Крим, Росія і фашизм

Спеціально для Крим.Реалії

1995 року італійський філософ Умберто Еко сформулював 14 ознак фашизму, зазначивши, що якщо в державі реалізується хоча б половина з них, то це вже справжнісінький фашизм. У путінській Росії фашистські тенденції повним ходом набирають обертів, а Крим став прекрасним полігоном для налагодження цієї пекельної машини. Кримчани, які так несамовито боялися міфічних українських нацистів, не помітили, як потрапили до лап реального фашистського режиму.

Перша ознака фашизму, яку називає Умберто Еко, – традиціоналізм із властивим йому «поверненням до витоків». Звідси фанатичне захоплення минулим, яке активно веде геть від сьогодення й майбутнього.

Нинішня кримська дійсність – це тотальна орієнтація на минуле з його «героїчними» традиціями, на які мають орієнтуватися сучасні кримчани. Тому після анексії пам'ятники в Криму ростуть, як гриби після дощу – Катерині Другій, «зеленим чоловічкам», «ополченцям». У найближчому майбутньому навіть трактора «часів Великої вітчизняної війни» збираються поставити.

Повернення до традицій – це не тільки виставки в Криму самоварів і кокошників як відсилка до російської культурної традиції, а й відмова від низки західних культурних елементів, які принесла на півострів глобалізація. Так, російський голова Криму Сергій Аксьонов заборонив святкувати День Святого Валентина у школах Криму, назвавши його «духовною підробкою» і «псевдосвятом», яке, на його глибоке переконання, насаджувала Україна. «Київська влада заохочувала все, що сприяло розмиванню наших традиційних духовних і сімейних цінностей. Вважаю, що ніяких заходів, які би сприяли підтримці цього псевдосвята, у школах та інших навчальних закладах російського Криму бути не повинно», – написав він у своєму Фейсбуці в лютому цього року. В якості альтернативи Аксьонов запропонував повернутися до лона русского міра й відзначати день російських покровителів сім'ї та шлюбу Петра й Февронії. В цілому, з таким підходом недалекий той день, коли звичайна «валентинка» може стати серйозним приводом для звинувачень у замаху на російські традиції, а там і до статусу «ворога російського народу» недалеко.

Традиціоналізм у фашистській державі йде рука об руку з синкретизмом як поєднанням різноманітних традицій і вірувань. Звідси російська імператриця Катерина Друга й борець із царським світом Йосип Сталін на першотравневій демонстрації 2015 року в Сімферополі. Або «екс-прокурор» Криму Наталія Поклонська з іконою Миколи Другого в «безсмертному полку» 9 травня 2016 року на вулицях кримської столиці.

І якщо раціоналісти волають до розуму й логіки, обурюючись подібним об'єднанням коня та трепетної лані, то для російської влади ці дії цілком нормальні, оскільки вони співзвучні релігійному догмату про беззастережну віру. Звідси віра в «страшилки», поширювані кремлівською пропагандою про «розп'ятого хлопчика» або кримчан, яких на адмінкордоні забирають до Національної гвардії.

Для посилення результату використовується ще один принцип – культ дії, тобто відмова від роздумів на користь практичних кроків. Логіка фашистів проста: навіщо думати, потрібно діяти. А як діяти – підкажуть вожді. Чим більше буде тих, хто повірить, що бронзовий бюст Миколи Другого замироточив, порушуючи всі закони фізики, тим ближче російські фашисти підійдуть до своєї мети, змушуючи людей повірити в будь-які, навіть найбільш абсурдні ідеї.

Для тих, хто відмовиться брати на віру тези влади, уготовані жорсткі заходи як для противників режиму. Неприйняття будь-якої критики й боротьба з незгодними – ще дві ознаки фашизації. Серед кримчан першими за своє інакомислення поплатилися ті, хто відкрито не прийняв анексію. Проросійські організації ще до окупації півострова влаштували справжнє цькування прихильників Євромайдана в Криму при активній підтримці місцевої влади. Решата Аметова викрала й убила місцева «самооборона» після одиночного пікету. Проти кінорежисера Олега Сенцова та громадського активіста Олександра Кольченка в Росії сфабрикували кримінальну справу про тероризм, засудивши їх до тривалих термінів позбавлення волі. Кримський фермер Володимир Балух уже кілька місяців сидить за ґратами за те, що поставив над своїм будинком український прапор. І це лише кілька прикладів із цієї страшної статистики переслідувань кримчан за іншу позицію. У міру зростання кількості адептів російського фашизму будь-яка тверезомисляча людина потраплятиме в когорту «незгодних» із усіма наслідками, що випливають.

За словами італійського філософа, для фашистської держави характерний якісний популізм, коли думка народу видається за істину в першій інстанції, а він сам являє собою «якість, монолітну єдність». Звідси відсутність права в людини на власну думку, відмінну від думки народу. Згадайте цькування Андрія Макаревича й інших росіян, які відмовилися визнати анексію Криму. Тому будь-який кримчанин, який висловлює думку інакше, ніж хоче почути від нього влада, автоматично потрапляє для початку до числа незгодних/ненадійних. А там уже й до «ворога народу» недалеко.

​Культ зовнішнього ворога формується поки дуже обережно – адже Путін ще не втратив надії домовитися з Заходом, зокрема, щодо Криму. Але якщо амбітним планам кремлівського вождя не судилося збутися, то гасло «Можемо повторити» цілком може стати тим мобілізаційним фактором, за допомогою якого Кремль намагатиметься переорієнтувати потік негативної енергії росіян на зовнішнього ворога. Фашизм потребує експансії, а, за словами Путіна, «кордони Росії ніде не закінчуються».

Знайти «ворогів» на внутрішній арені не становить особливих труднощів. А Крим для цієї мети підходить якнайкраще через його «українське минуле». Так, 2016 року ми дізналися про дві групи «українських диверсантів», які в шльопанцях, із пейнтбольною зброєю й портретом Шевченка готували диверсії в Криму. Фактично аналогічним чином готувалися перші «справи» проти шкідників і саботажників у СРСР, які відкрили шлях до масових репресій.

І хоча ми розуміємо всю абсурдність звинувачень на адресу Євгена Панова, Дмитро Штиблікова, Олексія Бессарабова, Володимира Дудкий інших «диверсантів», кримський обиватель вірить владі й радіє гарній роботі російських спецслужб, які захистили його від «диверсій».

Пошук «ворогів» стає все більш популярним у Криму, задіявши вже давно забутий жителями півострова жанр доносів. Говорити про політику не тільки з сусідами, а й із родичами стало небезпечно – можуть «настукати» куди слід.

Соціально-економічні проблеми, з якими зіткнулися росіяни після анексії Криму, як не можна більше сприяють фашизації держави. При цьому соціальною опорою режиму може стати як потерпілий від кризи середній клас, із яким у Росії не склалося, так і найбідніші верстви населення, яких на просторах «великої й могутньої» теж вистачає.

Із приходом Росії соціальна картинка в Криму теж змінюється: незважаючи на бравурні промови кримської влади про зростання прибутків місцевого населення, півострів досить швидко люмпенізується. За інформацією Кримстату, в структурі споживчих витрат кримчан продукти харчування займають уже 46,9 відсотка всього бюджету. А це вірна ознака збідніння населення.

І якби росіяни не слідували заповітам Путіна й подумали над тим, хто і яким чином привів Росію до кризи, то на антиурядові мітинги виходили б не сотні людей у Москві й Пітері, а мільйони в усій країні. Але думати – шкідливо. Тому набагато легше звинувачувати в усьому Захід і його санкції, зрадника Трампа й неправильних французів, які відмовили в довірі Ле Пен.

У Криму головною винуватицею всіх бід називають Україну, яка, як виявилося, 20 років жорстоко експлуатувала Крим... Так простіше, так легше. Головне йти правильною дорогою товариша Путіна. Ні про що не думати і сліпо виконувати накази влади, попутно уважно озираючись на всі боки в пошуках «ворогів народу». А через деякий час, коли цей фашистський режим у Росії впаде (а альтернативи його падіння просто немає), зробити вигляд, що народ у черговий раз жорстоко обдурили. Що вони бідні маленькі люди нічого не знали, не розуміли й не відали, сліпо підтримуючи Путіна та Кримнаш. І їм залишиться тільки чекати нового вождя, який вкаже, як далі жити.

Євгенія Горюнова, кримський політолог

Думки, викладені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції