Сергій Грабовський: Севастополь – місто української революції

Спеціально для Крим.Реалії

24 серпня в Україні офіційно святкують День незалежності. Насправді ця назва не зовсім точна: має йтися про День відновлення незалежності. Адже Україна проголосила себе «самостійною, ні від кого не залежною, вільною суверенною державою українського народу» 22 січня 1918 року. З цього моменту на факт проголошення незалежності мусили зважати всі, включно з більшовиками, в первинних планах яких українська суверенність у будь-яких формах була відсутня. Але для того, щоб одержати підтримку бодай частини українців у війні з «білими» арміями й експедиційними силами Антанти, Ленін і Троцький відкинули свої ж попередні накреслення – і взяли курс на номінально самостійну радянську Україну, а потім – і на українізацію її соціально-культурного життя.

«Українська республіка є соціалістичною державою робітників і селян, - зазначалось у Конституції 1929 року. – Українська Соціалістична Радянська Республіка входить до складу Союзу Радянських Соціалістичних Республік як договірна держава і зберігає за собою право вільного виходу з Союзу». У сталінську добу певна автономність України, наявна у 1920-х, стала фікцією (втім, Сталін добився для радянської України місця в ООН, щоб мати там більше голосів), проте вона відновилася на якийсь час у 1960-х, коли першим секретарем ЦК КПУ став Петро Шелест. 1990 року ця автономність після ухвалення Декларації про державний суверенітет була відновлена, що стало важливим кроком на шляху до відновлення незалежності. Саме статус юридично незалежної держави – співзасновниці СРСР – був використаний при підписанні відомих Біловезьких угод, що остаточно поховали Союз.

Іншими словами, проголошення незалежності України на початку 1918 року стало чинником не лише української, а й глобальної історії. Відтак варто подивитися, яку ж роль грав Севастополь у цьому процесі. Йдеться не про підняття українських прапорів над Чорноморським флотом 30 квітня 1918-го, і не про 57 відсотків голосів «за» незалежність на референдумі 1 грудня 1991-го, а про більш ранні, але не менш важливі події, що розхитували Російську імперію, і про людей, які це робили заради вільної України.

І передусім тут слід згадати флотського інженера, авіатора й політичного діяча Левка Мацієвича (1877-1910). Під час навчання в Харківському технологічному інституті Мацієвич став одним із засновників підпільної Революційної Української Партії (РУП). 1901-го він вступає на службу до Севастопольського порту; у жовтні 1902 року Мацієвич представляє проект панцерного крейсера комісії Кронштадтського морського інженерного училища. Його зараховують до лав флотських офіцерів, він повертається до Севастополя й бере участь у побудові крейсера першого рангу «Очаків». Його кар’єра розвивається блискавично: з березня 1903 року він обіймає посади члена приймальної комісії на рейді Севастополя і старшого помічника суднобудівника зі спорудження панцерника «Іоан Златоуст», займається будівництвом крейсера «Кагул». Він займається побудовою підводних човнів, розробляє проект морського вокзалу в Севастополі, проектує перший гідролітак і систему протиторпедного захисту кораблів. Мацієвич першим у світі розробляє проект авіаносця з катапультою й гальмівною системою, що обмежувала би пробіг літака палубою, та проекти літаків-торпедоносців, які би базувались на ньому, випередивши свій час приблизно на чверть століття.

А разом із тим зі своїм інститутським другом Олександром Коваленком, який після закінчення ХТІ теж став офіцером Чорноморського флоту, Мацієвич створює в Народному домі Севастополя самодіяльний робітничий театр із українським репертуаром, організовує вечори пам’яті Тараса Шевченка. В діяльності театру брав участь, серед інших, лейтенант Петро Шмідт. За словами сучасників, «обидва (Мацієвич і Коваленко – КР) були революціонерами в душі і мріяли про відокремлення Малоросії». Тож не випадково Олександр Коваленко виявився єдиним офіцером, який підтримав повстання українців-матросів панцерника «Потьомкін», серед яких вистачало «театралів».

У підручниках, навіть найновіших, це повстання описується не завжди повно й точно, хоча канва подій там є: перший повноцінний навчальний вихід у море нового панцерника у червні 1905-го… брутальне поводження офіцерів із «нижніми чинами»… спроба нагодувати матросів борщем із червивим м’ясом… повстання під проводом уродженця Житомира артилерійського унтер-офіцера Григорія Вакуленчука, а після його загибелі – «мінного машиніста» (тобто фахівця, який відав носовими торпедними апаратами) Панаса Матюшенка. «Нижні чини» – матроси й унтер-офіцери, до яких добровільно приєднався тільки один офіцер – згаданий Олександр Коваленко – взяли в свої руки корабель і на певний час перетворили його на територію, вільну від російського самодержавства. Це правда, але не вся.

Уже судовий журнал «Потьомкіна» засвідчує, якого етнічного походження була абсолютна більшість «нижніх чинів»: стройовий квартирмейстер Денисенко, старші боцмани Димченко й Мурзак, стерновий боцман Костенко, боцман Кузьменко, квартирмейстер Коров’янський, унтер-офіцери й матроси Кулик, Різниченко, Пархоменко, Дорошенко, Осадчий, Шевченко тощо. При цьому йшлося не просто про походження, а і про українські настрої, які тоді автоматично ставали антиімперськими. Адже активісти РУП (серед них були не лише Мацієвич і Коваленко, а й інші молодші офіцери Чорноморського флоту) вели активну пропагандистську роботу у війську Російської імперії й досягли в цьому вагомих результатів – стихійне невдоволення простолюду в шинелях і бушлатах перевтілювалось у свідомий протест проти влади. До цього слід додати, що уродженець Харківщини Панас Матюшенко, який очолив повстання після смерті Вакуленчука, ще з дитинства товаришував зі своїм земляком Гнатом Хоткевичем, який потім став знаним ученим і письменником, тобто був, як тоді казали «щирим українцем». І повстання бере відлік із фрази, вимовленої Вакуленчуком українською мовою: «Та доки ж ми будемо рабами!». Тож матроси-українці, які на Чорноморському флоті імперії становили більшість, перестали бути рабами «царя й отєчєства». А за ними пішли й інші «нижні чини» – росіяни, татари, білоруси, латиші… По своїй суті це було, за висловом письменника й політика Івана Багряного, «повстанням української стихії». Впадає в око, що матроси, привівши панцерник до Одеси, навіть не захотіли говорити з посланцем емігрантського політика Ульянова-Леніна: хто такий цей Ленін і що він знає про біди й потреби народу? Так само, як не захотіли говорити вони і з представниками місцевих більшовиків…

У липні того ж 1905-го вибухнуло повстання на учбовому судні «Прут», яке очолили українці Адаменко, Чорний, Захарченко, Бойко, Козуба, а також Петров із Казані. Повстання на крейсері «Очаків», що спалахнуло невдовзі, очолив кондуктор Сергій Часник. І хоча всі ці повстання були жорстоко придушені, передусім через відсутність єдиного центру та плану, вони – і передусім «Потьомкін» – істотно похитнули Російську імперію зсередини.

Наступний цикл подій, пов’язаний із роллю Севастополя в унезалежненні України, відноситься до 1917 року. Одразу після скинення царату відновила діяльність створена за 11 років перед тим за участі Мацієвича культурницька організація «Кобзар» і постала Українська Чорноморська Громада, участь у діяльності якої брала дружина адмірала Олександра Колчака, командувача Чорноморським флотом. Перший український прапор підняв у Севастополі флотський півекіпаж (командир підполковник Савченко-Більський) у квітні 1917-го. На кораблях утворюються українські комітети й ради. І не дивно: українці в особовому складі Чорноморського флоту становили 65 відсотків.

Контр-адмірал Михайло Остроградський-Апостол став одним із ініціаторів українізації флоту. Коли на початку травня 1917-го з’явилися чутки, що до Севастополя має приїхати Ленін, то, за пропозицією Остроградського, з 409 делегатів зборів флоту 340 проголосувало проти візиту вождя більшовиків. Центрофлот дав директиву: «В жодному разі не допустити приїзду Леніна до Севастополя». Крім того, Остроградський сформував із чорноморців полк, який 9 листопада виїхав до Києва для захисту Центральної Ради. Тоді ж, восени 1917-го, на всіх кораблях бригади панцерників віце-адмірала Андрія Покровського й на деяких інших замайоріли українські прапори. А на виборах до Всеросійських установчих зборів по Чорноморському флотському округу українські соціалісти-революціонери отримали 24,5 відсотка голосів, тоді як російські більшовики – 20,5 відсотка (перемогли ж російські есери).

І все це стало фактом за умов відсутності будь-якої підтримки українських сил у Севастополі з боку Центральної Ради та її уряду (хоча й було з великим запізненням задекларовано взяття під свою оруду Чорноморського флоту). Цілком імовірно, що в разі, якби Рада виявила реальну зацікавленість долею флоту, Севастополя й моряків-українців, якби більшовикам був поставлений заслон, то події і в Україні, і в Криму на початку 1918-го розвивалися б інакше…

Утім, навіть без цього Севастополь і базовані в ньому кораблі й частини Чорноморського флоту зіграли певну роль у здобутті Україною незалежності та її ствердженні. Улітку й восени 1918-го адмірали Андрій Покровський і Михайло Остроградський-Апостол доклали чимало зусиль для створення Українського державного флоту під орудою гетьмана Павла Скоропадського. Роботу цю зупинив ультиматум Антанти про передачу їй усіх кораблів, які у своїй більшості невдовзі опинились у руках російських «білих» формувань; наслідком цієї пертурбації стала майже повна втрата флотом бойових здатностей; так, 1920 року в Чорноморському флоті генерала Врангеля були лінкор, крейсер, три допоміжних крейсери, 8 есмінців і 9 канонерок, а на Азовському морі – броненосець і 12 канонерок, але вся ця армада виявилася неспроможною артвогнем завадити більшовикам завоювати Крим.

Загалом же ці віддалені від нас сторінки історії нагадують, що Севастополь – це, крім усього іншого, місто української революції. І що навіть за найбільш несприятливих умов чорноморці-моряки боролися за народну свободу й незалежність своєї країни.

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції