4 січня 1960 року в автокатастрофі загинув французький письменник Альбер Камю, лауреат Нобелівської премії з літератури, автор відомих творів «Чума» і «Сторонній». Автомобіль, за кермом якого був видавець Мішель Галлімар, раптово врізався в дерево. Багатьом тоді здалося дивним, що катастрофа сталася на довгому відрізку прямої і широкої дороги, на якій не було жвавого руху. Однак поліція визнала подію звичайною аварією через несправність колеса.
Автомобіль марки Facel-Vega був розбитий ущент, Мішель Галлімар помер через кілька днів.
Автомобіль Мішеля Галлімара на місці катастрофи, 5 січня 1960 року
У 1980-му чеський письменник і перекладач Ян Забрана (1931–1984) написав у своєму щоденнику, що смерть Камю не була випадковістю.
За його словами, добре інформована людина зі зв’язками в СРСР повідомила йому, що це був замах, підготовлений агентами КДБ. «Вони оснастили шину інструментом, який пробив її, коли автомобіль їхав на високій швидкості». Операцію, за його словами, замислив ще в 1957 році Дмитро Шепілов.
Міністр закордонних справ Радянського Союзу був розлючений статтею Камю «Кадар і його день страху», в якій ішлося про відповідальність Шепілова за кровопролиття в Угорщині. Камю писав про промову, яку Шепілов виголосив в ООН, виправдовуючи радянське вторгнення до Угорщини, і про його критику «західного мистецтва»:
Міністр Шепілов, повертаючись із Парижу, наважується говорити, що «західне мистецтво спотворює людську душу». Слід нагадати йому, що наші письменники і художники нікого не вбили і, як і раніше, великодушно не звинувачують теорію соцреалізму в масових убивствах, які мали місце під прикриттям або за наказом Шепілова і йому подібних. Правда полягає в тому, що в наших лавах знайдеться місце для всього, навіть для зла, в тому числі і для шепіловських писак, але також і для честі, для древа життя, для пригод інтелекту. А в сталінській культурі немає місця ні для чого, крім проповідей і повчань, сірих буднів і заповідей пропаганди.
Дмитро Шепілов (1905–1995)
Шепілов, який належав до числа консерваторів у радянському керівництві, згодом потрапив у немилість – Хрущов зарахував його до числа учасників антипартійної групи, в історії залишився вислів «і Шепілов, який примкнув до них». Влітку 1957 року вiн позбувся всіх посад. Однак, якщо вірити цій версії, його рішення прибрати Камю як і раніше вважали за доцільне.
Схоже, радянській розвідці знадобилося три роки, щоб виконати наказЯн Забрана
«Схоже, розвідці знадобилося три роки, щоб виконати наказ, – пише Забрана в щоденнику. – Вони впоралися врешті-решт, і до сьогоднішнього дня всі думали, що Камю помер через звичайну автомобільну аварію. Мій співрозмовник відмовився розкрити своє джерело, але стверджував, що це абсолютно достовірно».
Забрана був дисидентом, і його щоденники «Моє життя» вийшли в Чехії – з передмовою Вацлава Гавела – лише після Оксамитової революції. На запис про смерть Камю першим звернув увагу італійський письменник Джованні Кателлі. У 2011 році він почав розслідування, в 2013-му опублікував книжку «Камю має померти», а восени 2019 року у Франції, до 60-ї річниці з дня смерті письменника, з’явилося розширене видання – «Смерть Камю».
Ян Забрана (1931–1984)
КДБ намагався видати вбивство за нещасний випадок
Сталінська програма точкових убивств за кордономом, найвідомішою жертвою якої став Лев Троцький, тривала і при Хрущові. 12 жовтня 1957 року агент КДБ у Мюнхені убив юриста і публіциста Лева Ребета, 15 жовтня 1959 року – Степана Бандеру. Відомо, що за перебігом цих спецоперацій стежив Хрущов. В обох випадках КДБ намагався видати вбивство за нещасний випадок: причиною смерті Ребета спершу назвали інфаркт, а подробиці стали відомі лише після того, як убивця, агент КДБ Богдан Сташинський, нагороджений за свої злочини орденом Червоного прапора, втік у 1961 році на Захід.
Відтак, якщо вірити версії, викладеній у книжці Кателлі, через три місяці після вбивства Степана Бандери жертвою операції, настільки ж ретельно розробленої КДБ, став Альбер Камю.
Італійське видання «Камю має померти»
Книжка «Смерть Камю» з’явилася в той самий час, коли європейські спецслужби і журналісти-розслідувачі виявляють нові свідоцтва того, що російські спецслужби продовжують програму усунення неугодних режиму людей, використовуючи різні методи – Олександр Литвиненко, Сергій Скрипаль і Еміліан Ґебрев були отруєні, Зелімхан Ханґошвілі застрелений, а, як мовиться в розслідуванні BuzzFeed, мільйонер Скот Янґ і кілька його знайомих були вбиті різними способами так, що у британської поліції склалася думка, ніби вони наклали на себе руки. Є підстави підозрювати, що колишній міністр преси Росії Михайло Лєсін, а також бізнесмени Борис Березовський і Олександр Перепеличний також були вбиті.
Мотиви [КДБ] для замахів на життя Ребета і Бандери очевидні, але чому Камю? Зрозуміло, що лауреат Нобелівської премії дратував радянську владу не лише тим, що критикував розжалуваного на той час Шепілова.
Щоденники Яна Забрани вийшли в Празі з передмовою Вацлава Гавела
Французька компартія наприкінці 1950-х років переживала важкі часи. До угорських подій вона користувалася підтримкою багатьох інтелектуалів, у перших лавах її захисників був Жан-Поль Сартр. Ідеологічна суперечка поклала край дружбі Сартра з Камю. В есе «Бунтівна людина» (1951) Камю засудив революційне насильство, яке служить для того, щоб повернути історію в потрібному напрямку і встановити «справедливість, яка прагне до придушення будь-яких протиріч і вбиває свободу». Новини з СРСР жахали Камю, він чудово розумів, що це країна безправ’я. Сартр, котрий схвалював насильство в ім’я «справедливості», вважав, що для побудови комуністичного суспільства необхідна безжальна революція, оскільки існуючий порядок слід стерти з лиця землі. Прозріння у Сартра, як і у багатьох лівих інтелектуалів, настало в 1956 році, після доповіді Хрущова на XX з’їзді [КПРС] і безжального придушення повстання в Угорщині. І все ж компартія Франції залишалася сильною, друзів у Радянського Союзу, як і раніше, було чимало, і агентура КДБ відчувала себе у Франції привільно.
Альбера Камю непокоїло зростання прорадянських настроїв у Європі і готовність французьких лівих затуляти очі на злочини в Угорщині та в інших поневолених країнах, небажання бачити у спонсорованому СРСР «арабському відродженні» експансію насильства.
Жак Вержес на судовому процесі у справі ліванського терориста (1986 рік)
У книжці «Смерть Камю» Джованні Кателлі наводить свідчення Жака Вержеса (1925–2013), відомого як «адвокат диявола», який захищав алжирських терористів, Карлоса-Шакала, нацистського злочинця Клауса Барб’є і [колишнього президента Югославії] Слободана Милошевича. Якщо вірити приятелеві Вержеса, італійському юристу Джуліано Спаццалі, адвокат знав про те, що Камю був ліквідований радянськими спецслужбами. Ба більше, він вважав, що французька розвідка була в курсі того, що КДБ планує вбити Камю, але не втрутилася, щоб не зашкодити налагодженню радянсько-французьких відносин.
У травні 1960 року, через кілька місяців після загибелі Камю, Микита Хрущов прибув із візитом до Парижа. У своїх спогадах він розповідає, який тиск чинив СРСР на Францію, залякуючи її посиленням економіки Німеччини і погрожуючи розірвати договір про дружбу, якщо Франція продовжить політику, що йде у «фарватері з найбільш агресивними силами НАТО».
Микита Хрущов і Шарль де Голль у Парижі, травень 1960-го
«Коли вивчиш докази, які запропонував Кателлі, важко не погодитися з ним. Таким чином, «автомобільна катастрофа» тепер має бути зареєстрована як «політичне вбивство». Такого висновку доходить відомий американський письменник Пол Остер, який високо оцінив книжку «Смерть Камю».
Джованні Кателлі – поет, прозаїк і публіцист, фахівець із питань Східної Європи, співробітник Еаst Journal. У Росії його розслідування обставин смерті Камю помітили щойно зараз, коли про книжку написала британська «Ґардіан». Додаткових досліджень російські експерти не робили, хіба що в газеті «Известия» вісім років тому була опублікована замітка, в якій наводиться думка біографа Камю Мішеля Онфре, котрий вважає версію спланованої катастрофи неправдоподібною, тому що письменник збирався їхати в Париж потягом і лише в останній момент вирішив відправитися автомобілем Мішеля Галлімара. «КДБ мав у своєму розпорядженні різні засоби, які дозволили б знищити Камю. Совіти, можливо, й хотіли б розправитися з Камю, але не в такий спосіб», – зазначав Онфре.
«Ґардіан» наводить думку літературознавця Елісон Фінч, яка вважає неймовірним припущення Вержеса про те, що французькі спецслужби знали про підготовку замаху і свідомо не стали нічого робити. «Це означає, що вбивство було схвалене на найвищому рівні, імовірно де Голлем. Мені це видається неймовірним, – зауважує вона. – Де Голль сам був письменником, дуже поважав французьких інтелектуалів, у тому числі тих, з якими не був згоден».
Джованні Кателлі, автор книжки «Смерть Камю»
Незважаючи на цю критику, Джованні Кателлі переконаний у тому, що зробив правильний висновок. Ось що він розповів в інтерв'ю Радіо Свобода:
– КДБ організувало безліч убивств за кордоном, і російські спецслужби продовжують убивати людей, але все-таки важко повірити, що Хрущов схвалив в 1960 році замах на життя знаменитого французького письменника. Навіщо це йому знадобилося?
– Камю, після його дискусії з Сартром довкола СРСР і ГУЛАГу, був у ці роки об’єктом агресивної критики з боку французької компартії. Крім того, СРСР був украй роздратований лютою міжнародною кампанією, яку проводив Камю, обурений радянським вторгненням в Угорщину. Він безпосередньо засуджував міністра закордонних справ Шепілова, який, як пише Ян Забрана, і віддав наказ його знищити. Якщо вірити заявам Вержеса, план ліквідації, підготовлений завчасно, був приведений у дію перед візитом Хрущова до Франції, щоб для новонародженої радянсько-французької дружби не було ніяких перешкод.
– Які були політичні погляди Камю?
Французьке видання книжки, 2019 рік
– Камю був по суті анархістом, і його роздуми на політичні теми в основному публікувалися в анархістських журналах. Він був розчарований ситуацією в Радянському Союзі і різко критикував гулагівську систему, в той час як Сартр захищав СРСР.
Яскрава журналістська і політична діяльність Камю йшла на декількох фронтах: він писав про радянське вторгнення до Угорщини, про ситуацію у французькому Алжирі, про фашистську диктатуру Франко в Іспанії. Він нажив собі впливових ворогів, і багато хто міг бути зацікавлений в його усуненні.
– Як технічно був організований замах?
– За словами Яна Забрани, в якого було джерело, близьке до радянських спецслужб, спеціальним інструментом була пошкоджена шина автомобіля, в якому Камю їхав із Галлімаром, щоб вона трісла на великій швидкості. Автомобіль був потужним, а Галлімар любив їздити швидко.
– У 1960 році поліція сумнівалася, що це був нещасний випадок?
На похоронах Камю багато хто відкрито говорив, що аварія була підлаштованаДжованні Кателлі
– Поліція, як виглядає, не проводила розслідування і відразу зупинилася на версії нещасного випадку; вважалося, що шина трісла без стороннього впливу. Однак один із молодих друзів Камю, який зараз живий, повідомив мені, що він одразу запідозрив замах, і на похоронах Камю багато хто, в тому числі видавець Cahiers du Sud Жан Баллар, відкрито говорили, що аварія була підлаштована. Але в ту пору, в силу панування Сартра і компартії на культурній сцені, ці голоси не були почуті.
– Чи існують документи, що підтверджують вашу версію, чи ж ви маєте в своєму розпорядженні лише непрямі свідоцтва?
– Версія, викладена в книжці, заснована на свідченнях; поліцейські дані підтверджують, що аварія сталася через шини, це і стверджував Забрана. Свідчення Вержеса дуже важливе, він був повністю інтегрований у комуністичні кола і не був зацікавлений у наклепі на Радянський Союз.
– Вам вдалося встановити, хто міг бути інформатором Забрани?
– Я обговорював це питання з вдовою Забрани, і ми вибрали трьох осіб – усі вони їздили в Москву і мали серйозні зв’язки.
– Як почалося ваше розслідування і чи триває воно зараз?
– Я завжди був переконаний, що Камю, дуже дорогий для мене письменник, був убитий, проте я не був упевнений у тому, хто був винуватцем, оскільки Камю, виступаючи на політичні теми, нажив собі багато ворогів. Я думав про французький або алжирський мотив. Алжирський Фронт національного визволення погрожував йому смертю.
Коли я прочитав записки Забрани, я почав розслідування, поступово дійшовши висновку, що свідчення дуже обґрунтовані, і вирішив написати книжку. Потім, під час презентації книжки в Мілані, відомий італійський юрист, який дружив із Вержесом, надав мені своє свідчення, я продовжив розслідування, і з’явилися нові розділи, представлені в аргентинському та французькому виданнях.
Оригінал публікації – на сайті Російської редакції Радіо Свобода