Чи порушуються права людини в Криму? Чому російська влада переслідує кримських татар? Як можна допомогти українцям, які перебувають у кримських і російських в'язницях? Про це говоримо з гостею «Денного шоу» на Радіо Крим.Реалії ‒ журналісткою та правозахисницею, координатором медійної ініціативи за права людини Марією Томак.
‒ Чим для вас є Крим? Чи бували ви там?
‒ Перш за все, для мене Крим ‒ це Україна. Звичайно, я там бувала неодноразово. І влітку, і взимку ‒ ми там навіть колись Новий рік з друзями зустрічали. Я була серед тих, хто поїхав до Криму в березні 2014 року. Я вдячна собі за це рішення, а також своїм колегам, які мене підтримали й поїхали зі мною. У мене залишилися фото, відео тих подій, зокрема й «референдуму». Пізніше ці матеріали ми передали до Міністерства юстиції разом з нашими свідченнями в межах міждержавної заяви України проти Росії.
Коли я про це згадую, завжди думаю про те, що не всі з активістів Майдану, які тоді їхали до Криму, повернулися. Дехто зник безвісти, дехто потрапив у полон. Мені досі здається, що в 2014 році українське суспільство недостатньо підтримало Крим. Думаю, кількість активістів, небайдужих людей, які мали їхати й підтримувати акції спротиву окупації, могло б бути більше. Я не впевнена, але, можливо, сценарій вдалося б трохи скорегувати.
‒ Маріє, ви довгий час були журналісткою, працювали редактором. А перед Євромайданом ви вирішили перейти в правозахисну діяльність. Чому?
‒ Я завжди цікавилася темами правозахисту. Для мене це була Гельсінська спілка, шістдесятники, мені пощастило бути знайомою з покійним Євгеном Сверстюком, з іншими, ще живими, дисидентами. Коли я почала працювати в цій сфері, зрозуміла, що контекст дуже змінився, змінилися виклики для України. Я почала працювати з «Центром Громадянських Свобод» у березні 2013 року. Звичайно, я навіть не могла уявити, що скоро станеться Майдан. Але це сталося дуже вчасно, і з цього часу почалася нова сторінка.
‒ Чи змінилося ваше бачення своєї місії після того, як ви почали займатися правозахисною діяльністю, коли почався Майдан, анексія Криму, війна на сході?
‒ Я не можу чітко сформулювати місію, але якесь внутрішнє відчуття формувалося, виходячи з тих викликів, які переді мною виникали. Тема в'язнів Кремля звалилася на мене, коли ми допомагали родині Юрія Доценка ‒ зараз він уже на свободі в Україні. Далі все пішло як сніжний ком: збільшується кількість арештів, постійно потрібно консультувати, шукати адвокатів, контактувати з українською владою в цих справах. Я скажу відверто: я завжди була людиною проєвропейською, завжди вважала, що Україна має бути в НАТО та ЄС. І це не змінилося. Але коли я почала працювати в правозахисній сфері, змінилося моє бачення й ставлення до речей, які пов'язані з правами людини. Було багато відкриттів, але в основних питаннях моя позиція залишилася незмінною.
Марія Томак
‒ Зараз ви займаєтеся медійною ініціативою за права людини. Вам допомагає в цьому ваш журналістський досвід?
‒ Звичайно. Мені навіть складно сказати, чого в нашій діяльності більше ‒ журналістики чи правозахисного активізму. Але в Україні, та й взагалі на пострадянському просторі, ці жанри можна поєднувати. Таким чином можна приносити тему порушень прав людини в медійний світ, а журналістику ‒ в сферу прав людини. Це рух у двох напрямках.
‒ Чи є в Криму проблеми з правами людини? Кримські медіа замовчують цю тему, через що більшість людей у Криму вважає, що все добре.
‒ Мені це нагадує радянський дискурс. Там теж все було добре. Ну вбили 10 мільйонів людей під час Голодомору, потім ще кілька мільйонів зазнали репресій... Але ж страждали не тільки ті, хто «дозволяв собі зайве», страждали всі.
Зараз ми вважаємо ув'язненими з політичних мотивів на території Росії та Криму 60 осіб, і більшість з них ‒ кримські татари
Проблеми з правами людини в Криму є. І це не тільки моя думка, можна нескінченно посилатися на резолюції міжнародних організацій, які ці проблеми констатують. Я розумію, що деякі люди в Криму можуть цього не помічати. Але якщо поспілкуєтеся з кримськотатарським товариством, я думаю, ви однозначно помітите серйозні проблеми ‒ постійні обшуки, арешти. Зараз ми вважаємо ув'язненими з політичних мотивів на території Росії та Криму 60 осіб, і більшість з них ‒ кримські татари.
‒ Хто підпадає під загрозу? Ті, хто активно себе поводить? Чи усі?
‒ Безумовно, в першу чергу ‒ ті, хто активно виявляє проукраїнську, антиокупаційну позицію. Але ось останні арешти в Криму: люди просто прийшли на обшук з камерами, щоб фіксувати правопорушення. Вони не кричали «геть окупантів». Навіть більше, люди якось намагаються в окупації жити, отримують російські документи, тому що інакше там ніяк.
‒ Що робити з українцями, засудженими в Росії? Савченко була не одна, але через два роки після її звільнення нічого не змінилося. Люди з українськими паспортами досі залишаються в російських в'язницях.
‒ Люди, які сидять у тюрмах Криму та Росії ‒ це частини однієї історії. Росія вважає, що ці люди засуджені відповідно до російського законодавства. Тут йдеться, швидше, про шляхи їхнього звільнення. Вони можуть бути звільнені, зараз це очевидно. Афанасьєв, Солошенко, Умеров, Чийгоз ‒ всі вони звільнені шляхом помилування Путіна.
‒ Щодо Умерова та Чийгоза документів ніхто не бачив, до речі.
‒ Принаймні, ми так це розуміємо, враховуючи процедуру. Іншого варіанту я собі не уявляю. Саме тому ми об'єднуємо ці дві категорії ‒ тому що все одно ситуація має вирішитися на рівні російської влади.
‒ Навіщо Росії потрібні такі гучні справи, як «справа Хізб ут-Тахрір», справа Олега Сенцова, справи з журналістами?
‒ Люди переслідуються різними правоохоронними органами Росії. Хтось ‒ Слідчим комітетом, хтось ‒ ФСБ. Я не думаю, що є якийсь єдиний центр, який говорить, кого затримувати наступним. Просто є певна система переслідувань. Але все одно всі арешти відбуваються в рамках російської агресії. Я думаю, деякі справи є наслідком нагнітання істерії, а деякі, як «Хізб ут-Тахрір», ‒ інструментом політичного переслідування.
‒ Хто може змусити Кремль звільнити українських політв'язнів у Криму та Росії?
‒ Головну роль має відігравати Україна. Звільнення Ільмі Умерова та Ахтема Чийгоза, яке відбулося за посередництва Ердогана (президента Туреччини Реджепа Тайїпа Ердогана ‒ КР) показує, що Медведчук (Віктор Медведчук ‒ КР) ‒ не єдиний, хто може витягувати українців. Очевидно, є інші шляхи, й Україна має шукати їх активніше. А також підтримувати політв'язнів шляхом пошуку адвокатів і допомоги їхнім сім'ям.