Три дні серпневого путчу 1991 року стали останньою спробою законсервувати Радянський Союз у тому вигляді, в якому він існував майже 70 років. Організований нашвидкуруч «Державний комітет з надзвичайного стану» (ГКЧП – російська абревіатура) не лише не зміг усунути від влади президента СРСР Михайла Горбачова, проте і пришвидшив розпад Cоюзу. Тодішні республіки, серед них і Україна, не підтримали переворот та використали його як можливість позбутись домінування Москви. Історики називають це першим невтраченим шансом українців здобути Незалежність.
«Указ віце-президента СРСР. У зв’язку з неспроможністю Горбачова Михайла Сергійовича за станом здоров’я виконувати свої обов’язки президента СРСР на основі статті 127-7 Конституції СРСР почав виконувати обов’язки президента СРСР з 19 серпня 1991 року віце-президент СРСР Янаєв…» – із таких теленовин 19 серпня 1991 року розпочався невдалий серпневий путч, що наблизив незалежність України. На найближчі дні було заплановане підписання президентом Радянського Союзу Михайлом Горбачовим нового союзного договору, що надав би республікам більше прав та статус суверенних держав у складі великого об’єднання.
1991. Серпневий путч (фотогалерея)
Утім багато які сили хотіли завадити новому формату та законсервувати Радянський Союз у тому вигляді, в якому він існував із 1922 року. У ніч на 19 серпня Горбачова заблокували на його дачі у кримському Форосі. Ініціатори перевороту запропонували йому добровільно скласти із себе повноваження, але той відмовився.
Утворився самопроголошений «Державний комітет із надзвичайного стану». Він оголосив, що переймає на себе управління державою та бере під контроль ЗМІ і громадські організації. До комітету увійшли зокрема тодішній віце-президент СРСР Геннадій Янаєв, прем’єр-міністр Валентин Павлов та голова КДБ Володимир Ключков.
Шпальти радянських газет під час серпневого путчу
Наступні три дні стали спробою «старого СРСР» вижити. Республіки «відхрестились» від ГКЧП не лише через неконституційність, але ще і тому, що більше не відчували себе частиною Радянського Союзу. Президент Російської Федерації Борис Єльцин відмовився підкорятись комітету. Де-не-де піднімались повстання та акції протесту.
Манежна площа, Москва. 20 серпня 1991 року
Станом на 21 серпня наказам заколотників відмовилась підкорятись більшість представників місцевих влад. І провал путчу став очевидним навіть для організаторів. У Москву ввели війська та бойову техніку. Люди виходили на вулиці для святкової демонстрації. Борис Єльцин із танка оголосив створення ГКЧП державним переворотом, а його членів – державними злочинцями. У ніч на 22 серпня на літаку російської делегації, що летіла в Крим, повернувся Горбачов із сім'єю.
Борис Єльцин виступає на позачерговому засіданні парламенту в Москві. 21 серпня 1991 року
Серпневий путч і Україна
Коли переворот лише почався, республікам Радянського Союзу треба було визначатись, на чиєму вони боці. Вранці 19 серпня Кабінет Міністрів УРСР ухвалив «створення тимчасової комісії для запобігання надзвичайним ситуаціям». Від Леоніда Кравчука, тодішнього голови парламенту, ініціатори путчу вимагали підтримати «Державний комітет з надзвичайного стану», згадує Ігор Юхновський. На час тих подій Юхновський очолював у Верховній Раді опозицію як голова «Народної ради».
«До Кравчука з’явилися представники, так би мовити, «нової влади»: один із генералів (Валентин Варенников – КР) разом із віце-прем’єром. Про що вони там з Кравчуком говорили – я не знаю. Але вони пішли, і Кравчук залишився один, фактично він був головою Верховної Ради. Я не думаю, що він сприяв ГКЧП, але він не міг себе показати як незалежна людина. Через те, що Кравчук у той час був оточений – вся його приймальня складалася з колишніх КГБістів. Єдине, що він мав – це особисту охорону, пістолет, який він мав у шухляді», – розповідає Юхновський.
У своєму виступі у головній новинній програмі СРСР «Время» Леонід Кравчук дуже нечітко коментував путч. За кілька хвилин виступу він так і не відповів, чи підтримує переворот: «Знаєте, як це не дивно, я скажу цю сакраментальну фразу. Те, що сталось, мало статись. Може, не у такій формі, може, інші дії...Але залишатись у ситуації безвладдя, коли центр не може управляти, а республікам владу не передавали – усе і мало перейти до такого плачевного стану», – говорив Леонід Кравчук 19 серпня 1991 року.
Уже в 2012 році в ексклюзивному коментарі Радіо Свобода Кравчук відкинув закиди критиків у тому, що він під час подій серпневого путчу поводився, на відміну від Єльцина, боязливо.
«Так, Кравчук не сідав на білого коня і не виймав шаблю наголо, чого дуже комусь хотілося. Але я знав, у якій країні ми живемо, і це зараз видно. Це країна, де є центр, захід і схід. І сьогодні, ви що, не бачите, що там відбувається, на сході? Не бачите, скажімо, державної мови? То вже минув 21 рік. А що було тоді, коли були 3 мільйони 500 тисяч комуністів? Коли мільйон 500 тисяч війська зі зброєю?» – запитує Леонід Кравчук.
«У міру того, як становище «ГУЧПістів» ставало все гіршим, тон Кравчука став все різкішим»
У перші ж дні перевороту Юхновський та низка інших депутатів почали вимагати від Леоніда Кравчука скликання позачергової сесії Верховної Ради (під час тих серпневих подій парламентарі були на канікулах). Спершу Кравчук категорично відмовлявся, вимагаючи, щоб були зібрані 150 підписів депутатів. Зрештою, їх зібрали, проте голова Верховної Ради не поспішав скликати парламентарів.
«Я майже щодня був у нього у приймальні, вимагаючи це. Він при мені відповідав на дзвінки з Москви. Я відчував, що у міру того, як становище «гкчпістів» ставало все гіршим, тон Кравчука став все різкіший. (Він – ред.) почав говорити про те, що все залежить від рішення Верховної Ради України, яка є найголовнішими керівним органом держави», – розповідає Юхновський.
Потім стало відомо, що Сполучені Штати Америки не визнали «Державного комітету з надзвичайного стану». Почалися події в Москві: Єльцин виступив проти путчистів.
«Ми зразу прибігли до приміщення Верховної Ради, нам дали можливість подзвонити до Кравчука, щоб він вставав, щоб ми підтримували оце повстання Єльцина. Але Кравчук сказав, що почекаємо до ранку спокійно. На ранок стало ясно, що нічого з Єльциним не вдалося зробити, і тиск на «ГКЧПістів» ставав все більшим. В їхніх рядах виник такий розкол, і, в результаті, Кравчук погодився на скликання позачергової сесії», – розповідає Юхновський.
22 серпня президії Ради погодилась на скликання надзвичайної сесії. Її призначили на 10 годину ранку суботи, 24 серпня. Низка депутатів, серед них і Ігор Юхновський як лідер «Народної ради», виступали з трибуни із промовами. Зрештою, після суперечок та внесення правок до Акту, Верховна Рада проголосила Незалежність України.
В Україні була радянська армія, що підпорядковувалась ГКЧП – історик
У перший і другий день серпневого путчу 1991 року українське керівництво було дуже обережним у діях і словах, каже дослідник Інституту історії Національної академії наук України Станіслав Кульчицький. Утім, коли стало зрозуміло, що супротив Єльцина в Москві вистояв – з’явилось більше поле для маневрів.
«І це цілком зрозуміло, це об’єктивна реальність. В Україні існувала армія, радянська армія, чисельністю приблизно 800 тисяч осіб. І ця армія підпорядковувалася міністру оборони, який був членом ГКЧП», – каже Кульчицький. За іншими даними, кількість радянських військових на території тодішньої Радянської України становила понад мільйон осіб.
Your browser doesn’t support HTML5
Опитування: Молоді люди з країн колишнього СРСР про путч
Українське керівництво не хотіло брати на себе відповідальність та провокувати військових гучними заявами. Проте де-факто позиція була проукраїнською, каже історик, дослідник проблем модернізації українського суспільства та національної ідентичності Володимир Головко.
«Україна використала свій шанс. Але разом з тим різні тенденції на той час були сильні, і, можливо, Радянський Союз еволюціонував би в якусь там конфедерацію. Тому би був якийсь більший еволюційний шлях, просто ГКЧП пришвидшив ці процеси», – каже історик.
21 серпня оголосили постанову про арешт членів ГКЧП. Утім історія засвідчила, що ніхто з восьми членів комітету та інших семи фігурантів цієї справи не був судимий.
1 грудня 1991 року відбувся перший Всеукраїнський референдум, куди винесли питання: «Чи підтверджуєте Ви Акт проголошення незалежності України?». Участь взяли понад 84% українців. За незалежність проголосували більше ніж 90%.