах треба платити, ми дізнавалися. А ось чи зможемо ми?». Сестра Сайде відповіла: «Чи зможемо», ‒ і теж заплакала. А потім продовжила: «Якщо хоче далі вчитися, нехай вчиться, досить того, що я змушена була працювати й не вчуся». Ось питання зі мною було вирішене.

Отже, в 1957 році я закінчила 10 класів. Пішла вступати до медичного інституту ‒ ТашМІ. Не вистачило одного бала, щоб вступити на лікфак. Цей рік продовжувала готуватися знову до вступу й трохи працювала в дитячому садку вихователькою, поки співробітники були у відпустці. Ця робота мені сподобалася, вечорами їздила до Янгіюля на курси медичних сестер. Закінчила однорічні курси медсестер, думала, що це допоможе мені при повторному вступі до ТашМІ. Але передумала, у 1958 році вступила до педагогічного інституту імені Нізамі, факультет дошкільної педагогіки та психології. Закінчила інститут у 1963 році. Професія ‒ викладач дошкільних дисциплін та методист дошкільного виховання.

Хотіла навчатися в аспірантурі, але мені в інституті прямо сказали, ознайомившись із моїми документами: «Всі ваші потуги будуть марними, готувати будемо національні кадри з Кашкадар'ї та Сурхандар'ї, з тим розрахунком, щоб вони потім працювали там». Звичайно, було дуже прикро, я конкретно й гостро відчула обмеження на подальше навчання, що вбило в мені бажання далі навчатися.

Працювала за фахом до вересня 1995 року методистом великого дитячого комбінату ‒ ясел-садка №6 Янгіюльского міськвно, а потім методистом у дитячому комбінаті ‒ ясел-садка наукового інституту САІМЕ (Середньоазіатський науково-дослідний інститут механізації та електрифікації сільського господарства ‒ КР) Янгіюльского району, завідувачкою ясел, а також викладала на курсах удосконалення. Ветеран праці, маю медаль і багато грамот, заохочень і подяк за виховання майбутнього покоління від райвно, міськвно, райкому комсомолу тощо.

Вийшла заміж, маю двох синів. У 1973 році помер чоловік, дітям було 7 років і 2 роки 8 місяців. Відчуваючи велику відповідальність за виховання синів, подальше життя ні з ким не зв'язала. Дітей я виростила й виховала з Божою допомогою сама. Постаралася, щоб обидва отримали освіту. Старший відмінно закінчив Одеське морехідне училище, потім служив у Закавказькому військовому окрузі, відмінник радянської армії. Молодший закінчив Ташкентський будівельний коледж. Обидва закінчили музичну школу. Дітьми я задоволена, вони обидва одружені, мене люблять, поважають і піклуються про мене.

У 1944-1956 роках для розвитку кримськотатарської культури, мови та мистецтва у місці нашого спецпоселення жодних умов не було. Вільніше дотримуватися національних традицій, звичаїв, дженазе (обряд похорону ‒ КР), нікях (обряд одруження ‒ КР), дуа (тут молебень ‒ КР) у місці нашого спецпоселення почали після 1956 року. До і після 1956 року намази (молебні ‒ КР) тато виконував таємно, нікому не кажучи, навіть співвітчизникам. Він читав Коран та історичну книгу бабусі «Мухаммед» про всіх пророків і розповідав нам, якщо щось ми не розуміли. Виховували нас, як потрібно, за шаріатом, згідно з Ісламом.

Публічно та вільно обговорювати між собою, з представниками влади питання повернення на батьківщину до Криму, вимагати повернення державності кримських татар ‒ Кримської АРСР, брати участь у мітингах я почала активно з 1980-го до 1995-го року, до приїзду на батьківщину, а зараз, будучи пенсіонеркою, намагаюся підтримувати національний рух. Ми продовжуємо брати участь у мітингах, акціях, відповідаємо з дітьми разом на запитання газети «Голос Криму», звернені до нас.

А в 1960 році молодь наша (переважно студенти) збиралася потайки, то у нас, то в інших, читали власні вірші, дізнавалися новини, намічали дні подальших зустрічей, ставили перед собою певні завдання. Усі гостро відчували принижене життя за межами рідної країни й сумували за Кримом.

Істотних змін після виходу указу Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року ми не відчули. Тільки можу сказати одне, що з огляду на скасування обмежень щодо спецпоселення ми стали відвідувати родичів в інших містах, а вони, у свою чергу, нас.

В Узбекистані у мене з'явилося ще троє братиків, тобто у мами народилися три сини: Ремзі (1948 р.н., у 1963 році він помер від нещасного випадку ‒ вдарило струмом), Ібраїм (1952 р.н.), живе в Сімферополі, Шевк'ій (1956 р.н.), ще живе в Узбекистані, намагається повернутися до Криму.

Мій старший син Абляміт приїхав до Криму в 1989 році, влаштувався на роботу в будівельну організацію «Къуруджи », а потім навесні 1995 року приїхав молодший син. Обидва отримали ділянки, збудували житло в Ялті, живемо в Ай-Василі (з 1945 року Василівка, зараз передмістя Ялти ‒ КР).

Я повернулася на батьківщину в останній день літа 1995 року, тобто 31 серпня. Коли я їхала в Ялту, всю дорогу плакала від радості, що я на батьківщині, захоплюючись красою природи, моря, неба, захоплюючись повітрям і легким вітерцем, яких я чекала все своє життя на чужині.

Я давно вже пенсіонерка. Мені 71 рік, маю трьох онуків, допомагаю дітям та онукам. На дозвіллі іноді складаю вірші російською та кримськотатарською мовами. Перекладаю нашою мовою деякі дитячі вірші А.Барто, адже дуже і дуже переймалася відсутністю дитячої літератури кримськотатарською мовою при вихованні онуків. Зацікавлюю внучат. Багато склала віршів ще, будучи в Узбекистані, їх зміст ‒ туга за Кримом.

Дуже сумно, що батьки мої померли там, на чужині. Але ж вони так любили свою батьківщину й прагнули приїхати до Криму. Нам, своїм дітям, давали надію, що ми будемо жити в Криму. У них була сильна ностальгія за батьківщиною, вони часто співали пісні й плакали мовчки ‒ сльози гіркі котилися їхніми щоками. Кримськотатарські пісні співали самі, а російські пісні про море, про війну, про мужність людей просили, щоб ми співали.

Завдяки їхнім старанням, ми всі здобули середню й вищу освіту, окрім старшої сестри, яка в перші роки депортації змушена була працювати. Зараз я вивчаю українську мову та прошу українську державу й світову громадськість визнати ці діяння геноцидом кримськотатарського народу.

(Спогад від 29 вересня 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків