«Доцентровий регіоналізм» та інші російські міфи про Крим

Рубрика «Погляд», спеціально для Крим. Реалії

Століття створення Кримської АРСР у Криму, крім іншого, відзначили відеомостом між Сімферополем і Москвою, організованим МИА «Россия сегодня». Назвали його оригінально – «До 100-річчя входження Кримської автономії до складу РРФСР». Про це написала газета російського парламенту Криму «Крымские известия» під заголовком із формулюванням «Доцентровий регіоналізм».

Через переставлені в цьому матеріалі акценти виходить, що не Росія створювала Кримську автономію в 1921 році, а автономія сама себе створила, а потім «доцентрово» увійшла до складу Росії. Це маніпуляція історією.

У Криму на той час було проголошено і Кримську народну республіку, і республіку «Таврида», але не було жодного натяку на Кримську АРСР, яка створювалася з центру шляхом видання Леніним, Калініним та Єнукідзе Декрету «Про Автономну Кримську Радянську Соціалістичну Республіку». І, як уже говорилося, створення Кримської АРСР було поступкою не кримським росіянам, а компромісом із кримськими татарами після того, як більшовицький режим убив їхнього лідера Номана Челебіджихана та ліквідував усе, що було напрацьовано Курултаєм для створення в Криму демократичної республіки.

Період Першого Курултаю. Зліва направо: Сеїтджеліль Хаттатов, Асан Сабрі Айвазов, Номан Челебіджихан, Джафер Сейдамет. Бахчисарай, Крим, 1917 рік

Під час телемосту завідувач кафедри загальногуманітарних та соціально-економічних дисциплін Кримського юридичного інституту, філії університету прокуратури Росії, доктор історичних наук Рустем Хаялі стверджував, що завданнями більшовицького режиму було «зміцнення Радянської влади, а також економічні, культурні та національні питання». На його думку, Крим «мав стати зразком для ближніх країн Сходу та багатьох автономних і союзних республік СРСР», і на півострові «задовольнялися потреби навіть найменших національних груп».

З цим важко погодиться, оскільки Москва так і не змогла вирішити ні економічні (голод 1921-23 рр.), ні культурні (політика коренізації ставила за мету не розвиток національностей, а виявлення національних тенденцій, активістів, об'єднань з метою їх ліквідації під час гонінь на «націоналізм» і ліквідацію національної інтелігенції, що не забарилися), ні національні (створена «їхня автономія» не вберегла кримських татар ні від репресій, ні від розстрілів, ні від депортації та ліквідації автономії в 1945 році) питання.

Крим з його автономією не був «полігоном», «зразком для ближніх країн Сходу та багатьох автономних і союзних республік СРСР», оскільки в кожній з них протікали політичні процеси зовсім не аналогічні кримським, та й депортовані кримські татари були майже останніми з «покараних народів», що означає як зразок для цього були інші автономії. Поготів, що в депортацію за кримськими татарами пішли і «найменші національні групи». Якщо це можна зараз представити як задоволення їхніх інтересів, то це вже еквілібристика, а не історія.

Мапа Кримської АРСР 1921 року

Учасники телемосту стверджували, що більшовицький режим створив у Криму мало не союзну республіку, просто лише трохи не дотягнув. Однак, швидше за все, це була просто правова недоробка центру, тому що як тільки в Москві побачили, що в Кримській АРСР ухвалили своє положення про прокурорський нагляд, а також закони про адвокатуру, нотаріат та освіту, то відразу ж поправили «автономістів» тим, що спочатку вказали на пункт у конституції, що Кримська АРСР є автономною, а не союзною республікою. У Конституції СРСР 1936 року, Конституціях РРФСР і Кримської АРСР 1937 року були жорсткі вказівки на автономний, а не союзний статус Криму.

Професор Рустем Хаялі стверджує, що «Росія сформувалася як багатонаціональна країна, а Україна не має такого досвіду ні на науковому, ні на міжособистісному рівні, ні при вирішенні національних питань». Тут аж дві маніпуляції. Росія, попри довге проживання у ній багатьох національностей, не сформувалася як багатонаціональна країна. Російську імперію називали «тюрмою народів», а СРСР так варварськи поводився з «покараними народами», що ніхто їм не позаздрив. Їх чисельність постійно знижувалася, мова і культура принижувалися, економіка перетворювалася на сировинний придаток для Росії. Зрештою, «багатонаціональна країна» відзначилася тим, що згодом назвали геноцидом.

Як пише «Громадське», «за оцінками істориків, загалом у СРСР понад 6 мільйонів людей зазнали насильницької депортації. Це майже 4 відсотки населення СРСР на момент перепису 1939 року. Щонайменше 2,5 мільйона під час і після війни, причому деякі фахівці вважають ці цифри заниженими. А серед кримських татар, як відомо, загиблих було 42,6 відсотки.

«Выселить с треском»: депортация народов в СССР

Росія і зараз продовжує жорстку національну політику – розвиток національних мов не підтримується, культура та економіка розвиваються лише тоді, коли вони працюють на Росію. В Україні також вважається, що в країні жеве понад 100 національностей, але до жодної з них не було такого варварського ставлення, як у Росії. Більше того, українці самі пережили геноцид голодомором та кілька депортацій.

Рустем Хаялі стверджує, що «Ісмаїл Гаспринський та інші визначні кримські татари реалізували себе саме в Російській державі». Це суперечить фактам. По-перше, Ісмаїл Гаспринський став тим, ким він був, тому що 1871 року поїхав до Франції, де навчався в Сорбонні, знайомився з європейською культурою. А з 1874 до 1875 року він жив у Туреччині.

Ісмаїл Гаспринський

А основний сенс публіцистики Гаспринського, зокрема новели «Горе Сходу», есе «Російське мусульманство» та «Російсько-Східна угода», полягає в тому, що він переконує і росіян, і російську владу в тому, що кримське мусульманство – це найлояльніше до держави та людських традицій населення, і прямо благає Росію дати їм трохи кращу освіту, не знищувати їхню культуру, сприяти розвитку мови та школи, дозволити національну економіку, терпимо ставитися до їхньої релігії. Тобто, за свідченням Ісмаїла Гаспринського, російське мусульманство розвивалося не завдяки, а всупереч національній політиці Росії.

Ректор Російського державного гуманітарного університету Олександр Безбородов під час телемосту, присвяченого сторіччю створення Кримської АРСР, стверджував, що однією з цілей створення Кримської автономії була «убезпечення півострова від українського впливу», і що це був «природний та закономірний процес». Це не вірно за своєю суттю. Такої мети з початку минулого століття і до 2014 року Крим ніколи не мав. І в 20-30-40-х роках, а тим більше після війни, і кримська влада всіх типів, і кримське населення завжди підтримували тісні людські, економічні, культурні зв'язки з Україною, і навіть документи про передачу Криму в УРСР 1954 року свідчать про те, що Москва визнає, що причина передачі – саме тісні різноманітні зв'язки з Україною.

Дивну теоретичну базу під столітніми роковинами Кримської АРСР підбив директор Центрального музею Тавриди Андрій Мальгін. Він, як то кажуть, схрестив коня і ніжну лань, назвавши єдиним процесом, з одного боку, реальне прагнення Криму до автономії, а з іншого – вигадане ним «столітнє» прагнення до Росії, якого не було.

Єдність цих тенденцій спростовує той факт, що після першої анексії Криму в 1783 році Російською імперією відбулося кілька потоків еміграції людей, які не прийняли Росію, а не прагнули до неї. І навіть у ХХ столітті Крим після довоєнних репресій та післявоєнної депортації зміг вільно зітхнути та почати, нарешті, післявоєнний розвиток лише у 1954 році, після приєднання до Української РСР, яка кримчан не депортувала, не репресувала, не принижувала, а розвивала культуру, будівництво, промисловість і сільське господарство.

Андрій Мальгін визначив цей міфічний процес як «імпульс доцентрового регіоналізму». Цікаво було б знати, як вчений доведе наявність «доцентрового регіоналізму» на прикладі, скажімо, Чеченської Республіки, столиця якої була майже стерта з лиця землі, і яка пережила дві війни відразу, як тільки у неї виявився цей «імпульс».

Так само, як і заборона на проведення регіональних референдумів, на яких гіпотетично регіони могли б ухвалити рішення про вихід із Росії. І не секрет, що поки що Росію в єдиній державі утримує лише сила центральної влади, і як тільки вона послабшає, вигаданий «доцентровий регіоналізм» перетвориться на реальний відцентровий.

Водночас він заявив, що «Донбас не зміг безболісно увійти до складу Росії саме тому, що був рядовою областю». Підсвідомо Мальгін згадує тут політичний тиск Росії на Україну з метою поділити її на федеральні округи. Природно, що за реалізації цієї згубної для України ідеї Росія наполягала б на впровадженні відцентрових тенденцій у федералістському русі з метою поділу України. Виходить, що, залишивши відцентрові тенденції під забороною, Росія нав'язує їх Україні. Це ще одне зайве свідчення того, що йти цим шляхом – означає нашкодити собі самим.

Микола Семена, кримський журналіст, оглядач Крим.Реалії

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції