Уже традиційно з 1997 року 9 листопада в Україні відзначається День української писемності та мови. Проводяться заходи (переважно державними структурами), спрямовані на підтримку української мови, її престижу. Не завжди ці заходи є ефективними й якісними. Можна з певною критичністю поставитися до них. Але принаймні ці заходи нагадують, що українці, попри цілеспрямоване витіснення української мови нашими «воріженьками», все ж свою мову зберігають і навіть намагаються розвивати, утверджувати. Наскільки успішно – інше питання.
Чи зважилася влада на українізацію?
Останнім часом вища українська влада, попри російськомовність більшості її представників, все ж демонструє прихильність до питання утвердження й розвитку української мови.
Для президента Петра Порошенка, судячи з його заяв, українська мова – один із головних пріоритетів (поряд з армією й самостійною помісною православною церквою).
Президент України Петро Порошенко на тлі банера про важливість української мови під час поїздки до Херсонської області, 13 жовтня 2018 року
Зрештою здійснюються певні кроки для утвердження української мови в різних сферах суспільного життя.
Так, ухвалений 2017 року закон «Про освіту» загалом передбачає переведення школи на українську мову навчання. Щоправда, цей процес здійснюватиметься поступово. І як знати, чи з часом новобрана Верховна Рада не внесе зміни в цей закон, аби «розширити права іншомовних». Схоже, реваншистські сили із колишньої Партії регіонів, які зараз розосередилися в кількох політичних проектах, готові це зробити.
Гасло «Українським дітям – українські школи!» біля входу до Будинку письменників, де проходив III Всеукраїнський форум «На захист української мови та державності», Київ, 21 лютого 2013 року
Із 13 жовтня цього року набув чинності закон «Про внесення змін до деяких законів України щодо мови аудіовізуальних (електронних) засобів масової інформації», який передбачає, що не менше 75 відсотків ефірного часу на загальнодержавних та регіональних телеканалах (і не менше 60 відсотків на місцевих) має бути українською мовою. Але в цьому законі є деякі «шпаринки», що дозволяють обійти (хоча б частково) ці мовні квоти.
Згідно з ухваленим Верховною Радою 2016 року законом «Про внесення змін до Закону України «Про телебачення і радіомовлення» (щодо частки пісень державною мовою в музичних радіопрограмах і радіопередачах), передбачається зростання трансляції на радіо продукції українською мовою. Із 8 листопада цього року має відбутися чергове збільшення квот: частка україномовних пісень на радіо повинна буде становити не менше від 35 відсотків, а обсяг ведення передач українською мовою – не менше від 60 відсотків.
Зараз у Верховній Раді чекає на ухвалення закон 5670-д «Про забезпечення функціонування української мови як державної». Інше питання, коли він буде ухвалений і в якій редакції. Адже навіть серед провладних політиків є чимало таких, які не проти «пригальмувати» й «пом’якшити» цей закон.
Під час акції активістів під стінами Верховної Ради з вимогою до депутатів проголосувати за мовний законопроект №5670-д. Київ, 4 жовтня 2018 року
Можна також пригадати законодавчі акти, спрямовані проти російської пропаганди, що ухвалені в нас останнім часом. В принципі, вони теж працюють на утвердження українського й україномовного медійного продукту. Хоча є можливості їх «обходити». Адже в часи інтернету й супутникового телебачення, «безвізу» з Росією та іншими країнами СНД робити це не так уже й складно. Багато наших громадян і далі дивляться російське телебачення, звертаються до російських інформаційних ресурсів, книг тощо.
Однак загалом складається враження, що українська влада нарешті «прокинулась». Вірніше її змусила «прокинутись» неоголошена російсько-українська війна, що ведеться з 2014 року. До наших можновладців почало доходити, що народ, яким вони керують, мав би мати свою ідентичність. Бо інакше не буде ким керувати!
Непрості перипетії українізації
Схоже, ми можемо отримати третю редакцію українізації.
Перший варіант мали під час визвольних змагань у 1917–1920 роках. Навіть за часів гетьмана Павла Скоропадського, який був людиною російської культури, українізація проводилась (до того ж доволі успішно). Бо гетьман і його оточення намагалися творити свою державу. А для цього треба було спертися на людей, які були українцями. І, відповідно, формувати українську ідентичність.
«Словник московсько-український» і «Словник українсько-московський». Упорядник Віктор Дубровский. Видавництво «Рідна мова», Київ, 1918 рік
Друга редакція українізації реалізовувалася в «радянській Україні» в 1920-х роках. Більшовики зрозуміли, що утриматися тут на багнетах вони не зможуть. Треба було представити маріонеткову українську радянську державність в очах українців як свою.
І перша, і друга українізації не відзначалися послідовністю, були тут свої «приливи» й «відливи». Зрештою друга, власне більшовицька, українізація закінчилася страшним погромом українства – Голодомором 1932–33 років та масовими репресіями.
Діалектологічна карта України із брошури Всеволода Ганцова «Діалектична класифікація українських говорів» 1923 року. Джерело: infodon.org.ua
Історія любить повторюватися. На жаль, нинішня українізація не відзначається послідовністю й системністю. Хоча ухвалюються закони, робляться певні кроки на користь цього процесу, але здійснюється все це повільно, з боязню, аби когось, передусім російськомовних, не «спровокувати». Показово, що влада навіть не хоче офіційно говорити про українізацію. Більшість політичних сил, представлених у Верховні Раді, ніби й не проти того, щоб розширювати сферу вживання української мови, розбудовувати українську ідентичність. Але чи докладається для цього достатньо зусиль?
До того ж, цьому процесу чинять протидію не лише політики з колишнього табору регіоналів, а й чимало засобів масової інформації, які значною мірою належать олігархам. Звісно, можна виконати мовні квоти на радіо й телебаченні. Але при цьому зробити так, щоб скомпрометувати українство. Наприклад, транслювати такі українські пісні, що не будуть особливо подобатися слухачам. Відповідно, підводити слухачів до думки, що українська пісня не варта уваги – краще слухати пісні російські. Те саме стосується інших медійних продуктів. Наприклад, коли в україномовних новинах про Україну спеціально акцентується увага на різному негативі (вбивствах, конфліктах), то мимоволі виникає думка, що все українське пов’язане з негативом. Чи не краще тоді звертатися до новин із російських мас-медіа, де часто акцент робиться на позитиві? Маємо також в олігархічних мас-медіа маргіналізацію українства, а то й висміювання його. Хіба цим не займаються розкручені в мас-медіа Вєрка Сердючка чи «95-й квартал»?
Хотілося б, щоб у цій ситуації проукраїнськи налаштована громадськість не лишалася пасивною. До речі, скільки лише вчителів української мови й літератури в нас є! А скільки проукраїнських громадських організацій! Де їхній голос? Де їхній тиск на політиків, мас-медіа?
І цій громадськості варто виявляти активність не лише в День української писемності та мови, а постійно. Тим паче, коли з’явився третій шанс українізувати Україну.
Петро Кралюк, проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода