Сім'я, здоров'я, надії: як і про що говорити з кримчанами

Як налагодити контакти з близькими, колегами і навіть малознайомими людьми в ситуації політичних розбіжностей і стресу? Як не замкнутись у собі і не почати уникати суспільства? Про це говоримо з кримським сімейним психологом і гештальт-терапевтом Світланою Паніною.

​

– Світлано, в серпні 2014 року «Фокус» опублікував вашу статтю «Тобі не страшно? Чому я поїхала з Криму». У ній, серед іншого, ви писали про ненависть і агресію, з якими вам довелось зіткнутись після того, як ви не розділили загальну радість від приєднання півострова до Росії і стали висловлювати цю позицію публічно. Чи змінилось щось у ваших відчуттях з того часу, як ви написали цю статтю?

Паніна: Зрозуміло, змінилось. Я завмираючи згадую цей текст, я не поверталась до нього тривалий час. Відчуття, які були тоді і зараз, різні. Зараз я живу в Києві. Від атмосфери емоційної напруги я зараз дуже далека, все це вже в минулому.

– Ви описували випадок одного чоловіка, з яким разом прослухали величезну кількість музики, а потім він почав долучати вашого чоловіка до списків неблагонадійних, «п'ятої колони». Що має статись у голові людини, щоб вона так вчинила щодо іншого?

​Паніна: Трохи відійшовши від ситуації, я аналізувала свої переживання, переживання людей, які мене оточують. Єдине розумне пояснення – це емоційне зараження. Це коли люди підхоплюють якусь ідею. Часто це властиве масам у період дуже гострого стресу – він у Криму був, думаю, не одна я переживала його після появи людей у формі на вулицях мирного міста. На тлі цього нагнітались чутки, досить добре була вибудована пропаганда. Я переглянула безліч роликів із нібито стихійними мітингами, які організовували казаки та інші агенти пропаганди. Це робилось методом емоційного зараження, впровадження якоїсь ідеї. Ідея ворога завжди дуже плідна. Така ненависть не походить від природних потреб.

– У Міжнародній класифікації хвороб є термін «індуковане божевілля». Наприклад, є такий собі поважний чоловік, наприклад, викладач університету. З якихось причин у нього з'являються надцінні ідеї або психіатрична патологія. Але люди довкола звикли до того, що це розумна шанована людина, і теж починають транслювати його хворобливу ідею. Виходить, в Криму ми зіткнулися з індукованим божевіллям у масових масштабах?

Паніна: Не без цього. В історії так звані масові індуковані психози – досить часта річ. Під впливом сильної особистості люди об'єднуються однією надцінною ідеєю. Знаєте, як раніше по селах ходили самітники – розповідали, що наближається кінець світу, і люди закривались у підземеллях, щоб диявол їх не чіпав. Це було масове божевілля в Російській імперії початку 20 століття, яке неможливо було зупинити, адже чим менш помітний ворог, тим більше поширюється ця ідея.

– Давайте згадаємо кінець 20 століття – Біле братство, Марія Деві Христос. Теж були натовпи людей, які щиро вірили, що настане кінець світу. Ви вважаєте, масовий перехід кримчан до такого світовідчуття – це явище схоже на Біле братство?

Паніна: Сказати, що кримчани раптом масово збожеволіли, я точно не можу. Так, більшість людей у стані стресу, дезорієнтації, але говорити про масове божевілля не можна.

– Минуло два роки. Ви спілкуєтеся з колишніми сусідами, друзями, родичами, що залишилися в Криму. Який рівень толерантності та агресії зараз серед кримчан?

Паніна: Я спостерігаю загальне підвищення агресивного фону, абсолютно виправдане – при будь-якому погіршенні економічної, соціальної обстановки рівень агресії в суспільстві зростає. Природного виходу для цієї агресії немає. Агресія – це не погано. Це коли людині чогось не вистачає або порушені її межі, і вона робить щось, щоб їх відновити. Припустимо, у мене щось відібрали, і я це повертаю. Урізали пільги – виходжу на вулицю, виявляю соціальну активність. Це здоровий рівень агресії. Коли довго немає виходу, відновлення меж, починається руйнування всередині – порушення сімейних зв'язків, поява розбіжностей з політичних мотивів. Можуть бути міжособистісні конфлікти – знову ж таки, з політичних мотивів.

– Для наших людей говорити про політику – абсолютно нормально, до цього зводяться багато розмов. Чим відрізняється нинішня ситуація? Не всі ж перебувають у стані стресу.

Паніна: Різниця – в рівні непримиренності. Раніше розмови про політику були певною рекреаційною розрядкою. Поговорили про те, що об'єднує, – така собі приємна частина розмови. Далі в будь-якій групі людей може бути перевірка: чи не зіпсуються стосунки, якщо наші погляди в чомусь не сходяться. Раніше політика була, загалом, безпечною темою, ми могли говорити про відмінності і розбіжності, залишаючись друзями і родичами. Зараз рідше, але ще півроку тому я спостерігала таке: люди починають говорити про політику і займають вкрай непримиренні позиції. Це вже питання не політики, а цінностей.

– Люди висловлюють свою думку або цитують те, що їм говорять ЗМІ? Або в цьому випадку це не має значення?

​Паніна: Питання в рівні діалогу. Якщо діалог ведеться на цитатах – а це відбувалось часто – це одне. Останні півроку я бачу, що ніби якась пелена спала, і люди стали більше прислухатись до своїх відчуттів, навіть у розмовах про політику. Так, є гарна картинка в телевізорі чи в Мережі, але вона вже не така сильна. Якщо люди говорять на рівні цитат, конфлікт неминучий, досягти взаєморозуміння неможливо. Якщо люди говорять про свій досвід, переживання, розчарування, надії, навіть досить різні позиції можуть дійти діалогу і конструктиву.

– Чи продовжиться цей процес формування готовності до діалогу?

Паніна: Якщо ми говоримо про емоційні зараження і сплески, то у всіх психічних процесів є свої закономірності. Довго бути в гострому стані неможливо. Процеси збудження починають затухати, починаються процеси гальмування, і людина перестає підтримувати надцінні ідеї. Люди будуть потроху відпускати чуже і повертатися до свого досвіду.

– Це пов'язано з так званою «боротьбою телевізора і холодильника»? Або це внутрішній процес?

Паніна: Як такої боротьби холодильника і телевізора я не бачу, це можливо в зовсім вже голодні часи. Я спостерігаю швидше спад емоційної напруги, зараження – його неможливо підтримувати вічно. Це разова акція. Можна підтримувати рік, два – і то це складно. Після такого гострого порушення починається пригнічення нервової системи. На цьому тлі у психіки немає сил підтримувати ажитацію – навіть в розмові.

– На одному полюсі у нас агресивна поведінка, на іншому – депресивна. Це складні періоди в житті людини. Як ви спілкуєтесь із близькими в Криму, які перейшли від одного стану до іншого? Як встановлювати особисті контакти в таких випадках?

​Паніна: Мені простіше, тому що я розумію процеси, що відбуваються, – це допомагало мені не розривати важливі зв'язки. Наприклад, із друзями, які раптом опинились на іншій стороні і транслювали ідеї, з якими моя реальність не збігалась. У людини, яка в контакті з реальністю, яка більше довіряє своїм відчуттям, а не чужій думці, ресурсів завжди більше.

– Тобто ви, переселенка з Криму з піврічним немовлям на руках, без власної житлоплощі у столиці України, зараз говорите про те, що ви емоційно більш стабільні, ніж ті, хто залишився вдома в Криму і з радістю зустрічав «русскую весну»?

Паніна: Ви перерахували мої об'єктивні складнощі. Так, вони є, але емоційна стабільність наступає в тому місці, де ми приймаємо те, що є. У мене є багато того, що допомагає мені – підтримка оточення, контакт із реальністю. Так, у мене дитина, яка буде зростати в досить приємній атмосфері – яку я для неї вибрала. Без брехні, пропаганди насильства, нетерпимості. Це цінності, які я вибрала, переїжджаючи з Криму, де на той момент цих цінностей не було. Там нав'язували зовсім інші почуття. Людей емоційно накручували. Залякували, потім нав'язували масову радість, а люди ще не встигли отямитись – що відбувається, добре це чи погано.

– Що робити, спілкуючись із кримчанами?

Паніна: Повертати їх до власного досвіду. Не сперечатись – у людей є паралельна реальність, нехай вони про неї говорять. Але постарайтеся повернути людей до їх відчуттів: як ти себе почуваєш, чи здоровий, як справи з близькими? До цінностей, які об'єднують: сім'я, здоров'я, плани, надії.