Національний рух кримськотатарського народу був справді масовим. У ньому брали участь представники всіх поколінь і професій, чоловіки і жінки...
У важкі часи перших років вигнання на жінок-матерів, багато з яких втратили чоловіків на фронтах війни, лягла основна турбота про сім'ю. Всі ті, хто пережив ці роки, із вдячністю згадують матерів, які під час відсутності чоловіків – батьків переважно великих сімейств, героїчно боролися за життя дітей.
Професор Аділе Емірова через багато років з болем згадує: «Мама! Як вона боролася за наше життя! Зросла в селянській родині, з дитинства працювала на землі, вона з перших же днів життя на новому місці завела город. Вона навчилася варити нам кашу з недозрілих кукурудзяних зерен. З картопляного лушпиння пекла гіркуваті на смак чорні коржики. Ночами ходила поливати город: вода на полив розподілялася по черзі, часто зі скандалами і бійками, а вночі було легше взяти воду – провести її з центрального арика на свою ділянку. Працювала на знос, не шкодуючи себе. І раніше за всіх пішла з життя»...
Повною мірою відчули на собі всі «принади» радянської репресивної машини дружини активістів національного руху
А вже в 1950-1980-х з не меншою мужністю вони благословили дітей на нерівну боротьбу з радянським режимом. Це і Махфуре Хатіпова – мати Мустафи Джемілєва, це і Найме Сеїтмуратова – мати Айше Сеїтмуратової, яка провела дочку в еміграцію і так більше ніколи її не побачила, це і багато-багато інших...
Повною мірою відчули на собі всі «принади» радянської репресивної машини дружини активістів національного руху. Їхні імена можна перераховувати до безкінечності: Сафінар Джемілєва, Васфіє Хаїрова, Зера Джемілєва, Муміне Куртумерова, Зекіє Абдуллаєва, Гульнара Сейдалієва і багато інших – вірні союзниці й однодумниці чоловіків.
У 1960-1970-х роках 14 кримських татарок були засуджені за участь у боротьбі свого народу
У кримськотатарському національному русі жінки по праву займають гідне місце. За підрахунками політв'язня радянських часів Джеляла Челебієва, в 1960-1970-х роках 14 кримських татарок були засуджені за участь у боротьбі свого народу: Хатідже Хайретдінова, Салиха Усеїнова, Медіне Каралієва, Леннара Гусейнова, Ельміра Абдулхакова, Тамара Кантуганська, Світлана Аметова, Муніре Халілова, Айше Сеїтмуратова, Сані Мустафаєва, Ульвіє Ходжаєва, Сусанна Джелялова, Зера Шабанова, Фатіме Абдураїмова.
Згадаймо лише кілька епізодів цієї славної історії...
7 жовтня 1966 року до активістки національного руху Айше Сеїтмуратової в її самаркандську квартиру прийшли з обшуком. З раннього ранку до пізнього вечора вісім співробітників міліції проводили обшук, вилучивши документи національного руху і виписки з книг. На її щастя, в будинку не було друкарської машинки. Правоохоронці так перевернули весь будинок, що сестра, яка прийшла ввечері, ойкнула: «Як фашисти, все перерили».
Через кілька днів, 14 жовтня, на допиті в КДБ Самаркандської області з'ясувалося, що Айше заарештована. Під конвоєм на літаку її доставили в Москву, у сумнозвісну Лефортовську в'язницю КДБ.
Правоохоронці так перевернули весь будинок, що сестра, яка прийшла ввечері, ойкнула: «Як фашисти, все перерили»
За десять днів їй було висунуте звинувачення в тому, що вона «займалася складанням, розмноженням і поширенням наклепницьких документів, спрямованих на розпалювання національної ворожнечі», з чого робився висновок, що вона «вчинила злочинні дії, спрямовані на розпалювання національної ворожнечі». Потім слідували сім місяців в'язниці. Нарешті, 19 травня 1967 року в Москві відбувся суд – секретний і закритий. Вирок – 2 роки умовного ув'язнення і звільнення в залі суду.
Через чотири роки Айше була арештована знову. Звинувачення – «виготовлення і розповсюдження матеріалів, що ганьблять радянський державний лад». Вирок – 3 роки таборів; термін Сеїтмуратова відбувала в мордовських таборах Барашево і Явас. Відсидівши «від дзвінка до дзвінка», 15 червня 1974 року Айше вийшла з табору і повернулася в Самарканд. Після чого залишилася без роботи, а через кілька років, під загрозою нового арешту, емігрувала з СРСР.
28 листопада 1967 року в Ташкенті почався гучний судовий процес. Судили дванадцять активістів кримськотатарського національного руху. Справа слухалася Ташкентським міським судом. Серед тих, хто опинився на лаві підсудних, було і три жінки – Тамара Кантуганська (дружина Арсена Альчикова, якого також судили), Ельміра Абдулхакова, студентка Ташкентського інституту зв'язку, і Сайде Сулейманова, мати трьох неповнолітніх дітей.
Тамара Кантуганська
Наприкінці жовтня 1968 року активістку національного руху Леннару Гусейнову судили разом із соратниками Ідрісом Касимовим, Люманом Умаровим, Шевкетом Сеїтаблаєвим, Юсуфом Расіновим. Вона притягувалася до суду за звинуваченням в організації мітингу і «масових заворушень» в Бекабаді у зв'язку з 45-річчям Кримської АРСР. Суд визнав усіх винними в порушенні статті 191, частина 4 Кримінального кодексу УзРСР – в тому, що вони «підписали і були авторами» листів до вищих радянських інстанцій, в яких містилися «завідомо неправдиві вигадки, що ганьблять радянський державний і суспільний лад». Підсудні були засуджені до різних термінів позбавлення волі.
Ще один багатофігурний – «ташкентський процес» 1969 року – не залишився без жінок. На лаві підсудних за участь у національному русі опинилася юна 23-річна красуня-медсестра Муніре Халілова і молода мама Світлана Аметова. Кілька місяців дівчата провели у в'язниці, були засуджені до десяти місяців позбавлення волі і звільнені, бо відбули міру покарання під час попереднього слідства.
Муніре Халілова
Знаменна подія відбулася 6 червня 1969 року на другий день Міжнародної наради комуністичних і робочих партій, в самому центрі Москви. У демонстрації на площі Маяковського взяли участь Енвер Аметов, Зампіра Асанова, Решат Джемілєв, Айдер Зейтуллаєв, Ібраїм Холапов і дочка правозахисника Петра Якіра Ірина. Вони розгорнули свої гасла: «Комуністи, поверніть Крим кримським татарам», «Припинити гоніння на кримських татар», «Свободу генералові Григоренку!».
Учасники «ташкентського процесу» 1969 року Світлана Аметова та Айдер Барієв
Друзі відмовляли Зампіру Асанову від того, щоб вона брала участь у демонстрації. Але, як пише Решат Джемілєв: «Коли я підняв свій транспарант «Свободу генералові Григоренку!», через якусь хвилину до моїх ніг підсіла Асанова Зампіра. Я зажадав, щоб вона негайно покинула площу, як було домовлено раніше. Але вона категорично запротестувала, наголосивши: «Як я відповідатиму перед своєю совістю, коли побачу, як вас будуть заарештовувати? Як я дивитимусь в очі друзям, якщо я залишуся осторонь як сторонній спостерігач?».
Зампіра Асанова
За кілька хвилин їх затримали і доставили на Петрівку, 38. Учасникам демонстрації вдалося уникнути арешту через Міжнародну нараду комуністів, однак згодом влада «пригадала» учасникам цю зухвалу демонстрацію.
Журналіст, письменник, публіцист Сабріє Сеутова влітку 1987 року брала напрочуд діяльну участь у багатотисячних акціях протесту кримських татар у Москві. Після цього увага представників влади до неї в цей період була підвищеною.
15 грудня 1987 року Сабріє
Сабріє Сеутова
Сеутова і Фуат Аблямітов, які прибули з Ташкента до Москви для участі в Міжнародному семінарі з гуманітарних проблем, були затримані на вулиці міліціонерами і п'ятьма людьми в штатському. Один із цивільних, який відмовився себе назвати і фактично керував затриманням, сильно штовхнув Сеутову, так, що вона вдарилася головою о кут дверей автомашини, куди її затягували, і втратила свідомість.
Затриманих доставили до РВВС Кіровського району Москви, а потім – в Управління внутрішніх справ Москви на Петрівку, 38. Сабріє Сеутову направили до лікарні. Через дві доби її привезли в Ташкент. Оскільки стан її постійно погіршувався, 20 грудня у вкрай важкому стані на машині швидкої допомоги її привезли в Ташкентську лікарню з діагнозом «струс мозку».
Як я відповідатиму перед своєю совістю, коли побачу, як вас будуть заарештовувати? Як я дивитимусь в очі друзям, якщо я залишуся осторонь?Зампіра Асанова
Доля дала Сабріє після тих подій тільки десять років життя...
Це лише кілька імен справді героїчних жінок. А скільки їх було і є – скромних і невідомих, які разом зі своїми сім'ями, вслід за чоловіками вирушали на батьківщину, де їх ніхто не чекав, і упродовж багатьох років переносили всі тяготи репатріації – побутову невлаштованість, безробіття...
Їхні імена не увійшли в аннали історії, але їхній внесок у боротьбу кримськотатарського народу за свою гідність важко переоцінити.