Спеціально для Крим.Реалії
Слово «блокада» міцно ввійшло у політичний та економічний лексикон України. З 20 вересня по 31 грудня 2015 року проходила масштабна акція громадських активістів із блокування торгових перевезень з України до окупованого Криму, яка в наступному році мала наслідком постанову Кабміну України, де було сказано: «Заборонити на період тимчасової окупації поставки товарів (робіт, послуг) під всіма митними режимами з тимчасово окупованої території на іншу територію України та/або з іншої території України на тимчасово окуповану територію, за винятком окремих особистих речей громадян та соціально значущих продуктів харчування». Тобто частину функцій громадської блокади перебрала на себе держава.
Проте контроль за сухопутними перевезеннями не вирішив проблему: по-перше, певні товари до Криму з «материкової України» везуть морем, по-друге, ще більше везуть обхідними шляхами. Народний депутат Мустафа Джемілєв зауважує: «Блокади ефективні, але все одно багато везуть в обхід. Нам кажуть, що там у магазинах повно української продукції. В основному через Керченський міст об’їжджають. Так, правда, дорожче виходить, але все одно. «Рошен» ось, наприклад, там, кажуть, повно. Ми цікавилися, як «Рошен» туди потрапляє. І звинуватити «Рошен» теж не можна, тому що вони продають усім: і узбекам, і киргизам, навіть у «ІД», виявляється, є «Рошен». Вони один у одного купують».
Навіть у «ІД», виявляється, є «Рошен». Вони один у одного купуютьМустафа Джемілєв
А 26 грудня 2016 року активісти заявили про початок економічної блокади тимчасово окупованих районів Донбасу. Ця ще більш масштабна акція, ніж у випадку блокади окупованого Криму, триває й зараз; вона має більший вплив на українську економіку, оскільки заблокованими виявилися, в числі іншого, поставки антрациту з «особливих районів». 1 березня Кабмін затвердив порядок переміщення товарів через лінію розмежування та визначив необхідні компоненти та матеріали для гірничо-металургійного комплексу й енергетики, переміщення яких не заборонене, а 4 березня дозволив громадськості і волонтерам контролювати переміщення товарів в зоні АТО. Втім, блокада триває далі й набуває нових вимірів.
Навколо проблем доцільності/недоцільності та законності/незаконності обох блокад вирували і вирують неабиякі політичні пристрасті. Проте «за бортом» дискусій опинилася надзвичайно важлива, як видається, проблема. А саме – що на масштабній торгівлі з окупованими територіями вже зріс і прагне зростати й надалі новий, надзвичайно небезпечний для долі країни різновид компрадорської буржуазії України – передусім великої, політично впливової.
На масштабній торгівлі з окупованими територіями вже зріс надзвичайно небезпечний для долі країни різновид компрадорської буржуазії України
Загалом в Україні, як і в будь-якій постколоніальній державі, ще й обтяженій безпосереднім сусідством з колишньою метрополією, не може не існувати – поряд із національною – компрадорська буржуазія, компрадорський капітал.
Головна різниця між національним і компрадорським капіталом полягає у тому, що внаслідок діяльності і приросту першого багатшають країна та її громадяни, другий же зростає за рахунок збідніння, зубожіння, розорення чи принаймні стагнації країни, поєднаних із збагаченням колишньої метрополії чи міжнародних центрів концентрації капіталу. Перший росте не лише за рахунок збільшення експорту, а і (головним чином) за рахунок наявності масового внутрішнього платоспроможного попиту. Для другого ідеал – це великі (і сховані від держави) гроші за експорт низько-технологічної продукції плюс специфічне населення з пріоритетами на кшталт «багато пива та видовищний футбол». Компрадорська буржуазія зорієнтована на чистоган і лише чистоган та на вивіз капіталу до офшорних зон. Для неї характерне практично повне небажання вкладати зароблені гроші у науково-технічний прогрес, в оновлення виробництва, в інноваційні технології. Для неї Україна – це не рідна земля, не своя держава й нація, а територія й населення, тобто «это государство», що є лише інструментом забезпечення безперешкодної експлуатації робочої сили й природних ресурсів.
Компрадорський капітал зростає за рахунок збідніння, зубожіння, розорення чи принаймні стагнації країни
Класична компрадорська буржуазія завжди і всюди тісно пов’язана з ринком метрополії на правах молодшого партнера, сателіта, що має вивозити туди сировину і продукцію низького рівня обробки, натомість отримуючи не тільки гроші, а й політичну підтримку, оскільки колишній метрополії зазвичай вигідно продовжувати утримувати недавню колонію в «зігнутому» стані, як джерело недорогих ресурсів (у тому числі й робочої сили) та політичного сателіта. Специфічність компрадорського капіталу України в загальному процесі полягає в тому, що він сформувався переважно «сидячи на трубі», тобто більша частина нинішньої так званої еліти України склалася навколо експортно-імпортних операцій з російським газом і нафтою. У свою чергу, компрадорська буржуазія кревно зацікавлена в російському ринку, щоб постачати туди не надто конкурентоспроможну у світі продукцію, штучно увічнюючи технологічну відсталість української промисловості.
В силу того, що олігархи України (а практично всі вони тією чи іншою мірою уособлюють компрадорський капітал) об’єктивно є підсистемою російської соціально-економічної системи, то вони засвоюють і відтворюють усі інші елементи «русского мира»: вельми специфічні уявлення про політичну норму, про взаємини між владою і суспільством, про припустиме і неприпустиме в бізнесі й політиці тощо. Тому, навіть коли вони мають палаци в Лондоні й Женеві, столицею світу для них усе одно на підсвідомому рівні залишається Москва, що постає в їхній уяві законодавцем мод геть на все і камертоном соціокультурних смаків. Тобто олігархат України не є великою національною буржуазією, він є буржуазією компрадорською, відтак – антинаціональною, яка виступає головною перешкодою нормального розвитку Української держави та громадянського суспільства.
Щодо окупованих районів Донбасу, то головним чинником збагачення компрадорів тут традиційно є енергоносії – тепер уже у вигляді вугілля
Цей теоретичний екскурс унаочнює ті небезпеки, які тягне за собою новий різновид компрадорського капіталу, який зростав у минулі роки і зростає досі на легальній (до початку блокад окупованих територій Криму й Донбасу та до прийняття обмежувальних урядових рішень) і нелегальній, контрабандній торгівлі з російськими окупантами та їхніми місцевими сателітами. Щодо окупованих районів Донбасу, то головним чинником збагачення компрадорів тут традиційно є енергоносії – тепер уже у вигляді вугілля. Під прикриттям зойків про те, що без цього вугілля зупиняться заводи й електростанції України (згадайте, те саме говорилося і про російський газ…) «зацікавлені особи» серед можновладців і бізнесменів намагаються зберегти канали продажу донбасівського вугілля за межі України, а ще – про це повідомляли ЗМІ – в окупований Крим… Цікаво, що три минулі роки уряд так і не зумів налагодити альтернативні шляхи постачання економіки країни необхідної кількістю вугілля. Щоправда, за прем’єрства Яценюка такі спроби були, але «зацікавлені особи» цього не допустили. Й зараз намагаються не допустити. А в підсумку виходить, наче Українська держава нездатна на повноцінне самостійне існування та може вижити лише під життєдайним промінням «зоресяйної Москви». Саме такий курс тримає компрадорська буржуазія.
В підсумку виходить, наче Українська держава нездатна на повноцінне самостійне існування та може вижити лише під життєдайним промінням «зоресяйної Москви»
Що ж стосується Криму, то тут ситуація багато в чому інша. На щастя, в плані енергоносіїв «материкова Україна» не залежить від півострову. Тому на цьому векторі статки компрадорської буржуазії зростали і зростають передусім «просто» на торгівлі. В минулі роки мас-медіа не раз відзначали, що українські товари масово використовуються для потреб російських окупаційних військ на півострові. Зараз напряму такі товари до Криму стало складніше завозити. Проте, як зазначав Джемілєв, їх (і все інше) везуть в обхід: безпосередньо через Росію чи через Білорусь, а потім уже через Росію. Важко уявити, що учасники оборудок з українського боку не знають, куди йдуть у кінцевому підсумку товари. Проте їх це не обходить – бо ж можна добряче заробити, зміцнюючи колишню метрополію та де-факто граючи проти інтересів держави, громадянами якої вони номінально є…
В минулі роки мас-медіа не раз відзначали, що українські товари масово використовуються для потреб російських окупаційних військ на півострові
Можете не сумніватися, що на найближчих виборах частина зароблених грошей буде конвертована у відповідні заклики – мовляв, слід визнати Крим «тимчасовою складовою» Росії та вести на півострові нормальний бізнес. І взагалі, слід миритися з Москвою за будь-яку ціну. Не випадково наприкінці минулого року Віктор Пінчук – типовий представник компрадорської олігархії, тісно пов’язаної з метрополією й економічно, і духовно – виступив зі статтею у The Wall Street Journal з програмою фактичного повернення України під оруду метрополії. То був очевидний зондаж; на щастя, реакція на нього виявилася переважно негативною чи вкрай негативною. Проте можна бути впевненими, що найближчим часом «класичні» та «нові» (ще більш цинічні та хижі) компрадори не раз скажуть своє слово…
Минулого літа незліченне число туристичних фірм пропонувало за не надто великі гроші добряче «відтягнутися» у Криму
Ще один надзвичайно важливий, специфічно кримський напрям діяльності компрадорської буржуазії України – це організація відпочинку жителів «материка» на півострові. Минулого літа незліченне число туристичних фірм пропонувало за не надто великі гроші добряче «відтягнутися» у Криму. Крім суто економічного зиску, тут є відчутний політичний присмак: сотні тисяч українських громадян (і передусім молоді) мають привчитися, що нічого страшного не сталося, то політики у Києві воду каламутять, а простим людям нічого ділити, нікуди ми від Росії не подінемось, будемо дружити попри все. Тож маємо ще одне свідоцтво небезпечності «нових» компрадорів і доказ того, що без демонтажу олігархічної економіки, органічною складовою якої є компрадорський капітал, успішними українські реформи не будуть.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції