У 1783 році імператриця Катерина II видала маніфест, що знаменував ліквідацію Кримського ханства й анексію його території Росією. Чи була можливість 235 років тому уникнути такого результату російсько-кримського протистояння? Що спільного й відмінного у двох російських анексій Криму? І як на півострові сьогодні культивують ностальгію за царськими часами?
На головні питання про першу російську анексію Криму в ефірі Радіо Крим.Реалії відповідає начальник відділу аналізу регіональних особливостей і політики національних меншин Українського інституту національної пам'яті, кандидат історичних наук Богдан Короленко.
‒ Чи були шанси у Кримського ханства наприкінці 18-го століття вистояти під натиском Росії?
‒ Питання риторичне. Князь Потьомкін писав Катерині Другій, що Крим ‒ «бородавка на носі» Російської імперії. Тому, в принципі, все було вже вирішено. З таким сусідом захоплення Криму було лише питанням часу. Ідея анексії півострова визрівала кілька століть, це не було одномоментним рішенням, осяянням імператриці. До другої половини 18-го століття ситуація склалася сприятлива: успіхи Російської імперії в дипломатії, у військовому російсько-турецькому протистоянні, а також слабкість Кримського ханства на той момент.
‒ Як це вкладалося в загальну зовнішньополітичну стратегію Росії?
‒ Основною метою було руйнування Османської імперії, її вигнання з європейських володінь. А на основі цього ‒ розбудова східної грецької держави, яку мав очолити представник російського імператорського двору.
Богдан Короленко
‒ Чи правомірно називати події 1783 року саме анексією?
Відбулося силове, збройне приєднання незалежного державного утворення
‒ Так, за визначенням з політологічного словника. Росія тоді застосувала «багатоходовочку», як любить говорити нинішній президент, що завершилася поглинанням Кримського ханства. У 2006 році я захищав кандидатську якраз за першою анексією Криму, один з учасників вченої ради запитав у мене: чому саме анексія, а не приєднання? Для України цей термін був у новинку, але після 2014 року він увійшов у вжиток. З 1774 року Кримським ханством правив російський ставленик Шахін Гірей, тому говорити про добровільне приєднання ми не можемо. Ситуація була безальтернативною. Так що фактично відбулося силове, збройне приєднання незалежного державного утворення, хоча, судячи з тексту маніфесту 1783 року, Катерина так не вважала.
‒ Чи можна провести паралелі між 1783 і 2014 роками?
‒ З точки зору ідеології, політики історичної пам'яті, друга анексія 2014 року стала можливою, завдяки першій анексії 1783 року. Можна проводити багато паралелей. У 1774 році після перемоги над Османською імперією Росія зажадала від неї відмовитися від сюзеренітету над Кримським ханством і проголосити його незалежною державою. З метою упродовж наступних 10 років поглинути, інкорпорувати це державне утворення на підставі добровільного зречення Шахіна Гірея. У 2014 році, як ми знаємо, формально був референдум, на якому проголосили фіктивну незалежність Криму, з подальшим нібито добровільним приєднанням до Росії. До того ж, кримськотатарська знать у 1783-му написала лист російській імператриці про те, що вони втомилися від воєн і просять захисту, а в 2014-му були міфічні потяги з українськими націоналістами, від яких кримська влада просила захисту в Путіна.
Кримськотатарська знать у 1783-му написала лист російській імператриці про те, що вони втомилися від воєн і просять захисту
‒ Як сьогоднішня українська держава бореться за бачення історії півострова, альтернативне російському?
‒ Мені здається, той факт, що ми зараз говоримо про це в радіоефірі, говорить про те, що справа зрушила з мертвої точки. До 2014 року українська влада дивилася на кримських татар, а зовсім не на проросійську більшість, як на найбільш ймовірних опонентів на півострові. Українська культурна політика в Криму не проводилася. Події 2014 року ясно показали, що це було великою помилкою ‒ вважати розмови про «споконвічно російський» Крим нешкідливими. Зараз ми починаємо її виправляти.
(Текст підготував Владислав Ленцев)