Наталія Літера
Ранній ранок 27 лютого 2014 року. Крим. Україна. Сімферополь.
Тільки вчора було це страшне і незрозуміле 26 лютого, де Верховна Рада Криму в Сімферополі, а точніше вся територія навколо адміністративної будівлі стала епіцентром протистояння «Жовто–блакитного цунамі» з «Русским единством», підвезеним автобусами з усього Криму, найбільше – із Севастополя.
Але це було вчора, а сьогодні вранці я поцілувала чоловіка перед роботою, поклала синові бутерброди в школу, а дівчат повела в гімназію і дитячий садок.
Дорогою з садка на зупинку – кілька хвилин вільного часу, який ми, урбанізовані сучасники, намагаємося завжди провести з користю. Я зателефонувала подрузі і замість звичайного привітання почула:
– Наташо, ти телевізор вмикала? Якісь люди захопили Верховну Раду, прапор зняли, я нічого не можу зрозуміти.
Ми попрощалися, і я помчала додому, тремтячими руками набираючи чоловіка. Він відповів і, як не дивно, ще нічого не знав, попросив передзвонити пізніше, тому що читав лекцію студентам.
– Я не можу пізніше. Ти маєш мене заспокоїти, що все буде добре.
– Все буде добре, не хвилюйся. Випий кави з цукеркою.
– Ок.
Мені стало легше, і на ватяних ногах після тільки-но перенесеного адреналіну в крові я попленталася до ліфта будинку (дивно, як через два роки я згадую такі дрібниці). Я все зробила, як сказав чоловік, зварила каву і тільки потім увімкнула АТR. Дві хвилини гіпнотичного вдивляння в екран – і я вже мчу назад до гімназії та садочку за дітьми. Мені страшно. У місті чужі. Не пам'ятаю, з якого моменту їх стали називати «зеленими чоловічками», в своїй лексиці я мало вживала це поєднання слів, мені воно здавалося занадто м'яким, ніжним, якимось дитячим. Для мене вони раз і назавжди стали загарбниками, чужинцями, окупантами.
Я бігла до школи і думала тільки про одне: швидше, швидше, забрати додому і бути всім разом
Українська гімназія та дитячий садок розташовані в 10 хвилинах швидкої ходи від нашого будинку. Я бігла до школи і думала тільки про одне: швидше, швидше, забрати додому і бути всім разом. Заскочивши в гімназію, я здивувалася тиші. Тривали заняття, все було спокійно, затишно, красиво, чисто, загалом – як завжди. Запитала в охоронця на вході: «Все в порядку?». «Так, звичайно, у вас щось сталося?» – стурбовано поцікавився чоловік. І я зрозуміла, що треба взяти себе в руки і спокійно робити те, навіщо я повернулася до школи. Спочатку заглянула в клас середньої дочки, вони писали контрольну роботу з математики і вчителька, піднявши брови, дала мені зрозуміти, щоб я зачекала. Але я не могла чекати. Відшукала клас старшого сина, біля дверей був рух десятикласників і (о, боги!) я почула телефонну розмову дівчинки з мамою, яка істерично кричала в трубку, щоб Катя негайно йшла додому.
«Значить, я не одна, і це не галюцинації», – промайнуло в голові. Без довгих пояснень з учителем я забрала сина, і він зі своїм однокласником, який жив по сусідству і якому теж вже дзвонила мама, пішли додому. До кінця другого уроку залишалося ще хвилин двадцять, мені було спокійніше, що я поруч, але я подумала, що у мене ще малятко в садочку, і я встигну її забрати за ці болісні двадцять хвилин.
Моя молодша донечка зраділа, здивувалася і без зайвих питань швиденько зібралася і побігла з мамою знову в гімназію, де закінчувався урок контрольної з математики. Підходячи до гімназії, я помітила, як з усіх боків не сходяться, а збігаються мами і тата, паркуються машини... Батьки поспішали забрати своїх дітей. Ще ніхто нічого не знав і не розумів, але інтуїтивно захищав і оберігав найдорожче, що є в нашому житті.
Пам'ятаю розмову із вчителькою дочки – розумною, досвідченою...
Я їй розповіла короткий сюжет ранкових новин. Подив, хвилинне збентеження, ні тіні страху і вердикт: «Я не хочу в Росію, але і «бандерівців» у Криму не хочу».
– Кого? – тоскно вичавила я з самого серця.
Більше я ніколи не говорила з нею про Батьківщину
Більше я ніколи не говорила з нею про Батьківщину. Тільки на останньому дзвонику в травні, коли ми з чоловіком вже встигли продати квартиру в Сімферополі і купити в Києві, я прощалася із вчителькою, говорила слова подяки за прожиті разом роки, наші очі зустрілися, запала тиша, і тільки великі краплі сліз покотилися з двох пар очей, які дивилися одне на одного. Я не знаю, про що думала наша вчителька в той момент...
Отже, я схопила дівчат, і побігла додому.
Мозок жив своїм життям. Я намагалася зрозуміти, що відбувається, але це було неможливо через відсутність інформації і присутність поруч двох маленьких щасливих дітей, поруч з якими потрібно було бути врівноваженою, спокійною мамою.
Вже біля під'їзду нашого будинку на екрані телефону з'явилося улюблене обличчя і дівчата, почувши мелодію, закричали: «Тато дзвонить, дай нам тата!». Я відповіла чоловікові: «Повиси, будь ласка, на лінії». Швидко завела дівчат до ліфту, вийшла на вулицю і повернулася до розмови.
– Напевно, сходи в школу і садок, забери дітей. Я теж скоро буду вдома, – говорив серйозний голос чоловіка.
– Так, добре. Ми будемо чекати тебе вдома. Чомусь про те, що діти вже були вдома, я сказала йому тільки при зустрічі.
Пізно ввечері, коли діти спали, ми довго розмовляли з чоловіком, я стримувала себе, щоб не закурити..., і пила ранкову холодну каву.
Наталія Літера, кримчанка
Думки, висловлені в рубриці «Свідоцтва окупації», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Поділіться тим, що бачили і що знаєте, пишіть нам на email: krym_redaktor@rferl.org