Спеціально для Крим.Реалії
Перші у ХХ столітті спроби України створити свій військово-морський флот на Чорному морі були наприкінці 1917 – у першій половині 1918 років. Найзнаменнішою серед дат, пов’язаних із цими спробами, є 29 квітня 1918 року, коли в Севастополі над кораблями Чорноморського флоту (ЧФ) замайоріли синьо-жовті прапори. Проте не тільки ця дата й не тільки ця подія є знаменними.
Отож: абсолютну більшість особового складу Чорноморського флоту Російської імперії становили українці. Тому після падіння царату і проголошення демократичних свобод на флоті закономірно розпочалися процеси українізації, причому стихійні, знизу, бо утворена тоді в Києві Центральна Рада самоусунулася від процесів у Криму й Севастополі. Влітку й восени 1917 року на півострові й на флоті активно діяли більшовицькі агітатори, яких присилав Петроград, діяли есери й монархісти з Центральної Росії. Українські ж сили мали культурницьке товариство «Кобзар», Чорноморську українську громаду й неформальні групи національно свідомих офіцерів і матросів – і жодної офіційної підтримки з Києва.
Лише в жовтні 1917-го Генеральний секретаріат, себто український уряд, на вимогу Симона Петлюри для з’ясування пов’язаних із ЧФ питань відправив свого представника Дмитра Антоновича до Миколаєва, Одеси й Херсону. Але не до головної бази флоту Севастополя. Антонович після зустрічей із моряками-українцями повернувся до Києва переконаним у необхідності встановлення українського контролю над ЧФ. Але справи рухалися повільно, бо військовий міністр Микола Порш був переконаним пацифістом і противником регулярного війська. Тільки 22 грудня 1917 року був створений Секретаріат морських справ УНР на чолі з Антоновичем. 9 січня 1918 року секретаріат був перетворений на Міністерство морських справ із тим же керівником. Антонович у короткий термін підготував «Закон про Український державний флот», ухвалений Центральною Радою 14 січня.
За законом усі кораблі колишнього флоту Російської імперії на Чорному морі оголошувалися флотом УНР.
За законом усі кораблі колишнього флоту Російської імперії на Чорному морі оголошувалися флотом УНР. Стаття 1 цього закону зазначала: військовий і торговельний російський флот оголошується флотом УНР і виконує обов’язки охорони узбережжя й торгівлі на Чорному й Азовському морях. Стаття 4 стверджувала: УНР взяла на себе всі обов’язки щодо утримання ЧФ і портів. Дмитро Антонович розробив українську військово-морську символіку, яку тепер використовують ВМСУ. Та водночас Центральна Рада проголосила скасування обов’язкової військової служби й заміну її добровільним набором за міліційною – за місцем проживання – системою…
Поки Центральна Рада вагалась і міркувала, більшовики прагнули перетворили Севастополь на Кронштадт Півдня. В цьому вони досягли певних успіхів: частина чорноморських матросів брала участь у наступі Муравйова на Київ, хоча інша частина обороняла Київ від більшовиків. І це при тому, що 1917 року українці в особовому складі Чорноморського флоту становили аж 65 відсотків; при тому, що вже восени 1917 року на всіх кораблях бригади броненосців віце-адмірала Андрія Покровського майоріли українські прапори; при тому, що низка інших адміралів і старших офіцерів щиро прагнули допомогти новонародженій УНР. Але соціалістична Рада з величезною підозрою ставилася до «буржуїв» і «царських офіцерів». Якби ж то насправді все було так, як писалось у книзі «Черноморский флот России», виданій 2002 року під редакцією тодішнього командувача ЧФ адмірала Комоєдова: «Особливо великої шкоди завдавали українські буржуазні націоналісти, яких очолювала Центральна Рада. Їм вдалося створити доволі сильні націоналістичні організації на низці кораблів. Прикриваючись «українізацією» Центральна Рада намагалася захопити Чорноморський флот і використати його у своїх контрреволюційних цілях».
На жаль, Центральна Рада нічого цього не робила, ба більше – вона заважала процесам українізації, які йшли на флоті. Скажімо, скасування загальної обов’язкової військової служби, про що вже йшлося, звело нанівець зусилля віце-адмірала Андрія Покровського, командира однієї з бригад броненосців, яка до цього була єдиною боєздатною на флоті. Покровський підтримував створення Чорноморського українського військового комітету, на його кораблях діяли українські ради, а на щоглах ще восени 1917-го були підняті синьо-жовті прапори. Втім, перший український прапор був піднесений у Севастополі флотським півекіпажем (командир підполковник Савченко-Більський) ще у квітні 1917 року. Ще одним із ініціаторів українізації флоту був контр-адмірал Михайло Остроградський. Він, зокрема, сформував із чорноморців полк, який 9 листопада 1917 року виїхав до Києва для захисту уряду УНР.
У перші місяці весни 1918 року на ЧФ одні кораблі та флотські екіпажі вивісили червоні прапори, інші – чорні, ще інші – синьо-жовті
На загал, у перші місяці весни 1918 року на ЧФ одні кораблі та флотські екіпажі вивісили червоні прапори, інші – чорні, ще інші – синьо-жовті. У самому Криму більшовики за підтримки анархістів воювали проти російських демократів і монархістів, українських незалежників і кримськотатарських формувань. До цього додалася запекла боротьба в самій Україні, де німецькі й австрійські війська разом із вояками УНР витісняли червоні сили до Росії. Разом із тим, Центральна Рада на мирних перемовинах у Бересті відмовилася від Криму, хоча у квітні 1918-го й послала до Криму Запорозький корпус полковника Болбачана. Той тріумфально пройшов через півострів і наприкінці квітня взяв штурмом Бахчисарай, підійшовши до Севастополя. Тож флоту треба було визначатися.
Ось як згадують про тодішні події в Севастополі самі їхні учасники. Капітан-лейтенант Українського Державного Флоту Святослав Шрамченко: «Був чудовий день. Севастопольський рейд вилискував як дзеркало. О годині шістнадцятій фляґманський корабель Чорноморської фльоти, лінійний корабель «Юрій Побєдоносець», із наказу коменданта фльотою підніс сигнал: «Фльоті підняти український прапор!» Опали червоні плахти. На більшості кораблів почулася команда «Стати до борту». На цю команду по-старому, як це було в боєвій Чорноморській фльоті, не розбехтаній ще революцією, стали моряки здовж борту лицем до середини корабля. «На прапор і гюйс – струнко! Український прапор піднести!» І під сурму і свист підстаршин-моряків злетів угору український прапор».
А ось спогади іншого учасника події, надруковані анонімно на шпальтах Львівського часопису «Самоосвітник» 1937 року: «Чудовий, весняний день. У севастопольській пристані зібралася вся Чорноморська воєнна фльота. На вістку, що до пристані підходить українське сухопутне військо, з адміральського лінійного корабля подали наказ: «Фльоті підняти прапор!» На кораблях впала команда: «Стати до борту!» Залога лавою звернулася до середини корабля. Наказ: «На прапор і гюйс – струнко! Український прапор підняти!» Під сурми і свистки підстаршин злетів угору український прапор. На Чорноморській фльоті у складі семи лінійних кораблів, двох кружляків, кільканадцяти нових і старих міноносців, восьми нових підводних човнів і кількох кораблів осібного призначення залопотіли українські жовто-блакитні прапори».
29 квітня 1918 року контр-адмірал Саблін дав телеграму до Києва, що флот стає українським, і віддав наказ підняти на щоглах українські прапори
Отже, 29 квітня 1918 року контр-адмірал Саблін, після своєрідного референдуму на кораблях ЧФ, дав телеграму до Києва, що флот стає українським, і віддав наказ підняти на щоглах українські прапори (нагадаю, частина кораблів підняла їх раніше). Але на Севастополь ішли німецькі війська, які зупинили Болбочана: адже УНР відмовилася від Криму, то ж місто і флот беремо ми, а не ви! І Саблін не витримав – 30 квітня він вивів 19 кораблів до Новоросійська, де більшість їх була затоплена за таємним наказом Леніна. Проте частина кораблів (сім есмінців, гідрокрейсер «Троян» і лінкор «Воля») повернулася назад до Севастополя. З них була сформована флотилія на чолі з контр-адміралом Бурлієм.
1 травня 1918 року до Севастополя увійшли німці. 4 травня вони оголосили українські кораблі тимчасово полоненими. На них були підняті німецькі прапори. В руках української влади, яку тоді ж, 29 квітня, очолив генерал Скоропадський, який проголосив себе гетьманом, лишилися декілька військових кораблів в інших портах півдня України, але кораблів виключно легкого класу, підрозділи морської піхоти й торговельний флот Чорного моря, що плавав під українськими прапорами аж до кінця 1918-го, до інтервенції Антанти. А ще гідроавіація – 20 літаків, що було чималою силою.
Тодішні керманичі УНР занапастили спробу військовиків і місцевих українських патріотів створити потужний флот для Української держави
Іншими словами, тодішні керманичі УНР занапастили спробу військовиків і місцевих українських патріотів створити потужний флот для Української держави. Та моряки не падали духом. Контр-адмірал В’ячеслав Клочковський, який заступив Остроградського в Севастополі, крок за кроком майже весь особовий склад флоту в Криму перевів на українську службу. Знову на щоглах кораблів замайоріли синьо-жовті прапори. Впродовж 1918 року була створена українська морська піхота у складі трьох полків. Її очолив контр-адмірал Михайло Білинський. Розпочалася добудова лінкорів і крейсерів на верфі в Миколаєві. Але настав листопад…
Німеччина капітулювала, Скоропадський видав грамоту про входження України до складу Росії, розпочалося антигетьманське повстання на чолі з Директорією, у Причорномор’ї висадилися війська Антанти, які зробили ставку на «єдину й неподільну Росію». Протидіючи кораблям Антанти, які забезпечували висадку десанту білогвардійців в Одесі, в нерівному бою загинув український легкий крейсер «Гетьман Сагайдачний». Інші кораблі флоту дісталися Антанті: на них уже майже не лишилося моряків. Хто хотів, пішов у морську піхоту УНР, хто хотів – до більшовиків. Урешті-решт залишки флоту були виведені за кордон, переважно в Бізерту (північна Африка), де й припинили існування.
Так Україна на довгі роки залишилася без свого військового флоту, а невдовзі взагалі втратила незалежність. А якби керівники УНР розуміли значення потужного військового флоту для ствердження незалежної держави, якби наприкінці 1917 – на початку 1918 років був реалізований цілком реальний шанс установити контроль із боку УНР над усім потужним ЧФ, то події в Криму й на півдні України могли б піти зовсім інакше, що суттєво вплинуло б на загальну ситуацію.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції