(Крим.Реалії продовжують публікувати спогади Геннадія Афанасьєва про те, що відбувалося з ним під час затримання російськими спецслужбами в Криму і про подальше утримання в Росії. Інші блоги автора читайте тут).
Мій час плинув для мене доволі насичено. Наче все готувалось до чогось великого. На жаль, я цього не бачив, бо дивився на речі дуже критично. Насправді, виклики невідомо куди дуже виснажують, бо ніколи не знаєш, до кого ведуть. Я насправді дуже нервував, що поведуть до кабінетів ФСБ і мені доведеться зустрітися з моїми Сімферопольськими катами. Що все почнеться знову. Я готувався до цього. Кожної миті готувався…
Серед цього напруження мене в черговий раз викликали до начальника слідчого ізолятору. Довго вели коридорами, де ще я жодного разу не був. Я чекав на серйозну розмову, від якої, можливо, залежало моє майбутнє у подальшому відбуванні покарання.
Завели до кабінету настільки помпезного в своєму вигляді, що я навіть трохи зніяковів. Зрозуміло, куди витрачаються податки росіян. Переді мною сидів полковник – тимчасовий виконавець повноважень начальника слідчого ізолятора. Ця людина була напружена і дивилась здебільшого в підлогу. Поруч з ним – серйозний чоловік у костюмі, який відразу почав дивитися на моє хворобливе обличчя. Зразу ж було зрозуміло, що це не проста людина... Він відразу перейшов до справи.
Розмова йшла про те, що для мене єдиний шлях до волі – це підписати помилування, бо ніяких інших способів для передачі мене в Україну немає
Розмова йшла про те, що для мене єдиний шлях до волі – це підписати помилування, бо ніяких інших способів для передачі мене в Україну немає. Говорив він доволі специфічно. Це був заступник начальника федеральної служби покарання по всій Російській Федерації. Казиміров, таке, нібито, було його прізвище. Ми відразу пішли на конфронтацію. Мій протестний тюремний жаргон на його державне завдання. Чоловік у костюмі швидко зрозумів, що я не налаштований на розмову, що не прагну будь-яким шляхом свободи і тому запитав: «Ти панімаєш с кєм гаваріш? Ти нє панімаєш какіє люді тут задєйствавани? Чєго ти баішся?»
Дійсно чого боятись? Згадуючи про те, що мене катували, про те, як знущались у слідчому ізоляторі, у виправній колонії, про те, як примушували бути громадянином Російської Федерації…
«Ти – гражданін Украіни. У нас там на Украінє єсть сваі люді, і нам нада іх вєрнуть, хватіт тєбя тут карміть за счьот Расіі. То, шта кто-та сказал, шта ти гражданін Расіі – ета глупасть, нам такіє гражданє не нужни, і за слова кава-та там ми нє атвєчаєм», – сказав Казиміров мені на це. Але хочу сказати, що дійсно, за жодні слова вони не відповідають…
Далі було запевнення у справжності намірів, про те, яка чемна Росія і завжди виконує свої домовленості. Мене просто примушували написати заяву на помилування. Дійсно, можна уявити, який тиск чинився на цих осіб, щоб вони будь-якими шляхами сприяли мені в цьому. Я запитував себе: «Чи це серйозно? Чи це знов провокація? Такі люди залучені… не схоже…, а може в цьому і є їхній план». Мені дійсно було над чим поміркувати. Задля цього я вимагав дзвінок адвокату.
Не встигнув я повернутись до камери, як дійсно мені надали можливість зателефонувати захиснику, і це стало вирішальною подією. Мій адвокат Олександр Попков сказав мені просто та від усієї душі: «Ти не Савченко, не Сенцов. Ти мав складний шлях у своїй долі, щоб визначитись, хто ти насправді є. Тебе не опікує сяйво міжнародного захисту. Я можу лише порадити тобі підписати заяву на помилування. Ти нічого не втратиш, окрім спроби, а з цього ми побачимо, чи можна довіряти Росії у цих питаннях..».
Відразу після цієї зустрічі з цими представниками Путіна в костюмі, після розмови з адвокатом мене перевели до нової камери з телевізором, холодильником і дуже цікавим співкамерником, який явно працював на ФСБ
Після розмови із захисником, мені наказали збирати речі. Відразу після цієї зустрічі з цими представниками Путіна в костюмі, після розмови з адвокатом мене перевели до нової камери з телевізором, холодильником і дуже цікавим співкамерником, який явно працював на ФСБ. Розумієте, як працює метод батога та пряника?
Так збіглося, що це був наступний день після перемоги нашої країни на Євробаченні. Напередодні я цілий день слухав радіо «Мєліцєйская волна», де тільки й говорили про Лазарева. Про те, що це майбутній переможець, і цілий світ вболіває за Росію. Ще казали, що о десятій вечора буде пряма трансляція з Євробачення. Я дуже сподівався, що охоронці черговий раз забудуть вимкнути радіо на ніч і буде можливість послухати і повболівати за нашу країну, за талановиту красуню Джамалу. Але цього не сталося… нібито навмисно саме в цей день о десятій настала тотальна тиша.
Наступного дня вже по радіо нічого не говорили про переможців, жодного згадування про Євробачення. Але доля зробила так, що перейшовши до нової камери, я відразу подивився у телевізор і побачив переможницю Джамалу з українським прапором. Я все миттєво зрозумів. Боже, яка то була гордість. Яка то була шана до власної держави. Так вчасно. Так необхідно це сталося! Пам’ятаю, як на всю в’язницю кричав «Слава Україні», після чого збіглись усі охоронці та почали галасувати, щоб я припинив свої «бандерівські» вигуки. А натомість я лише глузував з них, що вони в черговий раз програли, що за всією справедливістю Україна попереду. Що так завжди буде! Дякую тобі, талановита дівчино. Твій талант надихнув мене у скрутну годину.
Що було їм сказати? Що казати людям, в яких за плечами зневага до самих себе?
Співкамерник відразу перейшов до контрнаступу у розмові, але швидко зрозумівши, що має справу з людиною, яка відсиділа в умовах, важких для сприйняття, тривалий час, почав забиватись у кут камери. Наше співжиття тривало недовго. Зрозумівши, що я більше не піддамся на такі дрібні «розводи», і те, що маю підозру щодо мого співкамерника, мене швидко перекинули до іншої камери. На мене чекала цікава зустріч. Там був Грузин, з яким ми познайомились рік тому у слідчому ізоляторі в Ростові-на-Дону, коли мене етапували, щойно побитого працівниками з ФСБ. Ця людина відсиділа вже вісім років за те, що під час анексії Росією частини Грузії боровся за незалежність. Попереду на нього чекало ще стільки ж років ув’язнення, і йому було зовсім невідомо, чому його етапували з виправної колонії до Лефортово. Це була близька мені душа у спільній біді…
Ми жили понад місяць у повній невідомості, бо ніхто нас більше не викликав
Ми жили понад місяць у повній невідомості, бо ніхто нас більше не викликав. Була лише одна подія на початку нашого співіснування. Це моя заява на помилування. Можливо, про це треба було б детальніше розповісти, але скажу, як воно є у моїй пам’яті…
Знову виклик. Я виходжу з камери. Грузин каже: «Нехай боронить тебе свята Ніна», і я іду, наче на розстріл. У черговий раз. Шлях у невідомість. Коридори. Кабінети. Ось я в епіцентрі координації знищувальних планів. Мене запитали, чи готовий я зробити заяву. Так. Я вже вирішив. Я написав ту кляту заяву, сподіваючись на Божу милість. Що в ній було?
1) Я не маю грошових зобов’язань перед російською федерацією.
2) Я не втратив соціальне облаштування на волі.
3) Я маю місце, де житиму в умовах поза ув’язненням.
4) Мене засудили вперше.
5) У мене є хвора мати, якій потрібна допомога.
Насправді все написане не мало ніякої юридичної сили, бо на час написання я мав декілька профілактичних заліків, що не дозволяли мені мати спробу на помилування. Серед них ‒ «лідер злочинного світу», «терорист», «злісний порушувач режиму утримування». Російське законодавство суперечить помилуванню за таких заліків, але дійсність законів у Російській Федерації може змінюватися згідно з необхідністю і вимогами владної партії, партії Володимира Володимировича Путіна. В цьому є все беззаконня держави Росії…
Ми не мали нічого у нашій камері… Але це було справжнє поєднання української та грузинської культури у визвольній війні, бо ми кожного дня відчайдушно боролись...
Після цих подій минув жахливий місяць. Порожня камера. Без життєвої води, столу для їжі чи навіть туалетного паперу! Ми не мали нічого у нашій камері. Але це було справжнє поєднання української та грузинської культури у визвольній війні, бо ми кожного дня відчайдушно боролись...
Все що, відбувалося, зовсім не збігалось із напрямком для шляху на визволення. Здавалось, що я вчинив неправильно, і тепер все йде лише на погіршення обставин. Наприклад, я дізнався вже пізніше, що мені робили передачі які не віддали. Ми сиділи на одній тюремній баланді. Самотні, як щури в лабораторії. Ізольовані від усього світу…
Думки, висловлені в рубриці «Блоги», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції