Роман Насіров, голова Державної фіскальної служби, став знаменитістю. На телеканалах демонструють кадри, як його везуть непритомного (?) до елітного шпиталю «Феофанія». І як його не можуть арештувати – він же хворий. Насірова на ношах несуть до суду. Вражаюча телекартинка! Купа експертів, які «світяться» на телеекранах, із глибокомудрим виглядом коментують ситуацію. Про Насірова говорять, пишуть… І це лише початок.
Корупціонери «нового типу»?
Взагалі Насіров – людина нового типу. Не «совок». За радянських часів минуло лише його дитинство. Більша частина життя Насірова пройшла в незалежній Україні. Довго жив на Заході, зокрема в «туманному Альбіоні». Там навчався, працював. Заробив великі гроші. Здавалося, «західна людина». Був депутатом Верховної Ради від правлячої партії – «БПП».
І ось на тобі – нібито «корупціонер». Принаймні про це говорили й говорять мас-медіа, деякі політики. Нарешті, правоохоронні органи запідозрили Насірова в корупційних гріхах. Його (тимчасово) усунули із займаної посади. Хоча остаточний вердикт, чи корупціонер Насіров, чи ні, має винести суд. Однак суд у нас… специфічний. І довіра до нього майже на рівні «статистичної похибки».
(ПРИМІТКА: Сам Роман Насіров усі звинувачення в корупції відкидає – редакція Радіо Свобода)
Мимоволі виникає питання, чому людина «західного типу», яка, здавалось би, мала би мати «щеплення від корупції», постає в образі корупціонера. І більшість такий образ сприймає.
Взагалі мені не раз доводилося зустрічатися з фактами, що люди, які проголошують, здавалось би, прогресивні ідеї й енергійно «борються з корупцією», або колись цим грішили, поки їх не відсторонили від «хлібної» посади, або не проти були скористатися «благами корупції». Тому я дуже обережно ставлюся до таких борців.
Реальна боротьба з корупцією чи шоу?
На жаль, ми маємо країну, де корупція стала тотальним явищем. І це не стільки «родимі плями» совка, скільки «завоювання» нашої незалежності.
Якось недавно пройшовся «своїм» Острогом. Приміщення колишнього пивзаводу – в руїнах, не працюють меблева фабрика й молокозавод, приміщення хлібзаводу здаються під офіси й магазинчики... Фактично відбулася деіндустріалізація міста. Зате поряд із колишніми підприємствами з’явилися нові великі приміщення податкової, суду, центру зайнятості. Помітно зросла й армія чиновників у органах управління. Хоча мало чим уже й лишилося керувати. І такий стан речей, вважайте, повсюдно в Україні.
Але ж ця чиновницька армія мусить доводити свою потрібність. Це півбіди, коли вона займається лише паперотворенням. Але ж є «креативні чиновники», котрі думають над тим, як би скористатися своїм становищем. Візьмемо елементарний приклад. У нинішніх комунікаційних реаліях можна було б нашим численним бюрократичним інституціям перейти на електронний документообіг. Можуть же, приміром, банки проводити різні електронні операції або «Укрзалізниця» через інтернет продавати квитки. А наші бюрократичні інституції ніяк не перейдуть на електронну звітність. Хоча добра половина тієї звітності не вартує й виїденого яйця. А якщо десь і впроваджується електронна звітність (прогрес же!), то… паралельно з паперовою. Постає запитання, чому так відбувається? Все дуже просто. Чиновнику цікаво отримувати з рук у руки різні папірці, створювати відповідні проблеми, бо є надія, що при живому контакті тобі щось і перепаде. Але це дрібна корупція. А є ж корупція крупна, пов’язана із фінансовими операціями, держпідприємствами, держзакупівлями, тендерами і так далі, і таке подібне.
Наші ж борці з корупцією переважно борються не з причинами, а наслідками явища. Вони не розуміють чи, радше, роблять вигляд, що не розуміють таку просту річ: боротьба з корупцією – це не тільки і не стільки правова проблема, скільки проблема управління. Можна покарати окремих корупціонерів, звільнити їх із посад. Але завтра на їхнє місце прийдуть нові люди. І робитимуть те саме. Бо обставини вимагають!
Щоб всерйоз боротися з корупцією в Україні, необхідно демонтувати громіздку, а часто й паразитарну бюрократичну систему, яку ми маємо, позбавити бюрократію численних функцій, мінімалізувати суперечності в нашому законодавстві, які дозволяють правникам «ловити рибку в мутній воді», створити зрозумілі й чіткі правила гри. Також у розбудові держави робити ставку не на розростання бюрократичних і силових структур, а на розвиток реального господарського сектору, створення в ньому нових робочих місць, розвиток інфраструктури, закладів освіти, медицини, культури тощо.
Але чи є розуміння цього? І чи є політична воля це робити? Принаймні ви чули, щоб наші партії, навіть самі радикальні, виходили із гаслами дебюрократизацій та індустріалізації (звісно, в сучасному «постіндустріальному» варіанті). Зате вони навчилися гарно використовувати популістські гасла, обіцяти те, що не збираються виконувати.
Отак і живемо. А коли дістає, то виходимо на майдани. Але цим ходінням уміло користаються «сильні світу цього». Й після чергової революції ми отримуємо те, що було – ту саму корупцію, політичну продажність, правовий нігілізм, що межує з цинізмом. Мимоволі пригадується фраза з одного із фільмів Олександра Довженка – «Не туди б’єш, Іване!»
Чим би не закінчилася справа Насірова, у мене великі сумніви, що це стане серйозним ударом по корупції. Говорити про реальну боротьбу з цим злом у нас складно. Радше, маємо імітацію боротьби.
Як на мене, те, що відбувається зараз навколо Насірова – чергове шоу під назвою «боротьба з корупцією». Питання лише в тому, що стоїть за цим шоу, кому й для чого воно потрібне. Шоу це не перше й, схоже, не останнє. Шоу, яке відволікає увагу від наших проблем.
Чомусь це шоу співпало із загостренням ситуації на Донбасі. Коли Насірова під телекамерами носили на ношах, загинув ще один наш військовий. Яке його ім’я, мас-медіа не повідомляли. Принаймні я не чув. Зате ім’я Насірова зараз на устах українців.
Петро Кралюк, проректор Острозької академії
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода