Аблятіф Ібраїмов: «Комендант нас розганяв і допитував, про що ми говорили»

18-20 травня 1944 року під час спецоперації НКВС-НКДБ з Криму до Середньої Азії, Сибіру та Уралу були депортовані всі кримські татари (за офіційними повідомленнями ‒ 194 111 осіб). У 2004-2011 роках Спеціальна комісія Курултаю проводила загальнонародну акцію «Унутма» («Пам'ятай»), під час якої зібрала близько 950 спогадів очевидців депортації. Крим.Реалії публікують свідчення з цих архівів.

Я, Аблятіф Ібраїмов, кримський татарин, народився в 1927 році в селі Ескі-Алікеч (з 1945 року Олексіївка Первомайського району ‒ КР), колгосп «Кизил-Маяк» Фрайдорфського району Кримської АРСР.

Склад сім'ї: батько ‒ Ібраїм Бектемір-огли (1885 р.н.), мати Аліме Ібраїмова (1900 р.н.), сестри Шефіка Ібраїмова, Кятібе Ібраїмова, Ребія Ібраїмова та Еміне Ібраїмова.

На момент депортації мої рідні жили в селі Ескі-Алікеч, у нас був будинок 8 на 10 метрів. До приходу німців працював конюхом у колгоспі, закінчив 7 класів. Сім'я мала 40 соток землі, корову, телицю, 15 овець, 1 коня та бричку, хлів 5 на 10 метрів.

У Червоній армії служив брат Сеттар. Частина перебувала в Чернівцях, був танкістом, зник безвісти. Були мобілізовані в Червону армію двоюрідний брат Абкерім Іслямов і дядько Кадир Джелілов.

15 серпня 1942 року в результаті облави мене забрали на примусові роботи до Австрії. Там працював у господаря на сільськогосподарських роботах. 7 травня 1945 року нас звільнили американські війська. Нас усіх вишикували, перед нами виступив майор Радянської армії і сказав, що ми маємо всі повернутися на батьківщину.

Один з нас запитав його:

‒ Ми чули, що кримських татар вислали з Криму, а значить, у нас немає батьківщини. І ми залишаємося тут.

‒ Ні, ви всі повернетеся до своїх родин, у Середню Азію, ‒ відповів майор.

Привезли нас до Львова у фільтраційний табір. Щоночі нас допитували співробітники НКВС

Посадили в машини, і ми довго їхали. Привезли нас до Львова у фільтраційний табір. Щоночі нас допитували співробітники НКВС. Били, погрожували, все з'ясовували, як потрапив до Австрії. Десь у грудні 1945 року мені видали пайок і відіслали до Середньої Азії. Після прибуття до Ташкента черговий на вокзалі порадив мені звернутися до відділу спецпереселенців. Там мені сказали, що моя сім'я потрапила до Чирчика. У Чирчику мене взяли на спецоблік і направили монтером зв'язку.

Я розшукав сестру Кятібе, яка розповіла про трагедію нашої сім'ї. На світанку стукіт у двері розбудив усіх. Увійшли четверо озброєних солдатів, дали 10 хвилин на збори, нічого не пояснивши. Не встигли вони як слід прокинутися, з собою нічого не взяли. Усіх жителів села зібрали на колгоспному дворі. Взявши в кільце, озброєні солдати нікого не випускали за продуктами та одягом. Тримали їх десь 8-10 годин, потім завантажили в машини й повезли до Євпаторії.

В Євпаторії протримали їх три доби, не годували. Хто встиг взяти з собою продукти, ті їли. Моїх батьків годували сусіди. Повантажили в товарні вагони, де возили худобу. У вагоні було чоловік 80, багато дітей і людей похилого віку. У кого був посуд, на зупинках набирали окріп. Один раз під час перевезення дали по 150 грамів чорного хліба, який запили окропом.

На деяких станціях стояли по 5-7 днів. До Середньої Азії привезли на початку червня 1944 року. З Ташкента їх відіслали до Мірзачуля (Голодний Степ). Вивантажили в степу й почали розподіляти у кишлаки. Нашу сім'ю з 6 осіб і ще одну сім'ю з 7 осіб поселили у хліві. Спочатку населення зустріло нас вороже, адже серед узбеків вели пропаганду, що привезуть зрадників батьківщини.

Спека. Питної води не було. Воду пили з арика. Мої батьки ‒ батько та мати ‒ померли від малярії в грудні 1944 року. Від голоду та дизентерії померли сестри Шефіка, Ребіє та Кятібе. Сестричку Еміне в прислуги взяв директор цукрового заводу в місті Зербулак. Після повернення я її знайшов і забрав до себе в Чирчик.

Ми, молоді хлопці, якщо збиралися по 3-5 осіб, то комендант нас розганяв і допитував, про що ми говорили. Без дозволу коменданта ми не могли виїхати навіть на 3 кілометри, образи й приниження ми відчували на кожному кроці.

Навіть після Указу 1956 року нічого не змінилося. У 1958 році я вирішив виїхати до Криму, а потім забрати сім'ю. Приїхав у рідне місто Євпаторію, але де там.

‒ Їдь туди, звідки приїхав, ‒ сказав мені начальник паспортного столу.

‒ У мене немає грошей, ‒ кажу йому.

Знайшли 400 рублів і мене вислали назад.

У 1967 році вирішив з сім'єю повернутися до Криму. У селі Багай (з 1945 року Хмельове Чорноморського району ‒ КР) знайшли будинок, господиня дала згоду взяти нас на квартиру. У неї площа ‒ 40 кв.м. ‒ дозволяла прописатися. Разом з господинею прийшли в паспортний стіл, начальник відповів, щоб приходили завтра, перевіряв, чи дійсно дозволяє площа.

Одна зі співробітниць нам сказала, що є вказівка кримських татар не прописувати


Наступного дня він кричав на нас, що довідку про наявність 40 кв.м. ми купили, погрожував, змушував підписатися, що ми негайно поїдемо. Я відповів, що нічого підписувати не буду. Мене закрили в підвалі. Дружина, плачучи, благала підписати. А в цей час син Енвер служив в армії. Одна зі співробітниць нам сказала, що є вказівка кримських татар не прописувати: їдьте і пропишемо недалеко від Криму. Так я опинився в Мелітополі. Тут теж не прописали відразу, через рік ми прописалися.

Хтось має відповісти за всі страждання, приниження нашого народу. Крим ‒ наша батьківщина, іншої батьківщини у нас немає. Зараз живу в місті Мелітополь Запорізької області.

(Спогад від 4 жовтня 2009 року)

До публікації підготував Ельведін Чубаров, кримський історик, заступник голови Спеціальної комісії Курултаю з вивчення геноциду кримськотатарського народу й подолання його наслідків