3 березня 2014 року військові 10-ї бригади морської авіації на аеродромі в селищі Новофедорівка Сакського району Криму розпочали та успішно провели виняткову операцію. Їхню частину вже впродовж кількох днів блокували російські військові. «Зелені чоловічки» вимагали від авіаторів здати зброю та перейти на сторону Російської Федерації. З кожним днем зростала небезпека штурму бази. Оскільки 10-а бригада є єдиним схожим підрозділом в українських Збройних силах, то Військово-морські сили ризикували залишитись взагалі без морської авіації, яка є незамінною в разі ведення бойових дій над Чорним морем і здатна атакувати навіть підводні човни противника. Відтак, не чекаючи вказівок від керівництва, заступник командира бригади з льотної підготовки, полковник Ігор Бедзай вирішив евакуювати авіаційну техніку до Миколаєва на місцевий аеродром «Кульбакине». Військовим вдалось уникнути витоку інформації і так організувати операцію, що вже за лічені хвилини після початку три літаки та п’ять гелікоптерів, не зустрівши жодної протидії з боку росіян, залишили територію частини.
Цей випадок став одним з небагатьох під час анексії Криму, коли українським військовим вдалось уникнути захоплення техніки «зеленими чоловічками». Втім, зберігши літаки та вертольоти, командири не змогли вивести солдатів. З 900 військовослужбовців 10-ї бригади морської авіації ЗСУ лише понад 300 вирішили вийти на материк, інші зрадили присязі і перейшли на службу до Збройних сил Росії. Згодом, вже в Миколаєві, звільнились і повернулись назад на півострів ще понад півсотні військовослужбовців. Про підготовку та подробиці успішної операції, а також причини, що змусили частину військових піти на порушення військової присяги з Радіо Свобода говорив тепер вже комбриг 10-ї бригади морської авіації ЗСУ Ігор Бедзай.
Раніше були інструкції в статутах, що при настанні небезпеки авіація повинна бути виведена на оперативні аеродроми. Але потім, чомусь, з наших статутів це прибрали
– Після захоплення парламенту і Ради міністрів Криму (27 лютого 2014 року – ред.) всі частини, які дислокувались у Криму, були приведені у повну бойову готовність. Ми бачили, що в Сімферополі тривають захоплення адміністративних будівель військовими, але тоді такий час був, що країна вже декілька місяців жила цими захопленнями. Тому були думки, що, можливо, революційні події і до Криму докотились. Але ж це політики – розберуться. Якихось думок про те, що буде військовий конфлікт, особливо за участі іноземних військ, – у голові таке не вкладалося. В принципі, ми ще тоді почали відпрацьовувати план виведення техніки з аеродрому. Раніше були інструкції в статутах, що при настанні небезпеки авіація має бути виведена на оперативні аеродроми. Але потім, чомусь, з наших статутів це прибрали. Тому ще в той час, ще наприкінці лютого, ми зібрали льотний склад, визначили екіпажі, поставили орієнтовні завдання про те, що, можливо, буде необхідність перебазування або в Миколаїв, або в Одесу. Було поставлене завдання заправити авіаційну техніку, екіпажі були підготовлені. Про ці заходи ми доповіли в Севастополь, заступнику командуючого ВМС з авіації. А далі чекали, як будуть розвиватись події.
– Які події змусили Вас евакуювати техніку?
– Приблизно 27 лютого у нас в Новофедорівці з’явились перші так звані «війська самооборони» – прибули на п’ятьох КамАЗах. Казали, що приїхали, бо у нас є зброя і вони переживають, що кримськотатарське населення її захопить і буде використовувати проти російськомовних. Ми розуміли, що це просто тупий привід. Тому запропонували наступне: давайте, ми будемо з внутрішнього боку паркану захищати нашу зброю, а ви, якщо так переживаєте, з зовнішньої сторони ставайте і захищайте нас, щоб «вороги» не напали.
На території гарнізону був готель Міністерства оборони Росії, вони їх і прихистили. Для нас це зручно, бо готель розташований посеред містечка і ми мали постійну можливість спостерігати за ними. Ми виставили на всіх шляхах, які були навколо містечка, рухомі патрулі на цивільних автомобілях і в цивільному одязі. Наші військові постійно відстежували переміщення військ навколо гарнізону. Тобто якщо якась колона завертала в наш бік, то відразу оголошувалась тривога, і в будь-який час доби всі прибували на робочі місця.
У той момент місцеве населення ще не було підготовлене до силового варіанту і дуже добре до нас ставилось. До нас усі звикли. Нещодавно якраз було свято – 23 лютого. Нас вітали і керівництво місцеве, і школи, і підприємці.
– Чому тоді ситуація так швидко змінилась?
Говорили, що у нас «нелегітимний уряд» і пропонували підняти прапор Російської Федерації. Обіцяли заробітну платню в 3-4 рази більшу
– Почало з’являтись командування авіації Чорноморського флоту Російської Федерації. Проводили зі мною неофіційні бесіди. Говорили, що у нас «нелегітимний уряд» і пропонували підняти прапор Російської Федерації. Обіцяли, що наша частина залишиться на тому ж місці, у тому ж штаті, тільки будемо отримувати заробітну платню в 3-4 рази більшу і служити у відповідних умовах. Я в них запитував – для чого це вам? Нікому ж не потрібні зрадники. Ми ж з вами, військові люди, розуміємо, що я порушу присягу, закони України.
Щодня ми проводили шикування особового складу всієї бригади, підіймали прапор, співали гімн. Про ці розмови я теж розповідав особовому складу, щоб не було недомовок чи недовіри. Казав: якщо хочете в російській армії служити (ну всякі ж люди є, може вони все життя мріяли про це), дочекайтесь, коли буде можливість, звільніться з лав Збройних сил України і тоді переходьте до російської армії. Тоді ви будете чисті перед законом і перед совістю. А те, що вони сьогодні пропонують, – це протизаконно. Ви будете відповідати.
Але на той час у гарнізоні вже працювали – йшла інформаційна боротьба. А більшість військовослужбовців – місцеві, кримські. Вони приходили додому, а їм батьки розповідали, як добре вони будуть жити. Це призвело до того, що за місяць змінилось ставлення місцевого населення. Ті вчителі, які навчали наших дітей у школах, почали знімати українські прапори. Буквально за місяць цей потужний вплив зробив своє діло. В тому числі й на військовослужбовців.
Проросійський протестувальник знімає український прапор під час штурму військової частини в селищі Новофедорівка, 22 березня 2014 року
А в той час, коли цей вплив ішов від Російської Федерації, з боку України нічого не відбувалось. Ми дивились телевізор і бачили, що уряд невпевнений, не знає, що робити. Не було якихось чітких вказівок. Хоча люди були налаштовані дуже рішуче. Всі готові були діяти. Але як діяти? Були думки відкрити вогонь. А хто далі нас підтримає, що будемо робити?
Тим більше, події, що відбувались у країні, ви ж бачили, коли під час Майдану цивільні люди приходили під військові частини. Там і поранені були, а яке ставлення було до військовослужбовців, які відкривали вогонь? Тобто люди вже були невпевнені – можна відкривати вогонь чи не можна. Який закон, на чиєму він боці?
– Ви кажете, що готові були діяти, а от у нещодавно опублікованій стенограмі засідання РНБО від 28 лютого 2014 року керівництво силового блоку заявляло про деморалізацію в лавах ЗСУ.
У нас не одразу армія деморалізованою була. Деморалізація почалась від бездіяльності керівництва
– В особового складу перших 2-2,5 тижні моральний дух був високий. Ми бачили, що ті люди, які приїжджали до нас зі зброєю, не знали, що робити. Бачили, що у них немає чіткого плану. Підходили люди в званнях полковників російської армії, представлялись неофіційно і питали: розкажи, що тут відбувається, ми тільки з півночі приїхали два дні тому і не можемо зрозуміти. Що за «референдуми» тут у вас? І якби уряд вжив якихось заходів…
У нас аеродром може прийняти будь-яку авіаційну техніку. Тиждень він був вільний. Ми могли завантажувати транспортні літаки, війська могли б заходити з боку моря, бо у нас приморський аеродром, сідати, захоплювати плацдарм, потім нарощувати угрупування військ, але ми жодного руху не бачили. Тому в нас не одразу армія деморалізованою була. Деморалізація почалась від бездіяльності керівництва. Штаб ВМС заблокований. Зв’язок тільки по мобільному, тобто управління штабом фактично не могло відбуватися. З Києва – «тримайтесь». Тримайтесь тиждень, тримайтесь два, тримайтесь три. Деморалізація почалась, коли військові зрозуміли, що в нашого керівництва немає жодного плану.
Українські військові залишають частину в селищі Новофедорівка, після штурму проросійськими протестувальниками, 22 березня 2014 року
– Тобто проблема була у відсутності наказів?
– Зрозумійте, якби ми всією бригадою розпочали активні дії: хто нас підтримає, хто здійснюватиме керівництво? З ким взаємодіяти? Який план? Яке першочергове завдання, яке наступне? Так працюють військові. А просто вишикуватись у ланцюг і піти в атаку на ворога – чим це могло закінчитись? Так не воюють. У нас були підрозділи, я не хочу сказати, що вони були деморалізовані і не стані боєготовності, але їх треба було організувати і щоб над ними хтось взяв керівництво. Якийсь план дій розробив, довів його до командирів, щоб вони знали, що робити.
– І військові були готові застосувати зброю проти «зелених чоловічків»?
– Думаю, якби була відповідна ситуація, то всі були б готові.
– А що Вам взагалі відповідало командування, коли Ви повідомляли про блокування?
– Спілкування було приблизно таке: ми доповідаємо, що до нас прибули люди, які поставили ультиматум і хочуть, щоб ми здали зброю. Що нам робити? У відповідь – поки що вказівок жодних немає. Наступний день – у нас знову блокування. Невідомі вимагають переходити під прапор Російської Федерації. Так, так, тримайтесь. Були і з Києва дзвінки від керівництва: тримайтесь, буде політичне рішення. Ну от ми й тримались, чекали, коли буде рішення.
– Коли зрозуміли, що час виводити техніку?
Я ж сам навчався у військовому училищі в Росії, в мене там дуже багато друзів було. Якось у голову не приходило, що братський народ прийшов і буде настільки радикально діяти
– «Бельбек» був захоплений першим – ще тоді прийшло усвідомлення. Але була неясність ситуації. Хто ці люди? Як буде реагувати наше керівництво? Розумієте, я ж сам навчався у військовому училищі в Росії, в мене там дуже багато друзів було. Жили у Криму, де дуже багато росіян, тому, звісно, звикли сприймати їх як братський народ. Якось у голову не приходило, що братський народ прийшов і буде настільки радикально діяти. Але ми подивились на ситуацію, яка відбувається в «Бельбеку» і прийняли рішення, щоб уникнути захоплення техніки, виконати переліт на територію материкової України. Про це ми теж доповіли керівному складу. Мені відповіли – приймай рішення, зможеш – виконуй.
Але були певні нюанси. Ми не знали, яка ситуація в Євпаторії з полком протиповітряної оборони, повз який треба було виконувати політ. Не було впевненості, що вони не захоплені і контролюють повітряний простір. Тому я сказав, що все зроблю, однак не буду нікому говорити, коли, де і як. Щоб не було витоку інформації.
– Ви не довіряли командуванню?
– Звісно. На той час товариш Березовський (контр-адмірал Денис Березовський, командувач ВМС України, який був призначений на посаду 1 березня 2014 року, а вже 2-го перейшов на сторону росіян – ред.) вже проявив себе. Тобто повної впевненості не було. Але, наприклад, заступник командувача ВМС з авіації Василь Черненко, на той час він був полковником, я знав, що цій людині можна довіряти.
Літаки Бе-12 10-ї бригади морської авіації ЗСУ на військовому аеродромі «Кульбакине», місто Миколаїв
– Проводити евакуацію техніки було Вашим рішенням чи Вам наказали?
Дуже не хотілось, щоб наша техніка стала мертвою. І коли вона успішно вилетіла, ми знали: те, що ми любимо – живе
– Ініціатива була наша. Ми помітили, що в той час кількість росіян зменшилась, вони постійно перебували в готелі і були під нашим наглядом. Ситуація дозволяла виконати завдання. А те, що це необхідно робити, було зрозуміло всім, бо деякі частини вже активно блокувались. Авіаційна техніка дуже ніжна і наземних атак не любить. Це було наше слабке місце. Ми ж знали, що вони прийшли на «Бельбек» і накидали в двигуни каміння й піску, після чого – літак мертвий. Дуже не хотілось, щоб наша техніка стала мертвою. І коли вона успішно вилетіла, ми знали: те, що ми любимо – живе. А далі самі якось розберемось.
– Розкажіть, як готувались до вильоту?
– В той день зібрали екіпажі і повідомили, що через одну годину всі одночасно вилітаємо. Тільки вертольоти злітають зі стоянок , а літаки за мінімальний час запускаються і вирулюють на смугу. Йдемо в режимі радіомовчання і на гранично малих висотах через море, виходячи з зони дії ППО. Визначили також сигнал – одне слово, яке я мав сказати в ефір, після чого всі повинні розпочати запуск і зліт. У льотчиків була одна година. Вони ще встигли збігати додому і взяти особисті речі. О десятій годині вони отримали завдання, а об 11-й я дав їм сигнал по радіо.
– Яким було це слово?
– «Поехали!»
– Була якась реакція з боку росіян?
– Наскільки я розумію, нам пощастило ще й з тим, що їхнього старшого тоді саме викликали кудись на нараду. Коли всі почали злітати, він мені подзвонив з запитанням:
– Це твої полетіли?
– Мої.
– Вони повернуться?
– Я думаю, що так, але, мабуть, не сьогодні (сміється – ред.).
– Вони просто не встигли завадити?
– Коли вони виїхали з готелю, там їзди до аеродрому менше кілометра, то всі вже полетіли. Вони просто не чекали цього. Часу їхньої реакції для екіпажів було вдосталь, щоб виконати запуск і зліт. Тобто вони вже зрозуміли, що не встигли і активно не реагували.
Вертоліт Мі-14 10-ї бригади морської авіації ЗСУ, військовий аеродром Кульбакине, Миколаїв
– В повітрі небезпека зберігалась?
– Була звісно. Аеродром «Гвардійське» розташований на відстані 40 кілометрів від аеродрому «Саки». Аеродром «Гвардійське» – це «російський аеродром». Ми знали, що там є бойові вертольоти, які можуть виконувати перехоплення. Наші ж – вони протичовнові, тому мають тільки протичовнове озброєння і не призначені для ведення повітряного бою. Але ми знали, що у нас є ось цей час реакції: поки вони отримають інформацію про зліт, поки екіпажі їхні приготуються. У нас був гандикап, який вони могли не здолати.
Тому небезпека, звісно, була. І говорити, що ми все це спокійно виконували – це теж неправда. Дуже переживали за ті екіпажі, які пішли. Бо, коли ти сам виконуєш – це одне, а коли ти людей туди послав і вони пішли мовчки, а ти не знаєш, де вони, що з ними…Тому ми просто рахували кілометри, які вони мусили пройти і час. І лише за годину-півтори, коли з’явилась інформація, що вони вийшли на аеродром «Кульбакине» і почали сідати, то якось спокійніше стало.
– А не було сумнівів у правильності прийнятого рішення у зв’язку з небезпеками?
Це вже не секрет – три командира екіпажів вертольотів, які виконали переліт, в подальшому повернулись до Криму і залишились у російській армії
– В будь-якому разі мені про це ніхто не сказав. Але це вже не секрет – три командира екіпажів вертольотів, які виконали переліт, в подальшому повернулись до Криму і залишились у російській армії. Але на той час поставлене завдання вони виконали.
– Ви думали про те, чому вони прийняли таке рішення?
– З одного боку була розхитана ситуація в Україні, коли люди невпевнені, що буде далі. А з іншого боку Російська Федерація пропонує зарплати, квартири, пенсії, одяг, їжу і так далі. І для багатьох людей це спрацювало. З одного боку невпевненість у владі, а з іншого – сильна країна, у якої одна з найкращих армій світу. Чому ж не піти туди й не послужити? Що ж це я все життя у злиднях буду жити, якщо я можу виконувати ту ж роботу, але за інші гроші. Можливо, вони так міркували.
Українські військові залишають частину в селищі Новофедорівка після штурму проросійськими протестувальниками, 22 березня 2014 року
– Скільки всього людей з бригади перейшли на службу до Збройних сил Росії?
– Приблизно 70 відсотків. Нас було 900 осіб у бригаді. Більш ніж 300 вийшли, але з них ще 50 потім в Україні звільнились і повернулись до Криму жити. В різних людей були різні обставини. І батьки, і дружини в Криму залишались. Тобто були люди, які не зрадили присязі, але через різні обставини вони вийшли, припинили службу в Збройних силах України і повернулись до Криму жити.
– Яке Ваше особисте ставлення до військових, що зрадили присязі
– Взагалі ніяке. Де-факто, я навіть деяких людей міг назвати друзями, бо ми багато років разом прослужили, виконували льотні завдання і ризикували разом, будучи в одних екіпажах. Ми були достатньо близькими людьми. З іншого боку, вони порушили військову присягу, вони зараз служать в армії, яка є агресором в нашій країні, допомагають тим людям, які вбивають їхніх колишніх співгромадян. Вони ж не могли за один день з хороших людей перетворитись на поганих. Тому я стараюсь про них не думати. Знаєте, час він всіх розсудить і все поставить на свої місця. Це вже відбувається.
– Як думаєте, чому так багато людей з бригади виявились готовими порушити військову присягу?
– Якщо людина живе в країні, де вона впевнена у своєму майбутньому, де знає, що завтра прокинеться і піде на роботу, що там вона заробить гроші, на які зможе прожити сама і прогодувати своїх дітей, знає, що у цій країні всі люди мають свої права та обов’язки, тоді вона буде дорожити своєю країною. А якщо людина все життя перебивалась від зарплати до зарплати і знає, що в цій країні є люди, яким можна все, а є ті, кому не можна нічого, тоді він подумає: а може не потрібно такою країною дорожити? Може така країна не потрібна нікому, щоб її захищати? Навіщо захищати країну, яка не забезпечує майбутнього твоїм дітям? Якщо говорити великі слова про патріотизм і в цей же час людина не впевнена, що все, що відбувається в країні – це правильно, тоді навряд чи скаже: я готовий за таку країну життя віддати.
Військова авіатехніка 10-ї бригади морської авіації ЗСУ на аеродромі «Кульбакине», місто Миколаїв
– Але ж і перед Вами цей вибір стояв, а Ви прийняли інше рішення.
Так, я не зрадив. Але я вірю, що зможу змінити щось в цій країні. І я цього вимагаю від своїх підлеглих. Хочете в Україні нормально жити – працюйте
– Тому що це було неправильно. Є закони, які потрібно виконувати. Якщо всі будуть виконувати закон, то все у нас буде добре. І коли він буде один для всіх. Так, я не зрадив. Але я вірю, що зможу змінити щось в цій країні. І я працюю над тим, щоб наша частина була максимально боєготова, бо це моя робота і я повинен виконувати її нормально. І я цього вимагаю від своїх підлеглих. Хочете в Україні нормально жити – працюйте.
– А не було тих, хто шкодував, що вирішив виходити на материк?
– Так не казали, але в мене був військовослужбовець, який вийшов, звільнився, повернувся до Криму і вступив на службу до російської армії. Фактично, він вчинив відповідно до закону і ми не можемо йому нічого пред’явити. Бо він вийшов у встановленому законом порядку, звільнився зі Збройних сил України, як вільна людина повернувся в те місце, де йому хочеться жити, там вступив до збройних сил, в яких йому хотілося служити. Так, зараз він служить у російській армії, але перед законом, перед Україною він чистий. Правильно я кажу?
– Формально, так. Але, мабуть, якби йому в Україні створили нормальні умови, то він би вчинив інакше?
– Так, у нас були бесіди. Я йому казав: може не будеш так робити? Ти досвідчений фахівець і потрібен мені. А він запитує: квартиру дасте? Я кажу, щоб трохи почекав. Він почекав місяць, а потім знову: квартиру дасте? Ну, і на цьому наша розмова закінчилась. Є люди, для яких побутові питання важливіші, ніж моральні. Є більш ідейні, для яких слово «батьківщина» – більше, ніж просто слово. Люди різні.
Фото для публікації надані Андрієм Ракулом, Валентиною Охлопковою та Олександром Гончаровим
Оригінал публікації – на сайті Радіо Свобода