Спеціально для Крим.Реалії
Нещодавні масштабні протести в Москві й інших російських містах знову актуалізували питання про український інтерес до опозиційних виступів у сусідній країні. Багато росіян щиро дивуються: як же так, коли українці стояли на Майдані, ліберальна громадськість сусідньої країни їм співчувала, а коли росіяни виходять на свої проспекти ‒ ніякого особливого інтересу й розуміння не спостерігається.
Але це легко зрозуміти. Головне гасло російського протесту ‒ зміна влади у країні, «Путін ‒ злодій». Важко уявити собі багатотисячну демонстрацію, учасники якої виходять під гаслами «Крим ‒ український» чи «Путін ‒ геть із Донбасу».
Але насправді головні питання російської державності ‒ саме питання окупації земель сусідніх країн. Так, і до нападу на Україну, до нападу на Грузію путінський режим був аж ніяк не зразком демократії. Але після демонстративного порушення міжнародного права та світопорядку, що склався після Ялти, після перетворення гібридної війни на сенс російської політики в Російської держави не залишилося жодних резервів для розвитку. До речі, Путін і сам це чудово розуміє. Не випадково він переніс «свої» президентські вибори на день окупації Криму. Тому що для нього це ‒ та сама «червона лінія», яку він перейшов. І вороття немає.
Чи може бути вільним народ, який розвивається завдяки війні, окупації, вбивствам, пропаганді ненависті? Ні, не може
Чи може Російська держава бути демократичною? Чи може вона перемогти корупцію? Чи може забезпечити свободу своїм громадянам? На всі ці питання можна шукати відповіді тільки після того, як буде дана відповідь на найголовніше питання, сформульоване настільки шанованим ще зовсім недавно в Росії Карлом Марксом, ‒ чи може бути вільним народ, який пригнічує інші народи? Чи може бути вільним народ, який розвивається завдяки війні, окупації, вбивствам, пропаганді ненависті?
Будь-який росіянин має знати відповідь на це питання: ні, не може. Якщо жителі Росії дійсно хочуть змін, вони мають розпочати з визволення окупованих територій. Вони повинні піти з Абхазії. Вони мають піти з Південної Осетії. Вони мають піти із Придністров'я. Вони мають піти з Донбасу. Вони зобов'язані піти з Криму. Я б навіть почав із Криму. Тому що без беззастережної відмови від цієї території Росія ніколи ‒ повторюю, ніколи ‒ не повернеться в сім'ю цивілізованих народів. Її чекає доля вигнанця ‒ що при Путіні, що при Навальному.
Український інтерес простий. Демократія в Росії, боротьба з корупцією, свобода преси ‒ це, звичайно, важливо. Але це ‒ внутрішня справа росіян. Для України важливе відновлення її територіальної цілісності. Кінець війни. Українці мають підтримувати тих російських політиків і громадських діячів, хто розуміє, що без лікування від агресивності Росія ніколи не зміниться на краще.
І те ж саме, до речі, має бути найголовнішим для тих росіян, які співчувають Україні. Українські реформи, боротьба з корупцією, «безвіз» або назви вулиць в українських містах ‒ це внутрішня справа самих українців. Навіть українська демократія ‒ внутрішня справа самих українців. Для росіянина найважливіше ‒ те, що його країна окупує частину території сусідньої держави. І не дуже істотно ‒ демократичного чи авторитарного, успішного чи не дуже. Окупувати чужі території не можна. Це головне, про що ми маємо домовитися. Головне, чим маємо цікавитися.
А про успіхи й невдачі демократії в Росії чи Україні поговоримо після війни.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції