За 30 років, що минули від часу катастрофи на Чорнобильській АЕС, 30-кілометрова зона навколо зруйнованої електростанції перетворилася на заповідник дикої природи. Проте серед занедбаних будинків і хащів залишаються жити люди. Вони працюють, вирощують овочі на городі й нечасто між собою згадують жахливі події 26 квітня 1986 року. Про життя Чорнобильської зони після аварії впродовж останніх років зняли низку цікавих фільмів.
Чим живуть люди, які залишились у зоні відчуження? Саме ця тема за останні кілька років найчастіше привертала увагу режисерів, які знімають про Чорнобильську катастрофу та її наслідки.
«Люксембург» Слабошпицького: «Нас цікавлять люди, а не катастрофа»
Чорнобильська зона за розміром дорівнює території Люксембургу – це перше, що кажуть під час інструктажу на в’їзді туди. І саме таке порівняння дало назву новому фільму «Люксембург», який знімає український режисер, автор «Племені» Мирослав Слабошпицький.
Сюжет поки тримають у таємниці, проте відомо, що це буде фільм про життя людей, які працюють і живуть на тій зараженій радіацією землі. Люди, які досі там працюють, виробили власний ритм життя. Вони не прокидаються щоранку з думками про катастрофу, говорить режисер.
«Нас не цікавить катастрофа в фільмі, це пов'язано з відчуттям людей. Той, хто страждає на радіофобію, не виживе там. Місяць-два – і вона збожеволіє, якщо буде думати про це. Там дивне місце, подібне до ядерного смітника. І при цьому люди живуть абсолютно нормальним життям, подібним до того, яке ведуть у сусідньому райцентрі. Але з невеликими особливостями, пов’язаними з радіаційною безпекою, з держконтролем», – говорить він.
Тема Чорнобильської зони близька Мирославу Шлабошпицькому: він працював в агенції «Чорнобильінтерінформ» і як журналіст вперше потрапив туди 1997 року. І майже відразу загорівся ідеєю зробити повнометражний фільм про спільноту, яка живе там після катастрофи.
«Це місце після ядерної катастрофи не є цілком безпечне, там існують цілком реальні загрози. Це все-одно територія за колючим дротом, зі справжнім кордоном, із поліцією і Нацгвардією. Я не знаю, чи є зараз комендантська година, але ще недавно була. Доволі така дивна територія з покинутими селами, з мертвим містом Прип'ять, зі станцією», – говорить режисер.
Фільм почали знімати кілька місяців тому і планують закінчити наприкінці року. Мирослав Слабошпицький уже має одну роботу на аналогічну тему: його короткометражка «Ядерні відходи» отримала «Срібного леопарда» на 65-у ювілейному Міжнародному кінофестивалі в Локарно – це картина про сучасну зону відчуження очима режисера.
ONUKA співатиме у фільмі 1+1 про Чорнобильську катастрофу
Документальний фільм «Розщеплені на атоми» про Чорнобильську катастрофу підготувала Світлана Усенко та команда «1+1». Відомо, що стрічка поєднуватиме документальну зйомку з художньою реконструкцією подій тих часів. А також міститиме історії безпосередніх учасників трагедії та їхніх близьких.
У фільмі використають треки з останнього альбому Vidlik українського електро-фольк гурту ONUKA. Солістка Ната Жижченко присвятила його Чорнобильській катастрофі. А в композиції «1986» навіть використані реальні переговори диспетчерів відразу після аварії.
«Так, із дитинства, потім в інституті я досліджувала цю тему, писала дипломну роботу. І це пов’язано з тим, що тато мій – ліквідатор, і змалечку я знала, де він і чим займається. Мені здається, всі відчувають ту тонку атмосферу, яку неможливо ні з чим порівняти. І таку тонку «вакумізованість». Я не прибічник того, щоб забувались такі важливі події, тому що як тільки таке забувається – воно має шанс повторитися знову», – прокоментувала Ната Жижченко для Радіо Свобода.
Фільм почали знімати в лютому в Чорнобильській зоні та місті Прип'ять. Прем'єру запланували на 26 квітня – у 30-у річницю катастрофи.
«Бабусі Чорнобиля»: жінки, які відмовились залишити дім
Американська документалістка Голлі Моріс три роки їздила в Чорнобиль, де знімала бабусь, які навідріз відмовились від евакуації. Жінки, які пережили Голодомор, Другу світову війну, а 1986 року і вибух на четвертому реакторі, повернулись жити в зону відчуження.
Їхні чоловіки давно померли, а оптимістки Ганна, Марія і Валентина продовжують жити. Вони вирощують огірки на городі, співаючи пісні своєї молодості.
Бабусі кажуть, що «радіації не знають, а от голоду бояться». Тому сміливо їдять те, що дала земля. Проби на радіацію, утім, показують, що Чорнобильська катастрофа «осіла» і в ґрунті, і в предметах, і в самих людях.
Коли режисерка починала фільм, то думала, що вийде політична картина про ядерну енергію, пострадянську реальність і проблеми навколишнього середовища. Але історія впертості цих харизматичних жінок зробила «Бабусь Чорнобиля» значно людянішим кіно, говорила вона в інтерв’ю «Голосу Америки».
Фільм знімали двома командами (одна була всередині зони, інша – зовні) – так команда намагалася зменшити вплив радіації. При собі завжди мали лічильник Гейгера. При в'їзді і при виїзді на КПП їх самих і їхню апаратуру перевіряли на предмет радіації.
Виступ Голлі Моріс про цей досвід зібрав на міжнародній конференції TED понад мільйон переглядів.
«Після всього пережитого, вони відмовились виїжджати, рятуючись від ворога, якого навіть не бачили. Тож вони повернулись в свої села попри застереження, що незабаром захворіють і помруть. Для них навіть п'ять років вдома здавались кращою перспективою, ніж десять років у Києві, повному незнайомих висоток, відділеному від могил батьків та дітей. Для них екологічна катастрофа, ймовірно, була не найзагрозливішою трагедією», – говорила режисер на TED.
«Російський дятел» : Чорнобиль, Кремль і теорія змови
Український художник Федір, який в дитинстві постраждав від Чорнобильської катастрофи, хоче знайти справжніх винуватців трагедії 1986 року. Це сюжет документального, утім багато в чому конспірологічного фільму американського режисера Чада Гарсія.
За версією Федора, аварію на ЧАЕС спланували в Москві, щоб приховати провал дуже дорого, проте абсолютно безплідного збройного проекту Радянського Союзу (СРСР). Одна з його складових – «Дуга» – досі стоїться там: починаючи з середини 1970-х років, СРСР запускав надшвидкий радіосигнал, який був настільки сильним, що міг перешкоджати радіозв’язку та телефонним переговорам у всьому світі.
«І ця груда заліза була непотрібною вже тоді, коли зводилась», – говорить головний герой про «Дугу».
Федір разом із оператором їде у Прип’ять, розпитує істориків, колишніх працівників, щоб спробувати розплутати події 1986 року. Дехто дає йому зачіпки, що підтверджують цю теорію змови. Дехто лише припускає, що це могло бути. А хтось не згоден говорити чи відмовляється коментувати «із поваги до радянського минулого». Утім Федір вірить у свою правду ще більше, коли наприкінці розслідування отримує дзвінок із погрозами та вимогою не займатись більше цією темою.
Продюсером цієї картини став Майк Лернер, який до того опікувався фільмом «Показовий процес: історія Pussy Riot».
«Мене запитують: це вигадка, документалістика чи фікція? Та все разом. По-своєму, це спекуляція, адже режисер не міг робити справжнє журналістське розслідування», – говорить він про «Російського дятла».
«Російський дятел» торік здобув гран-прі за найкращий закордонний документальний фільм на фестивалі Sundance. А цього року продюсер Майк Лернер привозив його в Прагу, на фестиваль OneWorld.
«Заборонена зона»: чудовиська біля реактора
Американський режисер Бредлі Паркер зняв фільм жахів про те, що відбувається в зоні відчуження Чорнобильської АЕС. В українському прокаті його показали як «Заборонену зону», але можна зустріти і назву «Щоденники Чорнобиля».
У фільмі йдеться про шістьох туристів-екстремалів, які не бояться поїхати на екскурсію в зону Чорнобиля і відкривають для себе нічну Прип’ять з її жахами та дивами. Невдалих туристів охоплює паніка, вони потрапляють у вир страхів, зустрічаються з тваринами-потворами, жертвами радіації.
Під час прокату фільму ходили чутки, що зйомки проводили в реальних місцях Прип'яті та Чорнобиля. Насправді фільм був знятий у Сербії та Угорщині, про що свідчать титри. Це видно і по оглядовому колесу: у Прип'яті оглядове колесо є в парку і навколо нього немає житлових будинків. Крім того, Прип'ять дуже заросла деревами і чагарником.
«Це місце заворожує красою, проте і страшне. Своєрідна капсула часу у Східній Європі, що завмерла в часі. Люди поїхали – і природа бере своє. Ми шукали місце, з якого можна було би зробити декорації для Прип’яті», – говорить режисер Бредлі Паркер в інтерв'ю для HorrorPreview's Сhannel.
2012 року після прем’єри фільму Група підтримки жертв Чорнобильського нещастя закликала бойкотувати його.