Психолог з Криму: «Великий дитсадок перетворюється на великий концтабір»

Тоталітарні режими насаджують громадянам безпорадність, а також не дають їм дорослішати і критично мислити. Як підтримувати психічне здоров'я в умовах анексії Криму? Чи можна допомогти тим, хто став жертвою пропаганди, як вберегти від неї дітей? Про це говоримо з психологом і психотерапевтом Світланою Паніною.

Світлана Паніна ‒ психолог і психотерапевт, закінчила Таврійський національний університет імені Вернадського. З 2006 року працює психологом-консультантом в межах гештальт-підходу. Використовує також підходи гуманістичної психотерапії та психодрами. Працює з проблемами стосунків у сім'ї та на роботі, вікових та сімейних криз, проблемами дитячо-батьківських стосунків, страхів, депресивних станів, шоків і травм.

‒ Світлано, хто для вас маленька людина?

‒ Для мене це, перш за все, дитина. Людина, маленька за віком. Для багатьох «маленька» людина ‒ та, яка «нічого не вирішує», від якої «нічого не залежить». Є вододіл між тим і цим ‒ він починається в дитинстві, коли дитина хоче все робити сама, робить перший крок до сепарації, відокремлення від батьківської фігури. І триває цей процес все життя. Якщо ж ми говоримо про «маленьку» людину, яка не бажає брати на себе відповідальність, то, перш за все, йдеться про тих, хто сформувався за тоталітаризму. А тоталітарне суспільство має бути достатньо монолітним у виконанні волі будь-якої фігури, що уособлює владу. Будь-який тоталітарний режим спрямований на придушення індивідуальності ‒ а люди з пригніченою індивідуальністю мають відчувати себе залежними від рішень фігури влади, фігури батька, якщо скористатися сімейними метафорами, і довіряти тільки їй. Втім, окрім фігури влади, є ще її відображення, «наглядач» ‒ від начальника цеху до людини на вишці з рушницею. І ось ці фігури наділяються майже божественною владою.

‒ Чому людьми так легко маніпулювати, і вони кажуть на біле ‒ чорне, хоча ще вчора були впевнені в протилежному?

‒ Є поняття когнітивного дисонансу. Когнітивний ‒ це пов'язаний з розумовою діяльністю, критичним мисленням. Однак критичне мислення ‒ це навичка дорослих людей. А тоталітарний режим з дорослих людей намагається зробити дітей, які слухаються «батька народів». Немає критичного мислення ‒ можна приймати алогічні дії, думки, ідеї, які транслює влада. Тільки б ці думки походили від «авторитета». І, грубо кажучи, у кого ресурс, у того й влада ‒ а у кого влада, той і музику замовляє. Але, знаєте, коли пан добрий, і холопам непогано. Може пощастити, й батьківська фігура начебто піклується, немає проблем. Але залишатися ресурсним дорослим для такої кількості «дітей» досить складно, адже це величезна структура, нездатна на самоорганізацію. Рано чи пізно все більше ресурсів почне йти на підтримання ладу, все більш жорсткими дисциплінарними методами. І великий дитсадок почне перетворюватися на великий концтабір ‒ особливо, якщо є загроза, що цей дитсадок підросте. Адже дорослішання громадян вбивче для тоталітарної влади. Власне, не громадян ‒ підданих.

‒ Чому зараз у Росії починає відновлюватися культ Сталіна? Є сучасний лідер, у якого ніби як 86% підтримки...

‒ Ми живемо в світі постмодерну, тому про культи зараз говорити складно. Я не знаю, кому зараз вигідно витягувати мумію Сталіна, але ми бачимо такий тренд у ЗМІ. Можливо, людям з потребою в батьківській фігурі важливо, щоб ця фігура була перевірена часом. Традиція, скріпи. Принадність і жах нашого часу ‒ ось у цьому постмодерні, коли створюється копія того, чого насправді ніколи не існувало. Симулякр. А буває ж ще симулякр симулякра. Можна вигадати таке минуле, в яке захочеться повернутися, з сучасними ось технологіями. Ось майбутнє ‒ не можна.

‒ І як цього уникнути?

‒ Мені дуже подобається досвід деяких країн. У Канаді, наприклад, вчать розпізнавати фейкові новини.

‒ Що можуть зробити кримчани, які живуть в умовах тоталітаризму, щоб зберегти своє психічне здоров'я і сімейний добробут?

‒ Я не хотіла б покладати відповідальність за стан людей з вивченою безпорадністю на них самих. Тому що ресурс, яким пригнічується їхнє критичне мислення, величезний. Є приблизно 10% населення, несприйнятливе до пропаганди. Їм просто пощастило, це як пишатися натуральним кольором волосся, і таких людей я б закликала бути терпимими і співчутливішими до тих, хто до пропаганди сприйнятливий. Особливо коли на придушення критичного мислення кинуті настільки серйозні ресурси ‒ а придушення ж починається з освіти, з нетерпимості до оригінальності в школі, уваги до форми, а не до змісту. Що можна зробити? В першу чергу, навчати дітей і вчитися самому навичкам критичного мислення й виокремлення фейкової інформації. Порівнювати кілька джерел, кардинально різних. Знаєте, я сама спостерігала, як відбувалося формування думки кримчан, які користувалися певними інтернет-ресурсами ‒ наприклад, Mail.ru. Їхні погляди дуже швидко стали відмінними від моїх ‒ втім, я ж не знаю, чи не є моя позиція наслідком того, що у мене просто був український домен, електронна пошта, я отримувала іншу інформацію. Можливо, це теж результат везіння та вміння порівнювати.

‒ Але це все дуже складно. Може, простіше так, як є? Або як німці за часів денацифікації, які ніби як щиро не знали про те, що відбувається?

‒ Влада формує реальність. Якщо влада існує довго, там сидять не ідіоти ‒ і вони формують картинку, відповідну очікуванням. Мені ось теж хочеться, щоб все було добре, я була хорошою людиною, і мені дають солодку цукерку ‒ звичайно, я її проковтну. А найчастіше на цукерки й подарунки треба дивитися скептично й питати, за чий це рахунок. Напевно, за рахунок ваших податків або кредиту, який отримав уряд, а віддавати вашим дітям.

Світлана Паніна

‒ Як бути з дітьми в Криму, яким у школі говорять одне, а в родині ‒ інше? Коли для дітей неможливо поділитися чимось із друзями, тому що можна підставити сім'ю?

‒ Щодо дітей у мене багато оптимізму. Вони й справді народилися в іншу епоху й не застали реальної диктатури. Батьківська поведінка останніх 20 років усе ж була не настільки патріархальною. У багатьох дітей не так погано з критичним мисленням, а джерел інформації багато. Таких набагато більше, ніж було за часів, коли наші батьки були дітьми. Найчастіше критичне мислення у них працює навіть всупереч якимось установкам та освіті. Взагалі, чим кращий контакт між батьками та дітьми, чим більше батьки дітям довіряють, тим краще. Зауважте, хороший контакт і хороший контроль ‒ не одне й те саме. Хороший контакт ‒ це про довіру й повагу, про те, щоб не заважати. Запитувати, але не напирати й не тиснути своїм авторитетом. Горизонтальні взаємини. Спробуйте стати дитині не другом, але старшим наставником. Він ваш соратник і колега, а не підлеглий.

‒ З якого віку можна починати?

‒ З народження. Наприклад, якщо маленька дитина демонструє, що їй жарко ‒ не ставте це під сумніви й не кутайте в ще одну ковдру. Старшим дітям дайте самостійно зробити домашнє завдання. Якщо не робить ‒ це проблема освітньої системи, яка не змогла зацікавити дитину це завдання зробити. Наприклад, у Фінляндії в дуже багатьох школах домашнього завдання як такого немає. Є завдання на взаємодію батьків і дитини ‒ наприклад, разом сходити в ліс і зібрати букет з осіннього листя. Завдання батьків ‒ не примусити дитину робити уроки, а зробити так, щоб у неї був на це ресурс. Щоб вона погуляла, поїла, щоб були олівці. Потрібна грамотна підтримка й умови, щоб дитина була успішною.

‒ А чи може це спрацювати для дорослих громадян ‒ або «підданих»?

‒ Може. Тим, кому пощастило з ресурсом більше, у кого більше джерел інформації, варто надавати підтримку тим, у кого цього менше. Не звинувачувати тих, хто піддався пропаганді, тому що це звинувачення жертви в дусі «самі винні». Якщо маєш громадський ресурс ‒ розкажи іншим про свій досвід. Бути дорослим і зрілим важко й нудно. Розкажіть іншому про те, які це дає можливості, чим це добре. Починати потрібно з жалю ‒ як до жертв. Якщо у вас інші почуття до жертв, це свідчить про вашу психологічну проблему. Про вашу позицію «маленької людини», яку ви визнавати не хочете. З чого починається громадянин? Ось є я, є мій ресурс, його мало, але ми можемо зібратися й спробувати щось змінити разом. Це те, що відбулося на Майдані. Однієї людини було б мало. Але починати завжди треба з себе ‒ і шукати однодумців. Тих, хто думає так само й хоче того ж. Організовуйте, спілкуйтеся, сперечайтеся. Громади, громадські організації, горизонтальні ‒ це наступний крок. Не треба чекати тата, президента, який все зробить. Він зробить, як йому вигідно, і знову буде диктатура.

(Над текстовою версією матеріалу працювала Галина Танай)