Сумна дата: до 160-річчя закінчення Кримської війни

Спеціально для Крим.Реалії

2003 року, за указом президента Кучми, відзначалося півтораста років від початку Східної (або ж Кримської) війни, де Україна була для Росії постачальником «гарматного м’яса» і провіанту, театром і жертвою воєнних дій, узагалі – об’єктом історії. Втім, те відзначення повністю йшло у фарватері російської політики й російської імперської версії історії, що наочно засвідчувалося призначенням Віктора Медведчука – тодішнього голови президентської адміністрації – очільником оргкомітету, а віце-прем’єра Дмитра Табачника – його заступником. Водночас незалежні мас-медіа відгукнулися на цей ювілей, згадавши і неміч самодержавства, і спробу задунайських козаків під проводом Михайла Чайковського відновити славу запорожців, виступаючи на боці Османської імперії, і пов’язану з війною трагедію кримськотатарського народу. Зараз же, коли виповнилося 160 років від закінчення тієї війни, про неї в Україні майже ніхто не згадав. А між тим під час бойових дій і після них щодо кримських татар яскраво виявили себе ті засади російської імперської політики, які майже незмінними залишились і донині.

Але перш ніж вести мову про ці засади, варто згадати, як розвивалися події.

Отже, в першій половині ХІХ століття самодержавна Російська імперія після низки успішних воєн і анексії низки територій стала справжнім «жандармом Європи», готовим придушити будь-де революційні виступи. Крім того, Росія стала офіційною «покровителькою» всіх християн в Османській імперії. Та цього офіційному Петербургу було замало. Він виношував плани приєднання до своєї держави значних територій по нижньому Дунаю й на Закавказзі, а також завоювання Стамбула (Константинополя) і протоків, що з’єднують Чорне море із Середземним. А далі в планах було встановлення контролю над Святою Землею, передусім над Єрусалимом, і просування російських володінь до Індійського океану. Для реалізації цих планів слід було знищити Османську імперію, цю «хвору людину Європи» – як із самого початку ХІХ століття її називали в Петербурзі. А діяти російський флот і десантні війська мали з території Криму.

На початку 1850-х імператор Ніколай І вирішив, що час для реалізації цих амбітних планів настав – Османська імперія вкрай ослабла, а Західна Європа ще поволі відходила від революційних буревіїв 1848-49 років. У лютому 1853 року Росія висунула вимогу про визнання за залежною від неї Елладською церквою прав на святі місця у Палестині та про надання закріпленої угодою протекції над 12 мільйонами християн Османської імперії, тобто третиною її населення, що означало набуття ними подвійного підданства (до цього існувало лише абстрактне «покровительство»). На підкріплення своїх вимог російська армія окупувала Молдову й Волощину, а потім оголосила війну Османській імперії й розпочала бойові дії у пониззі Дунаю й Закавказзі.

У відповідь 12 березня 1854 року Англія і Франція уклали союзний договір з Османською імперією, гарантувавши їй збройну допомогу, і невдовзі оголосили війну Росії, а нейтральна Австрія висунула до неї вимогу вивести армію з Волощини й Молдови. У вересні кораблі союзників висадили десант на західному узбережжі Криму, щоб «вирвати зуби» у противника.

Перенесення бойових дій на землю Криму стало новим етапом трагедій, що спіткали кримськотатарський народ під владою Петербурга.

Під час самих бойових дій кримських татар нещадно грабували й експлуатували обидві сили – і росіяни, і війська коаліції. Так, у вересні 1854 року, після взяття англо-франко-турецьким десантом Євпаторії, вояки союзників, особливо французи, почали масовий грабунок навколишніх татарських поселень і кварталів у самому місті. Лондонська The Times писала, що звірства союзників сягнули такого масштабу, що газета не може наважитися навести подробиці – останні «надто образливі для людства». Деякі татарські села наважилися просити захисту від мародерів у російського війська. Тільки через кілька місяців з’явилися послані для цього уральські й донські козачі сотні, котрі, натомість, самі розпочали грабунок. Незаможні татари були поставлені російськими козаками на грань голодної смерті: вони не тільки забирали худобу, яку потім збували своїм же інтендантам, а і спустошували ями зі збіжжям.

Отож достеменний терор розгорнули проти корінного населення Криму саме війська Російської імперії, які широко використовували проти татар звинувачення у «зраді» і «співпраці з ворогом», хоча факти такої співпраці були одиничними. Є чимало свідчень того, як на татар полювали російські козаки, грабуючи й піддаючи побиттю, як російські офіцери палили татарські села й забирали татарські землі. Скажімо, за словами російського історика ХІХ століття Євгенія Маркова, «російські вояки на весь Крим дивились як на зрадників. Під цією фірмою вони забирали отари овець, випалювали цілі села… Вони вдиралися до будинків як завойовники; били дзеркала, кололи перини, меблі, розшукуючи скарби… Якщо збиралася десь купка татар осіб у 20, в неї стріляли». Коли при обшуку знаходили бодай іржаву, стару холодну зброю – а який татарин не мав дідівського кинджалу, – то винного кували в кайдани (при цьому не дивилися, йдеться про малолітню дитину чи сивобородого старигана), а потім вимагали чималий викуп із родичів. Коли якийсь російський загін на місяць зупинявся на постій у татарському селищі, то, за свідченнями сучасників, наприкінці цього терміну селище було зазвичай спустошене, не залишалося жодної вівці, жодного вола, жодної зернини хліба чи скирти сіна.

Іншим чинником, що важким тягарем ліг на плечі кримських татар, була військова повинність, яка відволікла для обслуговування тилу російських військ майже всіх працездатних чоловіків і тяглову силу. При цьому, якщо мобілізовані тиловики-татари харчувалися з військового казана, з них за це ще й брали гроші, більші за реальну вартість їжі. А на додачу, якщо з росіян, чиї господарства потрапили до зони бойових дій, подушний податок брали в утричі меншому розмірі, то кримським татарам цей податок зменшили тільки на 10-15 відсотків. Загальним наслідком таких дій війська і влади Російської імперії, за словами російського ж історика Миколи Дубровіна, швидко стало «цілковите виснаження краю, особливо простору між Севастополем, Сімферополем і Євпаторією». До речі, саме за цієї причини, на думку історика, «Севастополь мав упасти сам собою», що і сталося.

А восени 1854 року з’явився наказ військового міністра Російської імперії про депортацію татар із посиланням на «найяснішу» волю: «Імператор наказав переселити від моря усіх прибережних жителів магометанського віросповідання у внутрішні губернії». Наказ був виконаний частково – на заваді став брак транспортних засобів. Утім, із багатого Південного узбережжя кримських татар виселили майже всіх.

Систематичне насильство й депортації кримських татар, що впадає в очі, йшли бік-о-бік із поразками російської армії. Спершу вона була розгромлена на річці Альмі (вересень 1854-го), наслідком чого стала облога Севастополя, потім у битвах під Балаклавою, Інкерманом і на річці Чорній. Союзники, до яких 1855-го приєднався П’ємонт, захопили у Криму Керч, Євпаторію, Балаклаву, і, зрештою, після 11-місячної облоги, Севастополь. Але поразки, схоже, тільки посилювали лють влади і її прагнення «очистити» Крим.

Генерал Тотлебен пізніше так писав про політику Ніколая І у Криму: «Його величність зволили вказати, що не тільки не слід заважати татарам переселятися, а слід розглядати наданий випадок вельми сприятливим для звільнення від них краю». Поразка імперії у війні, що загалом забрала життя приблизно п’ятисот тисяч осіб, і підписання Паризької мирної угоди 30 березня 1856 року не полегшили становища кримських татар. Радше навпаки. Новий імператор Олександр ІІ, якого сучасна російська історіографія чогось виставляє великим «лібералом» і «реформатором» (реформи справді були – але вимушені й половинчасті), цілком серйозно розглядав зі своїми наближеними план насильницького «звільнення» Криму від «шкідливого населення», тобто тотальної депортації кримськотатарського народу до Оренбурзької губернії, значно випередивши з цією ідеєю Сталіна.

Чутки про майбутнє виселення, до якого додалися економічні репресії, стали останньою краплею для вщент збіднілого під час війни кримськотатарського народу. Почалася масова міграція (швидше, втеча) корінного кримського населення до Малої Азії і болгарських земель, що тоді входили до складу Оттоманської Порти, і до Об’єднаного князівства Валахії й Молдови (з 1881 року – королівство Румунія). Результат: тільки з 1860 по 1862 рік, за даними царського уряду, за кордон емігрувало понад 140 тисяч кримських татар, за три наступні роки – ще 50 тисяч. На півострові на якийсь момент залишилося лише 103 тисячі люду (це всього населення, не лише кримськотатарського). І якщо вся велетенська Російська імперія у Кримській війні втратила кілька десятків тисяч загиблими, то з Криму внаслідок війни і дій російського уряду емігрувало значно більше, загалом – дві третини населення. «Крим після того, як звідси пішли татари, – це дім після пожежі», – засвідчив на основі власних спостережень Євгеній Марков.

На загал, уся політика Російської імперії мала наслідком катастрофічне зменшення корінного населення півострова. Якщо на момент анексії Криму там мешкав приблизно мільйон кримських татар, то наприкінці XIX століття після всіх хвиль їхнього витіснення й винищення, у Криму залишилося менш ніж 200 тисяч татар (і це при високій народжуваності, притаманній цьому народу), що складали близько чверті всього населення півострова (а це населення, крім уцілілих кримських греків, нащадків ґотів і вірмен, за рідкісними винятками складалося з колоністів). Повний занепад спіткав освіту; після встановлення російської влади і змушеної еміграції майже всієї кримськотатарської еліти не лише простолюд, а й більшість духовних діячів була неграмотною, тоді як за доби незалежності у Кримському ханаті існувала висока культура, в тому числі й професійна. Як пише сучасний французький мислитель Ален Безансон, «у той час як у Кремлі розважалися спогляданням того, як ведмідь танцює на розпеченому листі заліза, у Бахчисараї при ханському дворі грали комедії Мольєра»…

Отож, цього року, коли виповнилося 160 років від закінчення Східної (або Кримської) війни, українським мас-медіа варто було би згадати пов’язану з тією війною трагедію кримськотатарського народу й рельєфно показати незмінність імперської політики Росії щодо корінної нації півострову. Втім, рік ще не закінчився, тому зробити це не пізно.

Сергій Грабовський, кандидат філософських наук, член Асоціації українських письменників

Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції