Довгоочікуваний «недозаколот» у Туреччині: чи є там рука Москви?

Спеціально для Крим.Реалії

Відгадайте, про що йде мова: всі у світі твердо знали, що це вже неможливо, але вважали, що так може статися; чекали цього, але дуже не хотіли, щоб це сталося, і взагалі не були до цього готові?...Так, мова йде про невдалий у Туреччині військовий переворот 2016 року.

У підконтрольних Кремлю ідеологічних ресурсах, як у відомому українському прислів’ї «Де цар, там і орда». Пропагандистські карти сплутались на тлі «чергового» російсько-турецького зближення і раптово виниклої сприятливої «революційної ситуації» в Туреччині перед «недозаколотом».

Найгучніші голоси, як і раніше, лунають з Москви: «військові в Туреччині – захисники світськості та ідей Ататюрка в турецькій державі, вони завжди були на сторожі кемалізма», «паралельна держава – Хізмет – підконтрольна Сполученим Штатам», в усьому винний Фетхуллах Ґюлен. І далі: чинний президент Туреччини, хоча й зумів силою придушити «недемократичний перебіг подій», все одно стане ще більшим «душителем демократії та ЗМІ», а також «ісламістом і тираном», знищивши військових як клас, а заразом і як основний атрибут державності.

А тепер – факти і тільки факти. Нікого захищати і виправдовувати не будемо.

Кемалізм – націоналістична ідеологія, розроблена Мустафою Кемалем Ататюрком на основі шести постулатів – «шести стріл»: націоналізм, влада народу, лаїцизм (він же – секуляризм), державне управління, революційність. Секуляризм – відокремлення релігії від держави. На їхній основі в 1923 році «батько турецької нації» створив Республіканську Народну Партію (Cumhürriyet Halkı Partisi – CHP. Якщо допитливий читач все ж відкриє посилання, то побачить і шість стріл на емблемі партії, і портрет її керівника. Так ось, єдиною спадкоємицею кемалізму й «утримувачем» портфеля офіційної партійної ідеології шести стріл у своїй програмі донині залишається тільки ця партія. Вона – друга в країні, після правлячої Партії Справедливості та Розвитку, за чисельністю, значенням, електоральною вагою та кількістю депутатів у парламенті.

Діюча конституція країни, в редакції 1982 року (з внесеними змінами) і до цього дня, навіть після кількох військових заколотів, продовжує містити норму про Вищу військову раду. Повноваження цього невластивого демократичним державам органу введені в державну систему в 1961 році як компроміс між «військовою хунтою», яка прийшла до влади в 1960 році, та прихильниками «ісламської демократії нового типу» (поміркованими ісламістами, але не ідеологами повернення до Османської імперії), які зароджувалися того часу. Ці положення передбачали і передбачають зараз участь військових в управлінні країною. Вони на вимогу Європи з початком процесу євроінтеграції Туреччини були істотно урізані і зведені до мінімуму за результатами референдуму 2010 року і стали початком повної демілітаризації «заколотницької» конституції країни.

Низка наріжних постулатів конституції відповідно до основного закону Туреччини ніяк НЕМОЖЛИВО змінити: державний лад – республіка; положення про її демократичний, соціально-правововий та світський характер, а також положення про державні символи і столицю. У сучасній турецькій конституції немає жодного слова про військових як «гарантів світськості та кемалізму», що вони мають право диктувати правила і норми державного життя. Досі ведуться суперечки про формулювання і необхідність змін до положення про «турецьку націю і народ Туреччини», де немає місця іншим представникам, крім «турок», хоча низка змін до законів і нормативних актів були внесені за Ердогана...

Несподівана, як вважається, ТУРБУЛЕНТНІСТЬ трапилася в травні-червні 2013 року. Відомі події в парку Гезі стали приводом для масових народних протестів, в яких брала участь молодь і перевірені часом кадри захисників навколишнього середовища, лівих, лівоцентристських, марксистських, курдських, робітничих партій, а також інших маргінальних рухів, професійні спілки.

Правляча партія, як і «партія кемалістів», а також Партія Націоналістичного Руху – третя за значенням політична сила, яка зберігає в своєму портфелі ідеологію націоналізму, не взяли участь у акціях і не підтримали протести. Під час подій основні політичні дивіденди отримала Демократична партія народів (Halkların Demokratik Partisi – HDP) – ліва політична партія, яка активно обстоює права національних меншин, особливо курдської. Вона змогла об’єднати під своїм крилом турецьку ліву молодь, чого не вдалося зробити керівництву CHP. Всі готувалися до майбутніх «потрійних виборів в одному році» – президентських, місцевих і парламентських.

Винуватцем «схожих на революцію» і «турецьку весну» подій 2013 року «засудили» називати не безпосередніх учасників – представників всесвітнього соціалістичного інтернаціоналу, а «паралельну державу» або рух Хізмет на чолі з ісламським богословом Фетхуллахом Ґюленом, який вимушено виїхав до Америки майже двадцять років тому.

Тепер, зауважте, вже нічим не передбачений військовий переворот (!), але не інші соціальні турбулентності, став знову періодично ОЧІКУВАНИМ з кінця 2013 року і «прогнозувався» з боку соціалістичного інтернаціоналу неодноразово протягом усього виборного періоду 2014-2015 років. Російські очікування військового перевороту в Туреччині проявилися в устах експертів на початку 2016 року: «Занадто вже багато свободи Захід подарував турецькому лідерові, а ось забирати її ніхто у нього не збирається.... Виходить що? Туркам доведеться самим підніматися проти Анкари, щоб домогтися завершення конфлікту? Початок, звичайно, цьому вже покладений».

Особливо вихваляють екстрасенсорні можливості російського політолога Надани Фрідріхсон. Вона «першою передбачила спробу держперевороту в Туреччині ще 28 червня в інтерв’ю порталу «Новостной фронт», де розмірковувала про те, що в країні з’явилася сила, яка хоче змістити Тайїпа Ердогана з президентського крісла», – гордо чеканить слова ведучий. А сама героїня, відвідавши 2013 року з євразійськими лекціями Одесу, стала головним персонажем організованих Кремлем цільових політичних ток-шоу і ретранслятором (запис з 33 хвилини 32 секунди) потрібних ідеологічних меседжів на адресу Анкари і путінського електорату, у першу чергу, про майбутній військовий переворот у Туреччині.

Анатолію раптом стали наповнювати російськими туристами і одночасно «набивати,як подушку» військовими власкорами відомих профільних російських інформаційних аґенцій. Таких гостей турецька влада затримує при в’їзді в країну.

Тим часом, як повідомляють «Вести», з’явилися «серйозні наслідки заколоту в Туреччині – назріває конфлікт між Вашингтоном і Анкарою». Власний кореспондент російської ВДТРК у США Олександр Христенко бере особисте інтерв’ю у «головного ворога Ердогана» – Фетхуллаха Ґюлена. Лідер руху Хізмет повністю заперечує свою причетність до подій у Туреччині, а також сенсаційно заявляє (з 06:00 запису) про те, що «готовий повернутися на турецьку батьківщину, якщо так вирішать в Америці, але тоді нехай створюють міжнародну комісію і з’ясовують всю правду». У цьому ж сюжеті журналісту вдається «наздогнати» невідомого племінника Ердогана, який особисто бере участь в антиґюленівських протестах, і теж взяти у нього інтерв’ю.

Лише тільки після цього з’являється інтерв’ю з Фетхуллахом Ґюленом у німецькому виданні Der Spiegel. Але це вже не стає головною новиною в стрічках інформаційних аґенцій.

Час напередодні невдалого путчу супроводжується візитом 14 липня одіозного лідера міжнародного Євразійського руху Олександра Дугіна до Стамбула для участі в міжнародній конференції, але в складі офіційної російської делегації. Вона виявилася двосторонньою і організованою фігурантами справи Ергенекон Догу Перінчеком (Doğu Perinçek) та його заступником з-поміж колишніх військових турецьких розвідників Ісмаїлом Пекіном (Ismail Hakki Pekin), які очолюють Партію Батьківщина (Vatan Partisi). Під час прес-конференції представлений як політичний радник Володимира Путіна, що він приїхав до свого підлеглого (Догу Перінчек входить до складу Вищої ради (міжнародного євразійського руху) Олександр Дугін заявляє (з 13:55 до 16:00 запису): «... Америка нікому зі своїх союзників не може забезпечити територіальну цілісність. Сценарій Грузії та України готується для Туреччини... Єдиний шлях до порятунку турецької держави в цій складній ситуації полягає в поверненні до політики Кемаля Ататюрка та укладання з Росією договору стратегічного партнерства».

Бесіда президента Кемаля Ататюрка і радянського військового радника при уряді Турецької Республіки, маршала РККА Климента Ворошилова на військовому параді в Анкарі, присвяченому 10-річчю Турецької Республіки; керував парадом маршал РККА Климент Ворошилов

Саме час говорити про існування нововведення: гібридного «лівого АнтиХізмету» в Туреччині під егідою соціалістичних і марксистських організацій, до яких входять відставні і скривджені «військові – захисники кемалізму» старого гарту з-поміж друзів СРСР.

«Повсталі турецькі військові використовували для зв’язку російський супутник», – про це повідомляє інформаційний портал Хвиля з посиланням на відому приватну розвідувальну організацію Stratfor та арабський канал Аl Jazeera. «...Поблизу турецько-сирійського кордону створений тиждень тому і продовжує працювати зараз оперативний штаб російських військових, які виступають як радники путчистів. ...Російські спецслужби за кілька днів до того, що сталося, тісно контактували з керівниками й організаторами путчу. Крім цього, після того, як країни НАТО відключили... свої супутники зв’язку, які використовуються турецькою армією, зв’язок між підрозділами путчистів продовжував здійснюватися через російський супутник над північно-західною частиною Індійського океану. ...Дії авіації путчистів координувалися російськими військовими, дислокованими на території Сирії та Вірменії. У той же час, авіація, що залишилася вірною законному уряду Туреччини, у прикордонних районах із Сирією посилено придушувалася російськими засобами радіоелектронної боротьби».

Відомий своїми зв’язками з Москвою і Едвардом Сноуденом засновник сайту WikiLeaks Джуліан Ассанж у Твіттері 17 липня анонсує «Готовність до боротьби – як тільки ми опублікуємо незабаром 100 тисяч документів про структуру турецької політичної влади».

В оточенні Кремля досі хочуть світової революції ленінського зразка, злегка підштовхнувши товаришів по інтернаціоналу в Туреччині до «Тюркобрексіту» і термінового повернення до «кемалізму»? Хто і навіщо найбільше чекав і хотів протестів у парку Гезі раніше, а тепер – «військового перевороту»? Хто і навіщо дуже близько і довірливо «радив» Ердогану дружити з Росією і шукати змову Заходу разом з «ґюленістами» у вищих шпальтах влади, перш за все, серед військової і цивільної еліти країни, і привертав його до ЄврАзЕС?

Нехай із фактами розбереться міжнародна комісія. Адже така пропозиція вже пролунала з боку «головного обвинуваченого»... І нехай шукачі ключів від скриньки знань, в якій східна мудрість ховає відповіді на ключові питання, та наблизиться до осягнення істини липневого довгоочікуваного «недозаколоту».

Чи враховують в Анкарі «російську кмітливість» і нове розуміння «євразійства» на анатолійському напрямку зовнішньої політики, де не відмовилися від того, щоб «загребти жар чужими руками»?

Рудольф Медведь, оглядач

Думки, викладені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції