Ось і добігає кінця прокатна історія української кінострічки «Червоний». Починалася вона яскраво: було багато реклами, знімальна група з допрем’єрними показами і прес-конференціями об’їхала всю країну, а те, що патріотичний блокбастер про вояка УПА почнуть показувати на День Незалежності України, не знав лише ледачий. Але закінчується прокат не так феєрично – виявилося, що за місяць українці в кінотеатрах купили квитків лише на три з гаком мільйони гривень. Чому?
Якісне масове кіно
Хоча стрічка вийшла справді добра – цікава, видовищна, драматична, без зайвого пафосу і поетичності, все ж знайшлися й охочі покритикувати фільм. Подекуди складалося враження, що окремі критики взагалі хочуть розбити «Червоний» вщент. До чого лише не чіплялися! Герої їм пласкі, діалоги слабкі, сценарій суперечливий, музики надмір (і це про перфектний музичний супровід!), комусь муляло, що персонажі говорять чистою мовою, без діалектизмів, хтось називав героїв «театрально-картонними», а двоє відомих письменників взагалі пустилися берега в нападі остракізму (позаздрили автору сценарію?).
«Червоний» ‒ не просто якісне кіно, а ще й потрібне. Масовий фільм про героя-упівця, який повстає проти сталінської табірної держави – дуже актуальний і нині, бо допомагає українцям усвідомити, що Росія у всіх своїх формах і втіленнях завжди намагалася «проковтнути» Україну, а бунтівників знищувала. Таке кіно і подивитися приємно, і для патріотичного виховання воно чудово надається.
Було б непогано, якби власники авторських прав і Міністерство освіти якимось чином домовилися і показали цей фільм усім старшокласникам країни. Актори підібрані добре, грають вони талановито й переконливо (ох, яким харизматичним вийшов начальник табору Абрамов у виконанні Олександра Мавріца!), операторська й режисерська робота – на рівні, музика – чудова, картинка – якісно опрацьована. Що ще треба? Здавалось би, тіштеся й дивіться – але, на жаль, українці так не вміють.
Меншовартість?
Як показали підсумки прокату, «Червоний» так і не став хітом – фільм зібрав лише 3 мільйони гривень, тоді як на його виробництво витратили майже в сім разів більшу суму. Воно й не дивно, адже в соціальних мережах часто з’являлися дописи про те, що показ відмінили, бо куплено тільки два квитки. Тож охочим глянути стрічку доводилося кидати клич і збирати через інтернет охочих піти й переглянути «Червоного» разом; часто люди писали про те, що в залі їх сиділо всього кілька душ. Чому так сталося, якщо фільм справді якісний?
Не з цього приводу, але днями Вахтанг Кіпіані на своїй сторінці у Facebook розповів дуже цікаву історію: «Канада, якесь маленьке містечко, де, як мені сказали, у старого діда є повний підвал (тут кажуть – бейсмент) українських книжок. Справді, знайомимось і пан каже – ідіть униз і беріть, що хочете, бо «дітям і онукам того не тре». Лізу вниз і серед іншого знаходжу кілька нерозрізаних поетичних книжок, виданих ще у 1950-х. Питаю – чому купили, але не читали. Відповідь – а я ту поезію ніколи не читав і не любив. Перепитую, навіщо ж він тоді зі своєї невеликої зарплатні виділяв кошти і купував видання, які півстоліття ніхто не брав до рук. Відповідь – це мій національний обов’язок, якщо я не куплю ту книжку, то поет не мав би з чого жити, видавець не мав би, що видавати, а продавець не заробив би свої пару центів. Був вражений цією життєвою мудрістю».
Таких «дідів» серед нас дуже мало. І йдеться навіть не про дієву підтримку гривнею, а про якесь хворобливе бажання не цінувати своє, завжди бачити в ньому лише недоліки. То всім не подобалося «поетичне кіно», а тепер, коли з’явилися нормальні видовищні фільми – знову знайшли привід придертися. І не дивитися.
Чомусь ми вже усвідомили, що захистити свою країну можемо тільки самі, покладаючись лише на власні сили, але ще не зрозуміли, що й українська культура більше нікому, крім нас, не потрібна.
На жаль, «Червоний» не став винятком з цього правила.
Андрій Любка, письменник
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода