У залі музею театрального, музичного та кіномистецтва залишається все менше простору. Гості шукають місця, аби хоч стоячи послухати режисера Ахтема Сеітаблаєва. Його фільм «Хайтарма» став першою кінорозповіддю про трагічну подію в історії кримськотатарського народу – депортацію 1944 року. Зараз Сеітаблаєв працює над кінострічкою «Її серце» – про кримську татарку, яка врятувала 88 єврейських дітей: спершу від нацистів, згодом – від офіцерів КДБ, які прийшли виселяти кримських татар. Під час творчої зустрічі в Києві Ахтем Сеітаблаєв розповів про те, що залишилось поза кадром, але так само є частиною історії.
Гіркі ліки
Ми знімали, як людей вантажили до вагонів – їх було близько тисячі – і я помітив жінку похилого віку. В неї дуже характерна зовнішність, у руках – Коран. І скільки б людей не стояло поряд, вона завжди опиняється попереду: заходить до одного вагону, потім до іншого, потім знову я бачу її в іншому, а для монтажу це неправильно. Я підходжу до неї і жартома кажу: «Бабусю, ви вибачте, але ми вже вас вантажили». А вона відповідає: «Знаєш, синку, я скільки разів треба, стільки разів зайду». Я спершу не зрозумів, а потім була наступна перерва, до мене підійшов її син – він теж уже похилого віку – і каже: «Ти розумієш, що зараз відбувається? Чому вони всі тут? – Тому що для них це ліки. Вони спеціально проживають свої дитячі спогади, весь свій біль від тавра, що ти зрадник, хоча ти ним насправді не є. Вони отримують гіркі, але ліки». Тоді я сказав цій бабусі: «Заходьте до потягу скільки хочете, я з монтажем розберусь сам». І розібрався.
Кадр із фільму «Хайтарма»
Особиста відповідальність
Коли багато людей на майданчику, ти зауважуєш, що є людина, яка краще від інших щось робить – так впевнено і з такою віддачею, що інші починають навколо неї збиратись. Я зауважив одного такого ставного чоловіка. Уже після зйомок я до нього підходжу і кажу: «Я просто хочу подякувати вам за те, що ви так просто, без слів взяли на себе ініціативу». Він мене відводить вбік і каже: «Це я тобі хочу сказати «спасибі». Я кажу здивовано: «За що?» Він відповідає: «Амет (головний герой фільму «Хайтарма» – КР) – мій брат двоюрідний». Він ані словом за час зйомок не обмовився, він просто відчував особисту відповідальність, щоб нам було максимально комфортно розповісти цю історію наступним поколінням.
«Зброя в теорії та на практиці – різні речі»
Під час однієї перерви до мене підходить група кримських татар. Серед них виходить такий міцний дідусь і каже, що я неправильно все це роблю, і, взагалі, я їх ображаю. Я питаю: «Чим? Поясніть, я зрозумію, спробую щось виправити». Він каже: «Не може такого бути, щоб наші дідусі й бабусі отак просто цього покидька вислуховували, вони б щось робили». Я кажу: «Так тут, як і тоді, в основному жінки й діти на противагу людям зі зброєю. Що вони могли зробити?» «Ні, ми з тобою не згодні», – відповідає він. Тоді я попросив свого друга Дмитра вистрілити кілька разів холостими патронами у повітря перед початком наступного дубля. Це була ніч, велика площа в Бахчисараї, відлуння мало бути нормальне. І от, «Камера, мотор!», Діма стріляє кілька разів поверх голів, і настає тиша. Я зупиняю зйомку, підходжу до цього чоловіка і запитую: «Чому ви не робите того, що хотіли зробити?» Він відповів: «Зрозуміло». У теорії та на практиці – це дуже різні речі.
«Її серце»
Сайде Аріфова врятувала 88 єврейських дітей двічі. Вперше – від німців – коли запевнила, що ці діти – кримські татари. Вдруге – від офіцерів КДБ, коли ті прийшли депортувати кримських татар
Історія, коли хтось когось рятував – не унікальна. Але Сайде Аріфова врятувала 88 єврейських дітей двічі. Вперше – від німців – коли запевнила, що ці діти – кримські татари. Вдруге – від офіцерів КДБ, коли ті прийшли депортувати кримських татар. Вона показала їхні справжні свідоцтва про народження, де було зазначено, що вони євреї. І їх залишили, а її депортували.
За багато років вона поставила собі за мету знайти хоча б одного з цих дітей. І от коли її запитали: «Для чого вам це потрібно?» Вона сказала: «Просто хочу дізнатись, чи все у них добре. Ну і чебуреки їм посмажити». Сайде пішла з життя, так і не знайшовши жодного з цих дітей.
Невипадкова роль
За сценарієм, у фільмі є роль похилого Іцхака, який вирішив розповісти, як його колись врятувала дівчина. Ми відібрали десятьох людей на цю роль, та найбільше сподобався пан Ацман. Йому 86, він народився в Україні, пройшов голодомор, а потім разом із родиною тікав із Сибіру до Польщі. У Польщі був Голокост, вони втікали з концтабору і добігли до Італії. А 1949-го потрапили до Ізраїлю, де він воював за незалежність. Сьогодні він почесний громадянин міста Тель-Авів, засновник театру «Ідіш», член міжнародної ради, що розшукує людей, які під час Голокосту рятували євреїв. І я зрозумів, що мені не потрібно йому нічого пояснювати.
«Ми мали хоча б не обманути їхніх очікувань»
Я чую, що бригада людей, які працюють зі світлом, перемовляються між собою кримськотатарською. Вони відчули велику відповідальність, адже на знімальному майданчику були депортовані
Для мене наша знімальна група – це модель ідеального суспільства. Там було четверо кримських татар, а всі інші – українці, євреї, греки, вірмени. І тут я чую, що бригада людей, які працюють зі світлом, перемовляються між собою кримськотатарською. Їх ніхто не примушував, їх ніхто не просив. Вони відчули велику відповідальність, адже на знімальному майданчику були депортовані – зараз це люди похилого віку. Вони з’їжджалися з усього Криму і приносили з собою все, що в них залишилось відтоді: в когось – хустина, в когось – швейна машинка, яка збереглася ще там, у депортації, тому що мама і бабуся шили одяг, завдяки чому їм вдалось вижити. Ми мали хоча б не обманути їхніх очікувань. Ці зйомки ще раз показали, що немає значення, якої ти національності, важливо те, яка ти людина. Коли моя команда так ставиться до своєї роботи, я розумію, що з ними можна зробити все.