Спеціально для Крим.Реалії
Час від часу необхідно відходити від сприймання того, що відбувається крізь призму яскравих новинних заголовків. При багаторазовому і щоденному повторенні навіть найбільш компетентне обговорення локальних подій часто «збиває приціл» мислення.
Хтось щось вкрав чи зробив гучну заяву, десь сталась трагедія чи здійснився довгоочікуваний проект. Такі гарячі новини дають поживу для роздумів, але відволікають увагу від багатьох принципових речей.
Це стосується і кримської проблеми. Про півострів говорять в Україні, Росії, Європі і навіть у США. Однак, як правило, обговорюють принципові позиції («Кримнаш»/«не ваш, а наш»), або гучні події.
А ось про майбутнє півострова говорити якось незвично і незручно. І йдеться не про російські плани щодо реалізації ФЦП, будівництва мосту чи повернення республіці статусу всесоюзної здравниці. Це досить формальний, чиновницький підхід, який не має нічого спільного з реальним майбутнім Криму.
Якщо з'явиться покоління кримчан, які не пам'ятають свого життя в Україні, ким вони себе вважатимуть: росіянами, українцями, мешканцями «сірої зони» чи невизнаної республіки?
Питання в тому, що якщо в найближчі 2, 3, 5, 10 років стан справ у регіоні не зміниться (термін існування путінського режиму невідомий), то яким стане місцеве населення? Якщо з'явиться покоління кримчан, які не пам'ятають свого життя в Україні, ким вони себе вважатимуть: росіянами, українцями, мешканцями «сірої зони» чи невизнаної республіки?
Здається, з часом слабшає зв'язок не лише між Кримом і Україною, а й між тими, хто співвідносив себе з українським народом, і тими, хто позбавлений такої можливості навіть на рівні мови і візуальної культури державних символів.
Ментальна карта
Життя в умовах окупації та сумнівної легітимності влади вже саме собою вносить певні корективи у свідомість нових поколінь. Окрім того, не треба забувати і про загальновідоме джерело формування громадянського світогляду – пропаганду.
Однак є і більш прагматичні речі, які можуть змусити кримчан вважати своєю столицею Москву, а не Київ. Хотілось би розповісти і про ці причини, але не для того, щоб вкотре поскаржитись на втрачене для України покоління, а щоб знайти їм конкурентоспроможну альтернативу.
Про транспорт. Якщо до російської столиці з Сімферополя можна дістатись за дві години (прямим авіарейсом), а до Києва – за 12-16 годин (через два кордони і з можливими пересадками), то зрозуміло, що у побутовій географії Москва стає дійсно ближчою.
Тут необхідно згадати і про Керченський міст. Його головна стратегічна небезпека для України не в тому, що до Криму можна буде оперативно перекидати війська з Кубані, а в тому, що ця споруда змінить логіку територіального мислення кримчан, створивши відчуття зв'язку з іншими регіонами Росії, якого зараз абсолютно немає.
Банальний приклад: для кримського дитини будь-який потяг буде асоціюватися з Керченським мостом і Росією, оскільки до припинення блокади і скасування санкцій до України потяги ходити не будуть.
Звичайно, зараз не може бути й мови про те, щоб відновити залізничне сполучення з Кримом, проте якісь транспортні хаби і зміни інфраструктури на кордоні з півостровом просто необхідні: це може бути альтернативою для кримчан.
Продуктова блокада має один дуже суттєвий недолік – відсутність на півострові українських продуктів, а значить, і почуття споживчої єдності з іншою частиною країни
Про холодильник. Безумовно справедлива продуктова блокада має один дуже суттєвий недолік – відсутність на півострові українських продуктів, а значить, і почуття споживчої єдності з іншою частиною країни.
Із Києва я завжди приводжу дітям своїх приятелів і родичів шоколадки відомих українських брендів. Це хороший гостинець, тому що на півострові їх годі й шукати.
Бренди українських продуктів, часто побудовані на патріотичній рекламі та експлуатації образу європейської країни (наприклад, пивні марки), дійсно здатні передавати певні політичні сигнали і емоції.
Грубо кажучи, етикетка товару – це теж певний фронт, поле ідеологічного бою, яке можна використовувати у своїх цілях. Знову ж таки, немає ефективних механізмів забезпечення кримчан українськими продуктами, і тут є над чим подумати.
Про освіту. Якщо студент отримав диплом кримського університету, в Україні йому з цим документом робити нема чого. Навчання в місцевому виші (без співпраці з українськими університетами та відновленим ТНУ) автоматично пов'язує подальше життя людини або з півостровом, або з Росією.
Тільки в КФУ навчаються більше 30 тисяч студентів, які захотіли залишитись у відносно комфортних домашніх умовах, а не їхати за вищою освітою до України чи Росії.
Звісно, визнавати документи про освіту, отримані в Криму, ніхто не буде. Однак це не означає, що не потрібна система умовної нострифікації дипломів із додатковою здачею кваліфікаційних іспитів для отримання документа українського зразка.
Переживання за «своїх» є критерієм приналежності до спільноти. Тож будь-яке звернення успішних українців до кримчан має величезне значення
Без такої мобільності молодих кримських фахівців неможливо підтримувати контакт поколінь.
Про політику і змагання. Одним із базових проявів громадянських почуттів є підтримка представників власної країни на змаганнях. Спортивні це змагання чи пісенні конкурси на кшталт «Євробачення» – не так важливо.
Переживання за «своїх» тут є критерієм приналежності до конкретного суспільства. Тому успішні українські футболісти, біатлоністи, боксери, співаки мають набагато більший вплив на свідомість кримчан, ніж державні інститути.
Тож будь-яке звернення переможців змагань та конкурсів до кримчан або просто актуалізація кримської проблеми з їхніх вуст має величезне значення. І в цьому напрямку не можна зупинятись.
Очевидно, що в Україні суспільство думає про розвиток і зміцнення державності набагато більше, ніж нинішній політичний клас. Збереження зв'язків між регіонами, сім'ями і поколіннями материкової України та півострова поки не є видимим пріоритетом для влади, тотально зайнятої кулуарною боротьбою. Але такий стан речей необхідно змінювати, якщо, звісно, країна зацікавлена в майбутній генерації кримчан.
Лев Абалкін, кримський політолог
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції