Спеціально для Крим.Реалії
В історії Криму та кримськотатарського народу є цікава й неоднозначна сторінка, пов’язана зі ствердженням на півострові совєтської влади та коротким періодом розвитку місцевого варіанту так званого націонал-комунізму.
Розпочався цей період після закінчення громадянської війни, під час якої півостровом прокотились фронти і кілька хвиль «червоного терору». Загалом під час бойових дій у 1917-20 роках у Криму загинули тисячі кримських татар; голод 1921-22 років призвів до смерті приблизно 15% усього кримськотатарського народу.
Для більшовиків масове насилля і терор не були вимушеними кроками чи якоюсь імпровізацією; один із провідних теоретиків більшовизму Бухарін, за словами Леніна, «улюбленець партії», у книзі «Економіка перехідного періоду» зазначив, що терор і розстріли – це ефективний спосіб формування нової людини доби комунізму. Ленін на маргінесі книги позначив, що він повністю згоден із цим «теоретичним» твердженням.
1921 року у складі Російської Федерації створили Кримську АССР. Серед керівників цієї республіки більшість становили кримськотатарські націонал-комуністи
Після чергової хвилі терору 1921 року більшовики вирішили, що їм робити з Кримом (до цього він був у сфері дії адміністративних і військових структур, які перебували в Харкові): у складі Російської Федерації створили Кримську АССР, державними мовами в якій стали російська і кримськотатарська. Серед керівників цієї республіки більшість становили кримськотатарські націонал-комуністи.
Більшовики здобули перемогу над Білою армією не в останню чергу завдяки тому, що у 1919-20 роках активно використали національний чинник. «Білі» прагнули відновити єдину неподільну Росію, де тривала б і далі політика національного гноблення. «Червоні» обіцяли національну рівноправність і державність у вигляді автономних і незалежних республік. Чимала частина національних еліт, у тому числі з кримськотатарського народу, врешті-решт за вкрай складних і трагічних історичних обставин зробила вибір на користь другого варіанту. З’явився згаданий уже націонал-комунізм.
Існує точка зору, згідно з якою будь-який різновид комуністичної ідеології при узгодженні з певними національними моментами перетворюється на націонал-комунізм. Згідно з нею, типовими націонал-комуністами були Ленін і Сталін. Але такий підхід нівелює принципову різницю між тими цілями й цінностями, які були притаманні революціонерам імперської нації, і цілями й цінностями революціонерів пригноблених, колоніальних націй. Для перших головною метою у першій третині ХХ століття виступала світова революція і об’єднання всіх націй задля цього в єдиній супердержаві («Наш лозунг – всемирный Советский Союз», – співалось в офіційному гімні Комінтерну). Для других всесвітня революція була інструментом, який би дозволив здійснити національну модернізацію, «добудову» своєї нації з тим, щоб вона могла на рівних увійти в майбутню спільноту вільних народів.
В Україні націонал-комуністи вважали, що становлення комуністичного ладу приpведе до знищення як соціального, так і національного гноблення, що комунізм не потрібно уніфікувати за російським зразком і будувати за вказівками Москви. Натомість із волі російських більшовиків у другій половині 1920-х, за оцінкою знаного українського націонал-комуніста Миколи Хвильового, «комуністична партія потихесеньку та полегесеньку перетворюється на звичайного собі «собірателя землі руської». Проте навіть тоді ще звучать гарні гасла, а перед тим, на початку 1920-х, з волі Леніна і Троцького розпочинається проведення політики «коренізації».
Запровадження системи квот дало змогу кримським татарам посісти близько третини місць у партійній і совєтській номенклатурі, тобто розпочати практичну підготовку управлінських кадрів
У Криму ця політика, яку на місцях проводило Татарське бюро Кримського обкому партії більшовиків мала відчутні успіхи. Якщо звернутись до статистики, її результатами стали державний статус кримськотатарської мови, утворення 168 кримськотатарських сільрад та п’яти районів, заснування 300 кримськотатарських шкіл і технікумів. Запровадження системи квот дало змогу кримським татарам посісти близько третини місць у партійній і совєтській номенклатурі, тобто розпочати практичну підготовку управлінських кадрів. Це все видавалось тоді істотним кроком уперед, порівняно з ситуацією до 1917 року, коли кримські татари були взагалі позбавлені будь-якої державності і їх не допускали до важелів управління.
Лідером націонал-комуністів 1920-х був голова Центрального виконавчого комітету Кримської автономії, або, говорячи сьогоднішньою мовою, кримський президент Велі Ібраїмов (1888-1928). Його політичні погляди можна коротко визначити як «комунізм із кримськотатарським обличчям».
Прагнучи повернути якомога більшу частину кримськотатарської діаспори з-за кордону, націонал-комуністи прагнули «збільшити ті кадри, з яких формуватимуться надійні, до фанатизму віддані совєтській владі місцеві бійці». Проте йшлось не лише про «відданих бійців», а і про розв’язання демографічного питання. Адже з Криму після його завоювання Росією постійно відбувалась еміграція кримських татар як у Туреччину, так і на Балкани, внаслідок чого кримські татари стали меншістю у себе на батьківщині. Але невдовзі політику рееміграції почала гальмувати Москва, відновивши у другій половині 1920-х політику подальшої колонізації півострова. У відповідь у так званому «Листі 16-ти» лідери націонал-комуністів намагались переконати московських вождів, що в Криму через національну специфіку не можна проводити розкуркулення і колективізацію, а переселення туди великих мас люду з «материка» призведе до катастрофи.
За «процесом 63-х» і у справі партії «Міллі Фірка» розстріляли та ув’язнили три з половиною тисячі кримськотатарських інтелігентів
Таку позицію у Кремлі кваліфікували як «випинання національних інтересів на шкоду класовим». Відтак у лютому 1928 року 17 керівників Криму на чолі з Велі Ібраїмовим заарештували в Сімферополі за звинуваченням у шпигунстві на користь Туреччини і 9 травня розстріляли. Упродовж наступних трьох років за «процесом 63-х» і у справі партії «Міллі Фірка» розстріляли та ув’язнили три з половиною тисячі кримськотатарських інтелігентів, тобто фактично знищили той щойно створений прошарок, без якого не може успішно розвиватись модерна нація. У цьому плані в Криму відпрацьовувалися певні політичні технології: скажімо, пізніше марійську інтелігенцію було поголовно знищено у зв’язку з тим, що вона начебто намагалася відірватися цю поволзьку автономну республіку і приєднати її до Фінляндії. Ну, а те, що було зроблено в радянській Україні в 1930-х, коли нехай непослідовна, але українізація змінилася Голодомором і «розстріляним Відродженням», очевидно, зайвий раз описувати не треба…
І ще одне. Велі Ібраїмов виступив проти планів керівництва більшовиків переселити до Криму приблизно півмільйона євреїв, надати їм землю і створити в автономній республіці єврейські національні райони. Виходячи зі стратегії Комінтерну, керівники більшовиків хотіли перехопити ініціативу у сіоністського руху й створити «новий Ізраїль» у вигляді автономії у Криму. Гроші на таке переселення давав «Джойнт» – найбільша міжнародна єврейська благодійна організація. Та це була суто більшовицька акція. Євреї у Криму мали стати пролетарями і колгоспниками за будь-яку ціну. І це попри те, що на півострові не вистачало родючих земель навіть для розселення корінного населення… Тобто, Велі Ібраїмов виступав з позицій елементарного здорового глузду. А коли після знищення Велі Ібраїмова кілька десятків тисяч євреїв все ж були переселені до Криму, то вони страшенно там бідували, голодували і за першої можливості тікали назад… «Джойнт» виявився пошитим у дурні – на його гроші більшовики реалізовували власні завдання, де єврейська біднота виступала «гвинтиками».
Проти такого переселення рішуче виступили й очільник уряду УНР в екзилі Симон Петлюра, й український політик єврейського походження Арнольд Марґолін, і знаний лідер сіоністського руху Владимир (Зеєв) Жаботинський.
Після того, як «східний варіант» світової революції захлинувся, більшовицька гра «у свободу народів» припинилась
Що викликало ці зміни політичного курсу? Керівники Комінтерну і ВКП(б) мали ілюзії щодо можливої революції на Сході. Для пропаганди їм були потрібні привабливі постаті більшовиків-мусульман та наявність «зразково-показових вітрин» соціалістичного будівництва мусульманськими народами. Проте у другій половині 1920-х стало зрозуміло, що чекати на добровільно підняті «пролетарями всіх країн» успішні революції даремно. На той час уже провалилися спроби здійснити комуністичні революції в Китаї, Німеччині, Болгарії, Естонії, Великій Британії, Литві, Польщі, Абіссінії, Персії, Індонезії і навіть Бразилії. Тому Сталін, ставши одноосібно на чолі Комінтерну та ВКП(б) наприкінці 1927-го, взяв інший курс – на «революцію ззовні» силами Червоної армії. А в резолюції Комінтерну було сказано чітко й однозначно: «Червона Армія – головна зброя робітничого класу – має бути підготовлена так, щоб виконати свою наступальну місію на будь-якій ділянці фронту. Кордони ж цього фронту в найближчу чергу визначаються межами всього материка Старого Світу». Відповідно до цих цілей 1928 року політбюро ЦК ВКП(б) ухвалило програму військового будівництва і розвитку Червоної армії. Остання мала перетворитися на масове мобільне військо, оснащене найпередовішою технікою. За цих обставин спершу кримськотатарський, а потім український націонал-комунізм стали не потрібні.
Націонал-комуністи з числа кримських татар багато зробили для створення адміністративної і культурної інфраструктури свого народу в Криму, але після того, як «східний варіант» світової революції захлинувся, вони були приречені. Більшовицька гра «у свободу народів» припинилась.
Утім, репресії тривали й далі, хоча вціліла частина кримськотатарської інтелігенції щосили демонструвала свою відданість «справі Леніна-Сталіна». Скажімо, наприкінці 1920-х один із яскравих представників цієї інтелігенції, тюрколог професор Бекір Чобан-заде врятувався тільки тому, що працював у Середній Азії та Азербайджані. Проте 1937-го його заарештували, звинуватили в участі в діяльності «Міллі Фірка» і пантюркістських рухів і стратили. Схожа доля спіткала у 1937-38 роках і інших представників інтелігенції, які прагнули побудувати «комунізм із кримськотатарським обличчям». На півострів прийшла нова хвиля терору. Та найстрашніше – депортація всього народу під час Другої світової війни – чекало попереду.
Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції