Спеціально для Крим.Реалії
Хто не знає слова Шарикова з «Собачого серця», фільму, знятого Володимиром Бортком, нині активним членом КПРФ? У Булгакова цих слів немає, але Бортко, мабуть, глибоко відчув ментальність більшовиків, і фраза стала одним із пам'ятних афоризмів, які добре передають суть молодого російського соціалізму – передвісника тоталітарного комунізму. «Вже ми їх давили, давили» – це не просто професійний термін Шарикова на терені керівника міського очищення, це програма більшовиків. Навіть не важливо, в якій вони країні живуть – Радянській Росії, СРСР чи нинішній Російській Федерації.
Якби самохідна землерийна машина під назвою «бульдозер» з'явилась у Радянській Росії при більшовиках, то церкви, мечеті й синагоги не вибухали б банальним динамітом, а із задоволенням давилися бульдозерами. Але радянські бульдозери з'явились незадовго до того, як 15 вересня 1974 року була розігнана публічна акція неофіційного мистецтва в СРСР: виставка картин на відкритому повітрі, організована московськими художниками-авангардистами на околиці Москви в Беляєво. Радянська влада отримала технічну перевагу в старому ленінському завіті – давити все, що не подобається владі.
«Давити» – золоті слова Шарикова, що відображають суть того часу, ідеологію радянського соціалізму, що ніколи не визнавала чужої думки, окрім думки «єдино вірної» КПРС
«Давити» – золоті слова Шарикова, що відображають суть того часу, ідеологію радянського соціалізму, що ніколи не визнавала чужої думки, окрім думки «єдино вірної» КПРС. Спочатку давили всіх – «царських посіпак» і «білогвардійців», потім давили «білофінів» і «білополяків», басмачів і «бандерівців», «стиляг» і «відщепенців», давили «шпигунів» і «шкідників», «ворогів народу» й любителів джазу. ГУЛАГ був переповнений тими, хто був неприємний радянській владі, а були б бульдозери, то давили б бульдозерами. І тільки коли з'явилася перша модель радянського бульдозера БГМ на базі трактора С-60, а потім і інші модифікації, почали давити всерйоз.
Бажання давити було програмою радянських комуністів. Навіть коли вже не було ГУЛАГу, то був КДБ – продовжувач традицій НКВД, і люди один одному довірливо шепотіли: «Обережно, посадять». І садили. Давили так, що табори були переповнені, чекісти, висолопивши язика, відловлювали «антирадянщиків» і давили – відсилали до психлікарень, морили людей психотропами, ті виходили позеленілими від «ліків», а якщо продовжували «наговорювати» на «світле сьогодення», то їх садили знову. Дожив би Шариков чи його син, то працював би в КДБ і з задоволенням би повторював – «давили ми їх, давили».
Оскільки в Росії більше 16 років вождь із чекістів, то, само собою, традиція «давити» триває. Тепер тиснуть не так завзято, як у СРСР – тоді величезна країна була під «залізною завісою», та й Сталіну було наплювати на те, що скажуть у Європі, все-таки кримінальне минуле всіляко відгукувалось у його вчинках – усілякі «трійки», ГУЛАГ, діти ворогів народу становили величезну масу людей, яку вождь душив без оглядки. Тепер сучасний російський вождь Путін хотів би повторити Сталіна, але чогось не вистачає – чи то сміливості, чи то нахабства, чи то банківські рахунки в Європі не дають.
Найперше застосування бульдозерів у політичних цілях відбулося 1974 року. Тоді зневірені радянські художники, з тих, хто не заробляв ордени й ленінські премії за картини з ликами вождів, а ті, кого називали «неформалами». Це були ті, хто дивом діставав фотографії, каталоги й альбоми із творами колег, які жили по той бік «залізної завіси» і вчилися новому мистецтву. Як перші радянські рокери, потайки слухали Beatles, потім Rollins Stones, Deep Purple, Suzi Quatro чи Led Zeppelin. Не сумнівайтесь, альбоми – диски й котушки магнітофонного запису теж давили, щоправда, не бульдозерами, але знищували, іноді публічно, щоб показати, як радянська влада не допустить у СРСР проникнення «чужої культури».
Тоді, зі встановлення культу особи Сталіна й до появи у Кремлі Хрущова, було дозволено зображувати колгоспників, робітників, радянську інтелігенцію з комсомольськими фізіономіями чи вчених, які «працюють на благо соціалізму». Або неідеологічні натюрморти, візерунки й орнаменти, пейзажі – бажано теж ідеологічні, щоб глядач міг зрозуміти, у якій «щасливій і великій країні» він живе. Оскільки ідеологічний відділ ЦК КПРС і його вірний помічник КДБ ретельно стежили за комуністичною моральністю, то інші почуття були заборонені. Як у старому радянському анекдоті – тільки про любов, і вона має бути любов'ю до партії.
До середини 60-х років багато радянських людей, ніде правди діти, подумали, що в країні настала відлига, що не треба вже боятися репресій і доносів
До середини 60-х років багато радянських людей, ніде правди діти, подумали, що в країні настала відлига, що не треба вже боятися репресій і доносів. Московські художники зібралися з духом і 22 січня 1967 року організували першу виставку неформального, тобто, неофіційного мистецтва – без вождів, червоних прапорів і гасел. Виставка проіснувала дві години, потім її закрили товариші з КДБ і московського міськкому партії. З того часу було ще кілька спроб провести виставки – експозицію в Інституті міжнародних відносин закрили через 45 хвилин, виставку робіт Олега Целкова в Будинку архітектора – через 15 хвилин. Виставка Едуарда Зюзіна в кафе «Аеліта» протрималася цілих три години, і це був рекорд.
Зрештою, художники притихли, розуміючи, що радянська влада не змінилась і не може змінитися. До 1974 року невелика група художників зважилася зібрати виставку не в приміщенні, а на відкритому повітрі – в московському районі Беляєво, на перетині Профспілкової вулиці й вулиці Островитянова. Насправді – на пустирі, і на фотографіях із виставки видно, що це було недоглянуте поле, поросле бур'яном. Художники просто стояли там, тримали в руках свої картини, тому що не було ні павільйонів, ні стендів. Влада пригнала кілька вантажівок, поливальні машини й бульдозери. І величезну кількість міліції.
Звісно, бульдозери не душили людей, це було б занадто просто і злочинно – разом із художниками були західні журналісти й, можливо, дипломати. Влада зробила те, що робить досі в Москві – знаючи про підготовку виставки від своїх сексотів, оголосила про суботник на пустирі і навіть привезла саджанці. А оскільки потрібно було зачистити територію, то й бульдозери, що стали символом радянського тоталітаризму в той період радянської історії, званим «застоєм». І тоді, і досі старі гвардійці радянського мистецтва незадоволені дисидентами, які насмілилися піти проти влади. Вони не звинувачують владу, вони незадоволені через непослух, замість того, щоб задовольнятися замовленнями – ліпити чи малювати портрети Леніна і Брежнєва – жити розкошуючи.
На небагатьох фотографіях «бульдозерної виставки» видно бульдозери, швидше за все, марки Д-271, що розчищали пустище від художників і їхніх картин. Поруч самоскиди, понад 100 міліціонерів і «працівники з облаштування». Формально все виглядало як гнівна спонтанна реакція групи працівників із облаштування й розвитку лісопарку. «Нападники ламали картини, били й заарештовували художників, глядачів та іноземних журналістів. Очевидці згадують, як Оскар Рабін, який повис на ковші бульдозера, був фактично протягнутий через всю виставку. Художників забирали до відділків, де говорили: «Стріляти вас треба! Тільки патронів шкода...», – писала Тетяна Сохарева за спогадами учасників виставки. Частина художників емігрувала з Радянського Союзу, частина затихла до кращих часів.
Усього за 12 років до «бульдозерної виставки», 1 грудня 1962 року попередній голова СРСР Микита Хрущов прославився своєю оцінкою творчості радянських художників-авангардистів: «Що це за обличчя? Ви що, малювати не вмієте? Мій онук і то краще намалює!… Що це таке? Ви що – мужики чи педерасти прокляті, як ви можете так писати? Є у вас совість?». Розлючений генсек продовжував кричати – «лайно», «говно», «мазня», завершивши істерику вироком: «Усе це не потрібно радянському народові. Розумієте, це я вам кажу!.. Заборонити! Все заборонити! Припинити це неподобство! Я наказую! Я кажу! І простежити за всім! І на радіо, і на телебаченні, і в пресі всіх шанувальників цього викорчувати!». Був би в той момент поруч бульдозер, то не сумніваюся, Микита Сергійович пустив би його в хід.
Путін напевно знає про символ «жорсткої радянської влади» – бульдозер
Путін напевно знає про символ «жорсткої радянської влади» – бульдозер. І він вирішив помститись усім, хто полюбив хорошу їжу, віддаючи перевагу фінським сосискам і угорській ковбасі, турецьким помідорам і польським яблукам перед усією тією продукцією, яку в Росії традиційно виробляють як ніби для людей. Можна було просто заборонити, як звикли в Росії забороняти все зло. Тихо, мирно, зупиняти фури й повертати виробникам – мовляв, у нас в Росії скоро буде такий достаток, що вам і не снилося. Ні, Путін – чекіст, він знає, щоб налякати населення, потрібно публічно когось розстріляти, наприклад, Аню Політковську чи Бориса Нємцова. Щоб населення припинило смачно харчуватися, потрібно просто все публічно розчавити, спалити й закопати. Одні насправді злякаються, інші – повірять.
Звісно, Путін не такий тиран, як Сталін, він боязкий і підлий, як говорили в його дитячому підворітті, «тихушник». Міг би взяти і скасувати Конституцію, або переписати її, назвати себе довічним диктатором і відразу ж, тут же – все заборонити, що не відповідає смаку і принципам майора КДБ. Бульдозер став 42 роки тому символом радянської тиранії, бульдозер часів Путіна – це символ божевілля. У жодній релігії не дозволяється знущатися над працею селянина, не має значення, де він живе і якою мовою говорить.
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції