18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують унікальні свідчення з цих архівів.
Я, Леває Арсланова (дівоче прізвище Асанова), кримська татарка, народилася у 1933 році в селі Верхній Керменчик Куйбишевського району (з 1945 року Високе Бахчисарайського району ‒ КР) Кримської АРСР. Я є свідком тотальної депортації кримськотатарського народу у 1944 році, здійсненої сталінським комуністичним режимом колишнього СРСР.
18 травня 1944 року під час спецоперації військ НКВД мене, маму Земіне Асанову (1914 р.н.), сестричку Сефає Асанову (1936 р.н.), дядька Еннана Османова (1916 р.н.), його дружину Мусемму Еннанову (1918 р.н.) та їхнього сина Лінавера Еннанова (1937 р.н.) силою вислали з території Криму. У бортові машини посадили по кілька сімей, які привезли на залізничну колію в місті Бахчисарай. Нас завантажили в товарні вагони як худобу і повезли в бік Уралу. Було дуже важко, всі плакали. І все це без будь-яких пояснень. Дали нам 15 хвилин на збори.
БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ: «Солдати говорили, що всіх татар виселяють із Криму»Тоді я навчалася в четвертому класі татарської школи. У нас був кінь, корова, будинок двоповерховий, двір великий, город на околиці села. У мами була швейна машинка, патефон, татова скрипка. За політичні пісні тата Асана Меметова взяли в трудову армію. Ми жили краще, ніж інші, тому до нас за допомогою і продуктами вночі приходили партизани, і ми надавали їм допомогу. У нас у будинку була моя вчителька, яка передавала партизанам секретні відомості.
Дядько приїхав з армії поранений з двома солдатами 15 травня 1944 року. Вони у нас сиділи втрьох, щось нам говорили, про щось попереджали. Але ми їх не зрозуміли, бо не знали російської мови. А вранці постукали у двері два солдати і сказали, щоб ми приготувалися за 15 хвилин і брали їжу на 3 дні. Ніяких документів ми з собою не встигли взяти.
У дорозі в потязі померла бабуся 85 років, на зупинці під кущем її поховали, а через рік помер дідусь 90 років (обоє батьки мого батька).
Нас привезли через кілька днів до міста Костроми. Потім повантажили на баржу на річці Кострома. Коли всі зійшли, нас розділили на три групи. Одну групу відіслали до Марійської АРСР, нас ‒ у селище Ужуга, Кологривського району, а третю групу ‒ у селище Понга.
Нас боялися і додому не пускали, а коли зрозуміли, що ми працьовитий народ, то запрошували копати картоплю і допомагати в господарстві
Нашу групу розселили у школі на другому поверсі. Ми попросилися окремо, і нас ‒ чотири сім'ї ‒ поселили у стайні з конюхом. В інших селах нас боялися і додому не пускали, а коли зрозуміли, що ми працьовитий народ, то запрошували копати картоплю і допомагати в господарстві. Ніякої допомоги ми від держави не отримували, лише в лісі збирали малину, чорницю та обмінювали їх на продукти і картоплю. Мама працювала на лісозаготівлі, а я збирала гілки та кору дерев для куреня, щоб було де ночувати. Влітку жарко було, жили в лісі, де працювала мама.
БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ: «З п'ятнадцяти років почалися наші каторжні роботи»Потім наш дядько надіслав нам виклик з Узбекистану. Мама, я та сестричка поїхали в Узбекистан, у місто Шахрихан Андижанської області. Мене оформили в дитячий будинок №20, а мама влаштувалася працювати у фарбувальному цеху. Там було дуже спекотно. Дядькові від спеки ставало зле, бо нога поранена була. Потім він узяв дозвіл виїхати в місто Самарканд. І в 1946 році ми переїхали до Самарканда. Щомісяця ходили в район відзначатися в НКВС.
Я пішла до школи, закінчила 8 класів і вийшла заміж. Тато приїхав до нас у 1948 році, також відзначався про невиїзд, інакше погрожували в'язницею. Батьки працювали у колгоспі ім. Кагановича, а я під час шкільних канікул працювала на консервному заводі «Серп і Молот».
У 1967 році померла бабуся, тато помер у 1984-му, мама ‒ у 1985-му.
У 1996 році приїхала до Криму ‒ на Батьківщину, за яку багато боролася: ходила на мітинги та збори, надсилала рекомендовані листи до Москви. Щоправда, відповідь тільки «розглядалася».
БІЛЬШЕ ПО ТЕМІ: «Ні покарання за скоєне, ні компенсації, ні законів ‒ усе повз нас»З 1954-го до 1996 року працювала бухгалтером у міськхарчторзі. Зараз на пенсії, займаюся вивченням Ісламу, сама навчилася читати арабською, є делегатом Курултаю мусульман Криму. У Кебір-Джамі (головна соборна мечеть Криму в Сімферополі ‒ КР) навчаю дітей і дорослих читати арабською.
У 2000 році мене відрядили в хадж від Кебір-Джамі до Мекки (Саудівська Аравія). Я дуже вдячна долі, що змогла відвідати Мекку.
(Спогад від 20 вересня 2009 року)
До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків