Ще раз про обмін Криму. «Примирення» чи капітуляція?

Спеціально для Крим.Реалії

Віктор Пінчук в опублікованій на сайті The Wall Street Journal статті про «болісні компроміси», на які, мовляв, слід піти Україні для досягнення миру з Росією веде мову на загальному рівні про «тимчасову відмову» від Криму, Донбасу, від перспектив вступу до Євросоюзу й НАТО. Натомість Василь Філіпчук, кадровий дипломат, голова правління Міжнародного центру перспективних досліджень у статті «Що буде з Україною 2017 року: Розмінна монета чи поле бою. 9 кроків до врегулювання конфлікту з Росією» на сайті «Апостроф» детально розписує всі ті лиха, яких зазнала Україна внаслідок «конфлікту з Росією» (так Філіпчук називає агресію Росії проти України й окупацію частини української території), і детально розписує ті кроки, на які має піти Українська держава для «примирення з Росією».

Детальний аналіз усього «плану 9 кроків» – окрема тема, я ж хочу зосередити увагу на тих трьох «кроках», які звуться у статті так: «Урегулювання статусу Кримського півострова». Уже сама назва цієї групи «кроків» є лукавством – адже йдеться про визнання українською стороною того, що статус Криму – проблемний, що він не визначений цілою системою міждержавних угод (у тому числі й «великим» українсько-російським договором 1997 року), а резолюції Генеральної асамблеї ООН щодо Криму від 27 березня 2014 року й 19 грудня 2016 року, в яких ідеться про українську приналежність півострова й окупацію його Росією – це лише нікчемні папірці.

Конкретні пропозиції Філіпчука розвивають цей сюжет і «врегульовують» статус Криму так, що Україна де-факто втрачає права на нього, проте де-юре має нести відповідальність за всі безчинства окупантів та їхніх маріонеток.

Наведу ці пропозиції повністю:

«Севастополь. Для врегулювання кримської проблеми сторони розділять і окремо вирішуватимуть питання статусу Криму та воєнної бази в Севастополі. Щодо Севастополя Україна погодиться надати його в аренду РФ на 99 років за зразком аренди Гонконгу Британією у Китаю. Тобто РФ визнає формальний суверенітет України над Севастополем, а Україна дозволяє РФ мати власну адміністрацію та управління містом. Севастополь визнається під формальним українським суверенітетом, але відділяється адміністративним кордоном від Криму, управляється призначеним РФ губернатором і є російською військовою базою. Дозволяється подвійний грошовий обіг, спеціальний митний режим тощо.

Крим. Сторони запроваджують модель Північно-Ірландського врегулювання (Угода Страсної П’ятниці від 1998 року) для визначення статусу кримського півострова. На 20 років встановлюється мораторій щодо статусу Криму. Півострів залишається під українським суверенітетом, але всі державні повноваження і функції за винятком зовнішньої, безпекової політики, грошового обігу передаються місцевим органам влади. Усі громадяни, які живуть у регіоні, можуть вільно обирати українське чи російське громадянство, вибір громадянства не може зумовлювати жодної дискримінації, у тому числі щодо зайняття посад у місцевих органах влади. Усі податки залишаються в Криму, уряд формується за принципом етнічного й релігійного квотування за згодою Києва, яка надається після консультацій із РФ. Для контролю за збереженням миру та правами людини на півострові запроваджуються міжнародні моніторингові місії. Через 20 років сторони у випадку необхідності спільно проводять референдум у Криму щодо приналежності острова до України чи РФ, результати якого погоджуються беззастережно визнати і зробити відповідні зміни у своїх конституціях щодо приналежності. Якщо ж запропонована модель подвійного суверенітету влаштовуватиме і сторони, і жителів півострова, то статус залишатиметься незмінним.

Український суверенітет і спільне управління півостровом. Україна забезпечує управління питаннями національної безпеки, зовнішіх зносин, грошового обігу в Криму. На Кримському півострові й акваторії Чорного моря дозволяється спільна економічна діяльність, освоєння ресурсів, створюються спільні «Вільні економічні зони» й «території окремого розвитку», розвивається гральний бізнес тощо. Україна й Росія проголошують Крим територією дружби й партнерства, спільно роблять інвестиції в розвиток півострова».

Перш за все – про правопис. Численні русизми (як на рівні окремих слів, так і на рівні зворотів і речень) і відхилення від літературної української мови дозволяють зробити припущення, що оригінал тексту статті був написаний (де й ким – ось питання?) саме російською мовою, потім уже перекладений українською; редакція ж «Апострофа» у текст не втручалася. Втім, можливо, що ні Філіпчук, ні редакція «Апострофа» не володіють у достатній мірі українською мовою. Третій варіант – перше і друге, разом узяті.

А тепер – про зміст пропозицій і найімовірніші наслідки їхнього прийняття українською стороною.

Сам факт офіційного визнання необхідності «врегулювання статусу Криму» шляхом двосторонніх переговорів неодмінно матиме наслідком відповідну реакцію всіх держав, які оголосили санкції у відповідь на російську окупацію Криму. А полягатиме ця реакція у наступному: «ОК, ви визнали факт неясності та проблемності державної приналежності Криму, ви розпочали самостійно домовлятися про статус півострова з Росією, тож ми можемо з легкою совістю зняти з останньої санкції – якщо не всі, то, принаймні, значну їхню частину». Іншу реакцію на сам факт «урегулювання» годі чекати.

Що стосується угоди щодо Севастополя за зразком угоди про оренду Гонконгу Великою Британією, то маємо знов-таки лукавство, адже Британія 1898 року орендувала в Китаю тільки так звані «Нові території», які приєднала до вже існуючої кілька десятиліть колонії Гонконг. Жодного суверенітету над цими територіями Китай не мав, і кордон їхній був не адміністративним, а державним. І ще одне: жодного «подвійного грошового обігу» в Гонконзі не було. Отож досить запропонувати російській стороні «модель Гонконга», як вона відхопить значно більше, ніж пропонує Філіпчук.

Утім, головна проблема не в тому, що «модель Гонконгу» мало стикується з севастопольською ситуацією, а в тому, що Велика Британія і 1898-го, і 1997-го (коли повністю повернула Гонконг Китаю) була демократичною державою, і жителі Гонконгу з пелюшок жили в умовах демократії, тобто вони навіть виграли від того, що були огороджені від півстолітніх китайських громадянських воєн, а потім – від дикунських «великих стрибків» і «культурних революцій», що вони були причетні до західної цивілізації. А якій цивілізації пропонує віддати ще на 99 років севастопольців Філіпчук?

Тепер про застосування «моделі Угоди Страсної П’ятниці» до Криму. Базою цієї угоди стала офіційна відмова однієї зі сторін (Республіки Ірландія) від претензій на шість північних графств острова, що залишились у складі З’єднаного Королівства Великої Британії й Північної Ірландії. Хто має в нашому випадку офіційно відмовитися від Криму? Судячи з того, що «через 20 років сторони у випадку необхідності спільно проводять референдум у Криму» з приводу приналежності півострова, то не відмовляється ніхто. Іншими словами, Філіпчук пропонує кондомініум (що підтверджує його теза про «спільне управління півостровом»), але разом із тим веде мову про «український суверенітет» над Кримом. Так не буває. І Філіпчук сам себе спростовує, ведучи мову про «модель подвійного суверенітету».

Що ж стосується ідеї, що уряд Криму «формується за принципом етнічного й релігійного квотування», то це – юридичне закріплення беззастережного російського панування на півострові. Бо за ті 20 років, через які Філіпчук пропонує провести «остаточний» референдум про приналежність Криму, етнічний і релігійний баланс на півострові в силу вже наявного значного переселення на півострів «російських росіян» стане однозначним.

Тим більше, що мова йде про фактичну передачу півострова під вивіскою «спільної економічної діяльності» в управління й володіння («території окремого розвитку») російського олігархату (а будь-який значний російський капітал, напряму чи по дотичній, контрольований Кремлем і Луб’янкою), який беззастережно домінуватиме в Криму, зважаючи на відчутно менші ресурси олігархів України та їхню готовність іти на політичні поступки Росії (а тих, хто не готовий на це, традиційно приборкуватиме Луб’янка).

Загалом за режиму Путіна Росія може погодитися лише на одне – на прямі двосторонні переговори про «врегулювання статусу Кримського півострова». При цьому в якості «врегулювання» пропонуватиметься визнання Києвом того, що «кримське питання закрите раз і назавжди». Головним же для Путіна буде сам факт офіційного визнання Україною потреби «врегулювати» статус півострова, що сприятиме повному чи частковому зняттю з Росії санкцій. А от післяпутінські «ліберально-імперські» режими можуть піти на більше – погодитися на кондомініум щодо АРК, тобто спільне володіння й управління, яке де-факто дасть реальні переваги Росії, і на компенсацію за Севастополь. Тим більше, якщо разом із цим ітиме реалізація інших «кроків» Філіпчука, зокрема, якщо «Україна погодиться продати чи віддати в концесію ті заводи ВПК, що працюють лише на російському ринку, акціонувати з можливістю купівлі акцій Росією інших підприємств» та якщо «ГТС буде передано окремій компанії, яка буде акціонована й акції якої зможуть купити будь-які зацікавлені сторони». Бо ж той комплекс поступок України, який запропоновано для «російсько-українського примирення», насправді є примиренням українських громадян із васальним статусом своєї держави в орбіті чи то путінської, чи то «ліберальної» імперії.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції