Навіщо саме в останні місяці президентства Барака Обами Володимир Путін висунув «плутонієвий ультиматум», який свідчить про ефективність проведеної американським урядом політики? Адже до цього можна було стверджувати, що вжиті США заходи безглузді, що це ніякий не тиск, та й навіть якщо і тиск ‒ він абсолютно нікого не турбує, не варто так розмовляти з Росією, потрібно шукати ґрунт для компромісу.
Яке значення має «закон Магнітського», якщо він стосується незначних чиновників? Чому Путіна мають хвилювати персональні санкції, введені проти російських керівників після анексії Криму та початку війни на Донбасі, якщо він взагалі заборонив виїзд силовикам, замкненим тепер у санаторіях Сочі і Ялти? Яке мають значення секторальні санкції, якщо вони не стосуються головних галузей російської економіки ‒ видобутку нафти і газу? Якщо «антисанкції» для Росії ‒ єдиний спосіб домогтися розвитку власного сільського господарства та харчової промисловості, так що Кремль лише скористався приводом, щоб допомогти вітчизняному виробнику?
Санкції працюють і приносять російському режиму такі незручності, що Путін готовий в ультимативній формі вимагати їх скасування
Так стверджували багато західних політиків і експертів, які підштовхують свої уряди до діалогу з Кремлем. Так стверджували представники «великого бізнесу», абсолютно не розуміючи, чому через якийсь Крим або якусь Сирію вони мають втрачати прибутки. Так стверджували представники низки країн Європейського союзу, що вимагають скасування або пом'якшення санкцій проти Росії в першу чергу через їхню безглуздість. І тут раптом виявилося, що сенс є. Що санкції працюють і приносять російському режиму такі незручності, що Путін готовий в ультимативній формі вимагати їх скасування і навіть компенсації збитків. Причому компенсації збитків не тільки за санкції, а й за горезвісні «антисанкції». Але чому? Чому західні заходи перестали смішити російські «Іскандери»?
Щодо цього є одна проста відповідь ‒ некомпетентність. Російською Федерацією сьогодні керують люди, в принципі не здатні прорахувати макроекономічні наслідки своїх і чужих дій, а той тонкий шар чиновників і експертів, який здатний про це розповісти, віддалений від трону на безпечну для правителя відстань. Ця «зачистка від розуму» в керівництві Росії почалася ще в кінці першого путінського терміну, зі знищенням ЮКОСа, але після Криму вона набула лавиноподібного характеру. Поруч з президентом дійсно залишилися люди, які не розуміють, який вплив можуть справити на країну західні санкції. Щиро вірять, що можна поєднати «імпортозаміщення» і корумповану, ворожу будь-якій серйозній приватній ініціативі чиновницьку вертикаль.
Поваги просто немає, а грошей все менше
Судячи з путінської заяви, він почав усвідомлювати наслідки того, що відбувається насправді. І це аж ніяк не тільки проблеми з економікою, катастрофічно ослабленою не тільки санкціями і корупцією, а й падінням нафтових цін. Це втрата Путіним функції, заради якої його взагалі впустили у Кремль 1 січня 2000 року, ‒ функції гаранта стабільності інтересів всієї тієї різношерстої камарильї, яка сформувалася біля підніжжя трону заради нескінченного споживання ресурсу. Путін обіцяв російській еліті не тільки більше грошей, але і більше поваги, якої завжди не вистачає людям, які заробили свої статки нечесним шляхом. Але в результаті ‒ поваги просто немає, а грошей все менше. Олігархи, чиї банки і компанії ще недавно були фундаментом єльцинської і путінської Росії, проводять все більше часу на Заході, відмовчуються щодо політичних питань і поспішають вкладати кошти в амбітні українські проекти.
Можуть сказати, що Путіну плювати на свою роль гаранта інтересів, що він вже самодержець, що це вони йому мають гарантувати, а не він їм. Але такого роду помилки коштували влади багатьом авторитарним правителям. Успіх авторитаризму ‒ в умінні задовольнити еліту і запалити плебс. Але ні задоволення, ні запалення режим запропонувати вже не може. І якби Путін не розумів цього, він не демонстрував би так відкрито свого неприйняття санкцій та інших обмежень.
Ближчає час повернення до реальності з того чарівного сну, в якому Путін і вірні йому силовики перебували останні роки
Чи означає це, що компроміс близький? Ні, близько інше ‒ час повернення до реальності з того чарівного сну, в якому Путін і вірні йому силовики перебували останні роки. Володін в Думі, Кирієнко в адміністрації, фактичне визнання небезпеки санкцій ‒ лише перші несміливі кроки на шляху до цього пробудження. Якими будуть висновки, передбачити не так просто. Але російський президент тепер знає, що його політика має свою ціну ‒ і ця ціна може виявитися непідйомною і для його власного майбутнього, і для Росії в цілому.
Віталій Портников, київський журналіст, автор і ведучий програми Радио Свобода «Дороги до свободи»
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції
Оригінал публікації ‒ на сайті Радио Свобода