Ліліана Кримська
12 березня 2014 року ми їздили до сусіднього села, що розташоване в Херсонській області. Нас було троє в машині: водій, я і подружка. Поверталися вже близько 6 вечора. На адмінкордоні Криму та Херсонської області був пост ДАІ, який тепер перетворився на блокпост і базу окупантів. Там – військова техніка з російськими військовими номерами 90, 95, 99, намети, БТРи, міномети, медпункт, польові кухні, російські прапори і «захисники»: військові без розпізнавальних знаків, російські «казаки», кавказці (мабуть, чеченці) і місцеві «самооборонівці», на той момент людей 100 було.
Головний став кричати, що можна цей паспорт взагалі вже викинути, немає такої держави Україна, він немитий і голодний два тижні стоїть на посту і нас захищає...
Зупиняють і оглядають усі машини, перевіряють документи, при цьому жоден із них не представляється, у всіх маски й автомати. Нас зупинили, підійшли спочатку до водія, попросили показати документи, він відкрив паспорт, але «захисник» вирвав документ із рук. Природно, наш водій обурився і ми теж – мовляв, це паспорт громадянина України та слід дивитися його, не видираючи з наших рук. Що тут почалося!..
Озвірілий, зі скляними очима, в масці, він стояв і кричав, що нас не пропустить, і йому плювати на те, що ми з кримської пропискою і їдемо додому
Нас одразу оточили осіб 6-7, почали вимагати вийти з машини (чого ми не зробили), а головний перевіряючий став кричати, що можна цей паспорт взагалі вже викинути, немає такої держави Україна, він немитий і голодний два тижні стоїть на посту і нас захищає... Я огризнулася, що його взагалі сюди не кликала, і не треба мене захищати. Тоді він встав перед машиною, навів на нас автомат, пересмикнув затвор і сказав, що має наказ стріляти на ураження. Озвірілий, зі скляними очима, в масці, він стояв і кричав, що нас не пропустить, і йому плювати на те, що ми з кримської пропискою і їдемо додому.
Лише одна думка в голові, що це він мене боїться, не називає свого імені, ховає своє обличчя і мені, маленькій тендітній жінці, загрожує автоматом
Його ж соратники злегка його заспокоїли, а нам наказали відігнати машину на узбіччя, і ми там простояли півтори години, поки не прийшла нова зміна о 8 вечора. Тільки тоді у нас ще раз подивилися документи, обшукали машину, перевірили дамську сумочку, прочитали лекцію, що треба поводитися пристойно, пожартували, що тепер знають, де ми прописані, і прийдуть у гості, після цього дозволили проїхати в місто.
Але головне, що тоді абсолютно не було страшно, а була така злість і ненависть до них усіх і лише одна думка в голові, що це він мене боїться, не називає свого імені, ховає своє обличчя і мені, маленькій тендітній жінці, загрожує автоматом. Страх і усвідомлення того, що відбувається, прийшли вже потім, удома, коли почали тремтіти руки і з'явилося відчуття безсилля.
Ліліана Кримська, кримчанка
Думки, висловлені в рубриці «Свідчення окупації», передають погляди самих авторів і не обов'язково відображають позицію редакції
Поділіться тим, що бачили і що знаєте, пишіть нам на email: krym_redaktor@rferl.org