Геннадій Афанасьєв: Серед цвілі й тарганів

(Попередній блог ‒ тут)

У четвер, за стандартами тюремного всесвіту, заведено ходити до лазні. Лазня ця ‒ своєрідна, там не дуже гаряче й віниками там не б'ють. Але арештанти дуже чекають цього дня ‒ у них з'являється хоч якась можливість позбутися антисанітарії та одноманітності камерного побуту.

Лазня ‒ це досить-таки велике приміщення, покрите дуже старою плиткою, з цвіллю в швах і на стелі, з п'ятьма або шістьма виведеними металевими трубами, звідки ллється вода, і є подобою душа. Такі зрошувальні пристрої називають «сосками». Зливи часто забиті й від того доводиться ходити по щиколотку у воді, в якій плавають чиїсь свіжозбриті бороди й інша погань. Особливо не радує плаваючий грибок.

Зазвичай арештантів у два-три рази більше, ніж душових зливів. Хтось милиться, а хтось вирячився... Це дуже неприємно, коли тебе позбавляють твого особистого простору. Неприємно тому, хто миється, і тим, хто змушений дивитися.

Є ще одне правило з рубрики «так належить». Найчастіше до лазні мають іти арештанти всієї камери, а якщо хтось відмовляється, то всі залишаються без миття. Це все через лінь співробітників виправних установ ‒ їм легше виконувати роботу «оптом» і швидше. Мій сусід у камері боявся ходити до лазні ‒ адже вона розташована за межами спецблоку, в який його помістили з міркувань безпеки, в тих секторах можуть вільно ходити люди, яких він боявся.

Отже, мене залишили в камері. Два тижні без купання були вельми незвичними. Але мій горе-сусід попросив не засмучуватись і сказав, що все організовує. У хід пішли контейнери, пляшки, бочки. Всі ємкості ми наповнили окропом і розбавили холодною водою. Коли арсенал був готовий, потрібно було встати над унітазною дірою, закритися шторкою з розпущеної мішковини від зайвих очей і отримувати задоволення від теплої води. Я так і зробив. Було чудово...

​У ті дні я почав свій шлях з прочитання книг у в'язниці. Перша книга, прочитана в ув'язненні, ‒ це біографія Леніна. Її мені дали тюремники в ізоляторі тимчасового утримання. Я розумів, що це насмішка, своєрідне знущання. Адже мене звинувачували в тому, що я планував здійснити теракт, підірвати пам'ятник вождя світового пролетаріату. Але що робити ‒ в ІТТ було занадто сумно, щоб відмовлятися. Тоді навіть біографія Леніна мені в чомусь допомогла.

У стінах слідчого ізолятора мені дісталася книга, що пройшла всі камери й кола тюремної системи, але збереглася, щоб висвітлювати шлях і дарувати надію тим, хто входить у ворота цього потойбічного для інших людей світу. Автора вже і не згадати, але сюжет не забути. Англійський корабель. Жорстокий капітан. Тубільці. Знущання. Тортури. Бунт. І на всій команді чорна мітка ‒ їм більше немає шляху додому. Один вихід ‒ безлюдний острів і почати все спочатку. Але й на острові нелегко, адже найнебезпечніший звір ‒ це людина, і в багатьох людях перемагає саме звір. Ця книга була про боротьбу добра і зла, інстинктів і розуму, людини й звіра...

Літературу я тепер сприймав по-іншому, якось по-особливому. Рядки з книг став прочитувати більш осмислено, поєднання слів моментально викликало в голові барвисті реалістичні картинки. Загострені почуття ‒ особливо ті, що відповідали за домашній затишок, сім'ю, сонце та сяйво усмішок чарівних дівчат ‒ все, що для мене уособлювало свободу, ‒ робили мене реальним учасником подій. Кожна книга була для мене цінним подарунком. Я закохався в літературу назавжди. Звичайно, я й до цього читав досить багато. Але тепер цей світ відкрився для мене заново. Цілий океан ідей, космос з книг, які були не знайомі мені раніше. Прочитавши одну, відразу переходив до іншої книги. Ковтав їх і залишався голодним. Цей книжковий всесвіт забирав мене від реальності: тарганів, наркоманів, цвілі та вертухаїв.

Після серії провалів у виконанні спецоперації «сім-карта» надійшла відповідь ‒ в чому причина всіх невдач. На вечірній роздачі їжі баландер був один, без конвоїрів та іншої нечисті. Не встиг він підійти, як ми накинулися на нього з розпитуваннями. «Ну що, дістав?», «Що так довго? Проблеми?», «Курити є? Потрібно що?». Доставник продуктів місцевого виробництва, природно, узяв сигарети, а після відповів, що сім-карта є, але всім суворо заборонили передавати що-небудь в нашу камеру: «Так що, хлопці, вибачте. Ви під особливим контролем...» А після кинув нам до контейнера по пучку чогось невизначеного і швидко покотив свою «формулу один» далі коридором. Ось так руйнуються плани, мрії й надії. Надто вже боялися ФСБ, що щось піде не за їхнім розробленим планом. Зв'язатися з домом можливості не виявилося...

Наступного дня з самого ранку у вічку камерної двері з'явилися очі. Око примружилося, і хтось пробурмотів, щоб ми збирали речі й готувалися до переїзду.

Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції

Усі блоги Геннадія Афанасьєва читайте тут.