Новий раунд мовних баталій у зв'язку з обговоренням пакета «українізаторських» законів ставить перед нами кілька старих і болючих питань. Головне з них може бути сформульоване так: чи прийнятно використовувати адміністративний тиск для прискорення процесів національної розбудови, якщо значна частина населення гарантовано сприйме це в штики?
Власне, всю політичну історію незалежної України дозволено розглядати як боротьбу між різними відповідями на це питання. Думок, пропозицій і аргументів за 25 років було висловлено безліч, адже умови задачі допускають варіативність. Якщо можна, то в якій мірі й за яких обставин? А якщо ні, то, напевно, існують альтернативні «примушувальні» методи популяризації української культури?
Поширення проросійського сепаратизму в низці областей, події так званої «російської весни» в Криму й початок війни на Донбасі мали переконати навіть найзапекліших скептиків у тому, що мовне питання має значення. Однак, як вирішувати його зараз, коли, окрім традиційного внутрішньополітичного набору завдань, перед Києвом стоїть також необхідність реінтеграції тимчасово окупованих територій? Не треба кривити душею, багато їхніх жителів і в більш спокійні часи були налаштовані відносно до українського національного проекту майже вороже. Очевидно, що в ситуації затяжного збройного конфлікту, що несе з собою смерть і руйнування, їхні звичаї навряд чи пом'якшилися. А хто в усьому винен і що робити, завжди послужливо підкаже російське телебачення.
Україна не може змагатися з «русскім міром», розкинувши свої щупальця далеко за межі РФ, за кількісними показниками. У нас для цього просто не вистачить ресурсів, не кажучи вже про те, що власна імперська традиція на землях біля Дніпра відсутня. Отже, озброюватися потрібно таким інструментарієм, який забезпечить якісну перевагу над ворогом у боротьбі за уми.
Велика сила українського національного проекту полягає в тому, що він із моменту своєї появи (і навіть значно раніше) базувався на демократичних цінностях
Велика сила українського національного проекту полягає в тому, що він із моменту своєї появи (і навіть значно раніше) базувався на демократичних цінностях. Національна культура тут розвивалась у тісному зв'язку з визвольним рухом народів, що населяли простір «від Сяну до Дону», проти авторитарних імперій. У межах України завжди знаходилося місце для тих, хто був готовий із повагою ставитися до громади, якою б мовою не говорили і яким би богам не поклонялися ті чи інші спільноти.
Саме цей принцип має стати лейтмотивом при роботі з жителями окупованих Росією територій. Можна довго мріяти про культурно й етнічно унітарну Україну, при цьому послідовно відштовхувати від себе кримчан і жителів окремих районів Донецької й Луганської областей. Рано чи пізно такий підхід призведе до того, що зв'язок між нами обірветься остаточно. З іншого боку, можна, визнаючи право на відмінність, прагнути до створення толерантної й комфортної для всіх України ‒ сучасної політичної і громадянської нації. Нехай розцвітають сто квітів і відкриваються сто шкіл ‒ якщо це відбувається під українським прапором. Гасло Автономної Республіки Крим «Процвітання в єдності» має бути, таким чином, наповнене новим змістом.
Максим Осадчук, кримчанин, політолог
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції