Крим. Пам’ять. Нотатки «включеного спостерігача»

Спеціально для Крим.Реалії

Одні проблеми найкраще видно «згори», з теоретичних висот, із абстрактно-відстороненої позиції. Інші проблеми найвідчутніші при погляді «знизу», з позиції репортера чи соціолога, коли фіксуються факти, сукупність яких може бути дуже промовистою. А є проблеми, які водночас і видно, і відчутно «з середньої позиції», тобто під ракурсом «включеного спостерігача», як це називають соціологи.

Ідеться про тих, хто має власний досвід не просто вивчення того чи іншого матеріалу, а життєвої зануреності в нього, коли щось відчувається «на власній шкурі» та проходить через власну душу, – а разом із тим завжди тримає певну дистанцію стосовно цих проблем, потрібну для їхнього осмислення та вербалізації. Видається, такий погляд на кримські проблеми теж має право на існування, особливо коли йдеться про ці проблеми у їх динаміці, що диктується об’єктивною ситуацією.

Автор цих рядків з повним правом може вважати себе щодо кримських проблем таким «включеним спостерігачем», оскільки його пов’язує з Кримом й особливо Севастополем чимало різних, сказати б, особистих векторів. При цьому частина цих векторів пов’язана з професійною діяльністю, частина – з приватними справами, частина – з участю в громадському житті, а на додачу тут мають місце і родинні зв’язки, й армійська молодість… Утім, ідеться не про сентиментальні спогади, а про особисто здобуті та пережиті факти й певні припущення та висновки на основі цих фактів.

***

Отже: найперші спогади про Крим. Раннє дитинство. Євпаторія. Там живе двоюрідний брат мого діда по матері. У нього хата з ракушняка на околиці, а в молодому садку – фундамент куди більшого житла. Вони – переселенці з Дніпропетровщини. Спілкуються між собою, звичайно, українською мовою. І це не було винятком в Євпаторії, але тільки у побуті, не в публічній сфері.

Сталося так, що наступний кримський епізод мого життя – це вже служба в армії. Проте – цілих два роки. Аеродром Бельбек під Севастополем. 62-й винищувальний авіаполк (навесні 2014 року – 204 бригада тактичної авіації полковника Юлія Мамчура). Приналежність Севастополя та навколишньої території до Української РСР у ті роки практично не відчувалася. Хоча деякі офіцери та сержанти й уставляли в розмову українські слова, щоби засвідчити своє коріння. У принципі, така ситуація була цілком зрозумілою. Адже весь Крим у ті часи був передовою військовою базою СССР, а Севастополь – втіленням імперської військово-морської потуги. Тому на півострові уніфікація всіх сторін життя всіх категорій люду (й армійського теж) здійснювалася посиленими темпами.

У рік Чорнобиля автор цих рядків гостював у родичів у Севастополі (дозвіл на перебування в «закритому місті» вдалося отримати доволі легко, мабуть, дався взнаки початок перебудови). Місто було вже суцільно русифіковане, у книгарнях не вдавалося знайти українські книги, а на тих, хто на вулиці розмовляв українською, дивилися ледь не як на іноземців…

***

Але перебудова розвивалася, і її логіка була примхливою. Саме Алушта на Південному березі Криму виявилася «кузнею інтелектуальних кадрів» доби демонтажу «імперії зла». Там відбувалися Школи молодих філософів, на які з усієї УРСР збиралися далеко не найгірші науковці й викладачі віком до 35 років, щоб у спілкуванні зі своїми старшими колегами та між собою змінити свої світоглядні настанови і зруйнувати, якщо це потрібно, власні ідеологічні стереотипи. Ці школи проводилися під номінальною егідою ЦК ЛКСМУ, а реально – під патронатом тоді ще професора, а не академіка Мирослава Поповича. Спершу дискусії мали у фокусі «загальнодемократичні» питання, потім постали й національні проблеми. Паралельно з’ясувалося, що дехто з працівників молодіжного комплексу відпочинку відповідає українською мовою, якщо до нього нею звертаєшся…

Що цікаво: деякі російські філософи (не кажучи вже про грузинських, теж присутніх на Школі) виявляли прихильність до незалежності України. Найбільшим же її противником був професор із Москви, українець за походженням Олександр Ціпко, який вважав, що головним лихом для долі «великої Росії» стали європейські ідеї… Що ж, цю лінію він продовжував і потім, стверджуючи, що ідеальним для Росії під час перебудови був би китайський шлях розвитку (очевидно, з гекатомбою на площі Тяньаньмень), але завадила клята проєвропейська інтелігенція. А 2011 року Ціпко заявив, що «на Украине нужно строить параллельное русское государство». Щоправда, нещодавно він заявив, що «дружба народов важнее, чем Крым» і став критикувати Путіна за те, що той зробив Україну ворогом Росії. Надовго чи ні такий ідейний поворот? Натомість головний опонент Ціпка Вадим Межуєв (не плутати з його сином Борисом, теж філософом, але шовіністом) відзначав, що головне лихо Росії – незавершеність будівництва «нормальної» цивілізованої нації, і допоки така нація не буде побудована, Росія знов і знов скочуватиметься до тоталітаризму…

Ще один спогад з останньої Школи молодих філософів, на якій я побував. 1991 рік. Розмовляємо з рибалками, які ходять на сейнерах в море, про те, як вони голосуватимуть на референдумі за незалежність України. «Ми що, до тієї російської голодухи будемо приєднуватися?» - таким був їхній загальний настрій у жовтні 1991 року. Що ж, «економічний патріотизм» можна гудити скільки завгодно, проте саме він дався тоді взнаки, істотно збільшивши число прихильників незалежності України: з тих, хто прийшов на виборчі дільниці, в АРК за незалежність віддали голоси 54,2%, у Севастополі – 57,1%.

Ось такими були настрої в Криму на початку 1990-х. Хтось не повірить, але тоді навіть сумнозвісний нині «вождь» Конгресу російських общин Криму Сергій Шувайников очолив кримську організацію Партії зелених України і голосував на першому з’їзді ПЗУ за програму, яка передбачала незалежність тоді ще союзної республіки та підспівував, коли при закінченні зібрання залунало «Ще не вмерла Україна»… Мімікрія? «Засланий козачок»? Чи все ж щось інше? Не знаю. Але мені тоді Шувайников видавався щирим…

***

У середині 1990-х жваво дебатувалася в інтелектуальних колах України – за участі низки західних експертів – перспектива розвитку Кримської автономії, за якої вдалося б мінімізувати політичні ризики на півострові. Одним із заходів, запропонованих від час дискусій, був поділ автономії на окремі кантони з визначеними етнонаціонаціональними ознаками – українські, кримськотатарські та російські. Щось схоже існувало з кінця 1920-х, коли з 20 районів Криму 6 були національними кримськотатарськими (Фоті-Сальський, Бахчисарайський, Балаклавський, Ялтинський, Алуштинський і Судакський), 2 – німецькими (Біюк-Онларський і Тельманівський), 2 – єврейськими (Фрайдорфський і Лариндорфський) та 1 – українським (Ічкинський).

Розповідаю про цю ідею не з чужих слів, а як учасник тих дискусій, у перебігу яких я обстоював право кримських татар мати статус не корінного народу (це би прирівняло їх до племен, які свого часу не вийшли за межу родового ладу, не побудували власні держави), а повноправної нації з правом на державне самовизначення. Хочуть – у вигляді автономії, хочуть – як незалежна держави, хочуть – у конфедеративних відносинах з Україною. Остання ж не повинна копіювати щодо кримськотатарської нації імперську політику. На мене, звичайно, накинулися з усіх боків, але…

Звичайно, то була неоднозначна ідея, про кантони. Внаслідок її реалізації міг розпочатися «дрейф» російських кантонів до РФ, який призвів би до анексії Кремлем частини Кримського півострову десь так після Майдану-2004 чи під час нього. А могла б вийти перепона на шляху російської агресії 2014-го, адже фальсифікувати волевиявлення в кримськотатарських (можливо, деяких українських також) кантонах було б непросто, тим більше, якби Конституція України була терміново змінена на користь перетворення цих національних кантонів на автономну кримськотатарську республіку. Утім, так чи інакше слід пам’ятати, що така нереалізована ідея існувала.

***

Про Севастополь другої половини 1990-х і початку 2000-х, у якому я не раз бував, мова окрема. Тут же зазначу: 1999 року мені й кільком іншим науковцям випало здійснити лекційний тур гарнізонами Криму. Темою моїх лекцій була політична історія України ХХ століття – як розумієте, тут і Петлюра, і більшовики, і Розстріляне Відродження, і Друга світова війна, і Сталін і Хрущов, і «побудова комунізму», і дисидентський рух, і Горбачов… Під час цього туру – не вперше й не востаннє – вдалося поспілкуватися з українськими військовими моряками Севастополя. Це була цікава аудиторія, принаймні, та її частина, яка справді прагнула дізнатися щось для себе нове та розпрощатися з російсько-совєтською історичною міфологією.

Ще одне місце, де реалізовувалися можливості «включеного спостерігача» наприкінці 1990-х й у перші роки 2000-х – селище Берегове на західному узбережжі Криму. Селище це особливе – воно було засноване переселенцями з Естонії ще ХІХ століття, нащадки тих переселенців русифікувалися в сенсі мови, але не русифікувалися в сенсі повсякденного життя. Потім до його жителів додалися спершу українці, потім кримські татари. Жодної неприязні до Української держави чи її неприйняття я там не помітив. А на базарі можна було спокійно розмовляти з продавцями українською…

Які висновки з усього цього? Не стану писати довжелезний політологічний трактат, запропоную ще одне спостереження. У Бахчисараї, куди мого молодшого сина «швидка» відвезла з отруєнням і де він кілька днів пролежав у лікарні (де, до речі, більшість лікарів – кримські татари), посеред міста височів (очевидно, і досі височіє) пам’ятник Леніну. Водночас я побачив кілька недобудованих, покинутих напризволяще нових корпусів лікарні, яка змушена була тулитися в будівлях ще сталінського часу. Може, це ілюзія, але якби Ленін не стояв у центрі Бахчисараю, натомість нові корпуси районної лікарні приймали пацієнтів, можливо, ситуація там сьогодні була б іншою…

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції