Наскільки було би простіше жити в світі, в якому існували би тільки дві точки зору і тільки одна перспектива. В такому світі було б набагато легше визначити, де добро, а де зло, хто правий, а хто винний – адже вибирати потрібно лише з двох позицій, тож імовірність відразу обрати правильне рішення становить 50%. А якщо раптом помилився – теж не біда. Завжди можна змінити позицію на прямо протилежну – і вуаля!
Але, на превеликий жаль (або полегшення – кому що ближче), у нашому «найкращому зі світів» неможливо описати проблему, розглядаючи її за допомогою лише одного інструмента – того ж бінокля, наприклад, заглядаючи по черзі то в окуляр, то в об'єктив. У поточній реальності інструментів потрібно набагато більше, відповідно, і кількість точок зору теж сильно зростає. «Зоряне небо спостерігають у телескоп; жіночий профіль – простим оком; комаху – в лупу; краплю води – в мікроскоп», – для будь-якої проблеми потрібен свій підхід, говорив Лев Гумільов. До ситуації з Кримом і кримчанами ця теза підходить якнайкраще.
Спочатку – трохи, як завжди, непростої історії. Традиційний польський погляд на події Другої світової війни був простий і прямолінійний, визнавав існування лише двох точок зору. З одного боку знаходились агресори, нацисти, німці, злочинці, з іншого – захисники, демократи, поляки (в цивільному, а не етнічному сенсі), жертви. Німецький пункт спостереження був з «іншого боку бінокля», в нього було видно масштабні військові кампанії і перемоги. Поляки дивились в окуляр і бачили героїзм окремого солдата і трагедію конкретної жертви. У цій дихотомії добро і зло були давно визначені і позначені, а тому легко розпізнавались нащадками.
Але насправді ця картинка дала тріщину відразу ж після війни. Перші удари лінійному сприйняттю були нанесені при вивченні жахів нацистських концтаборів. І до сьогодні в повсякденному висвітленні «фабрика смерті», подібна до Аушвіцу, є місцем, де добро і зло, правда і брехня чітко розмежовані. З одного боку – нелюдські есесівці, втілення пекла на землі, з іншого – жертви-праведники, чия болісна смерть спокутувала всі їхні можливі гріхи. Популярні натхненні історії про Януша Корчака, який не лишив своїх вихованців перед дверима газової камери, і отця Максиміліана Кольбе, який зробив крок на смерть замість співкамерника, підтримують у нас таку ілюзію.
Раптово світ усвідомив, що кількість психопатів у лавах СС була не такою вже й великою, а «працівники» концтаборів зовсім не були поголовно маніяками, садистами і антисемітами
Але 1946 року в Польщі виходить одна з найбільш пронизливих і страшних книжок про концтабори – «А у нас в Аушвіці» Тадеуша Боровського. Як зауважив Дмитро Биков, будь-який читач «обпалений нею навіки». Із замальовок учасника зондеркоманди ми дізнаємось, що масова праведність жертв «фабрики смерті» сильно перебільшена. Що на кожного святого там, як і скрізь, припадав натовп негідників. Що лише один рятував іншого ціною власного життя, а десятеро були готові закопати ближнього за можливість протягнути ще один день. Що як і на волі, в концтаборі була своя ієрархія, в якій «верхи» експлуатували «низи» замість об'єднання зусиль проти наглядачів. Потім і в Радянському Союзі з'явиться «табірна проза» з обох боків колючого дроту – від Солженіцина до Довлатова, і в ній ми побачимо ту ж картину. У кінцевому підсумку Боровський не витримав власної пам'яті, не зміг жити життям, вкраденим, як він вважав, у інших. У тих, чиї тіла власноруч відправляв у крематорій. У віці 28 років він наклав на себе руки вельми символічним чином – опустивши голову в духовку і відкривши газ...
1963 року з'явилась ще одна книга-сенсація – «Банальність зла» Ханни Арендт. Раптово світ усвідомив, що кількість психопатів у лавах СС була не такою вже й великою, а «працівники» концтаборів зовсім не були поголовно маніяками, садистами і антисемітами. Більшість із них, починаючи від Айхмана і закінчуючи останнім бухгалтером, лише прагнули до кар'єрного росту та «корились наказам, корились закону...». Іншими словами, безліч нацистів ставились до знищення євреїв у газових камерах і крематоріях не як до «ритуальної вогненної жертви», «сакрального обряду», а як до банальної роботи. Особисто мені це здається набагато страшнішим, бо ідейних «радикальних лиходіїв» завжди менше, ніж отупілих від пропаганди обивателів. Але на той момент тези Арендт виглядали чимось на зразок богохульства, тож після виходу книги «більшість ізраїльських друзів порвали з нею стосунки, а в Ізраїлі бойкотували більше 30 років».
Раптово виявилось, що позиція захисника означає автоматичну непогрішність, що бути жертвою – значить самому не робити злочинів
Останній цвях у лінійну перспективу забили відносно нещодавно в тій самій Польщі. 2001 року на ринок вийшла воістину приголомшлива книга Яна Гросса «Сусіди», в якій описувався інспірований німцями, але виконаний звичайними польськими обивателями єврейський погром у селі Єдвабному в липні 1941 року. Погром небувалої жорстокості (зі спалюваннями заживо) і з великою кількістю жертв (не менше 340). Раптово виявилось, що позиція захисника означає автоматичну непогрішність. З'ясувалось, що бути жертвою – значить самому не робити злочинів. Стало очевидно, що реальність набагато складніша за книжкові схеми, складніша і набагато трагічніша. Загалом, розгорівся колосальний скандал, але в результаті тодішній президент Олександр Кваснєвський приніс офіційні вибачення євреям за цю історію. Тема, втім, не вичерпана, минулого року з'явилась книга «Місця смерті», присвячена іншим подібним ситуаціям, які мали місце в 1941-1942 роках.
А тепер – до власне кримських точок зору. Отже, різниця між кримчанами, які виїхали і які залишилися на півострові, дійсно існує, і вона дійсно велика. Проблема лише в тому, що розлом не обмежується цим рівнем, а пролягає набагато глибше. Тож намагатись розмежувати кримчан лише за цією ознакою – недозволене спрощення.
Здавалось би, що може об'єднувати «емігрантів» більше, ніж боротьба за права тих, хто залишився?
Серед тих, хто виїхав, на жаль, теж немає єдності. Уже, здавалось би, що може об'єднувати «емігрантів» більше, ніж боротьба за права тих, хто залишився? Але ось заковика – кількість заходів, присвячених усім кримським політв'язням – «від Сенцова до Чийгоза» – можна перерахувати на пальцях, і всі вони носять камерний характер. Куди більш гучні вуличні акції чи кампанії в ЗМІ, на превеликий жаль, диференційовані. Частина переселенців проводить пікети з вимогами відпустити «в'язнів ФСБ», обвинувачених у тероризмі, а інша ставить у фокус фігурантів справи про сутички під Верховною Радою Криму 26 лютого 2014 року.
Ще одним фактором, який розділив «екс-кримчан» (за термінологією окупаційної влади), стала «громадянська блокада» Криму. Поки на півострів не пускали тільки фури з товарами, переважна більшість переселенців (та й «материкових» українців) ініціаторів блокади підтримували. Як тільки справа дійшла до припинення подачі світла і посилення правил провезення особистих речей – намітилась серйозна розбіжність у поглядах. І сьогодні, в той час як одна частина ВПО вітає рішення Кабміну про припинення транспортного зв'язку з півостровом, інша оскаржує це рішення в суді.
Ще один камінь спотикання – адміністративний статус Криму. Бігборд «Вас вітає кримськотатарська автономна республіка» спричинив небувалий скандал у соцмережах
Начебто цього було мало, «Азов» випустив гучну прокламацію проти «мусульманської загрози» у Львові. Вчорашні союзники у блокаді ледь не опинилися з різних боків барикад. І хоча заява, яка обурила багатьох, із сайту зникла, «осад залишився».
Ще один камінь спотикання, потенційно найбільший, – це адміністративний статус Криму. Спроба одного з лідерів блокади повісити при в'їзді на півострів бігборд «Вас вітає кримськотатарська автономна республіка» закінчилася небувалим скандалом у соцмережах, під час якого безліч шанованих людей наговорили один одному зайвого. А віз і нині там – і детальному розгляду проблеми майбутнього устрою Криму треба присвятити окрему статтю.
І навіть поділ на «кримськотатарську» і «слов'янську» частини переселенців був би невірним. Один благодійний фонд і одну редакцію очолюють «слов'яни», але комунікація між ними залишає бажати кращого. Також «емігрантам» не вдалося зберегти цілісність гуманітарних ініціатив. І чим далі, тим картина буде мозаїчнішою.
Хтось готовий терпіти тимчасові незручності заради якнайшвидшого краху Росії і повернення півострова, хтось, навпаки, втрачає лояльність до України – єдності у поглядах кримчан немає і бути не може
Про тих, хто залишився в Криму, уявлення у мене не таке чітке, але абсолютно очевидно, що єдності у поглядах серед них немає і бути не може. Хтось готовий терпіти тимчасові незручності заради якнайшвидшого краху Росії і повернення півострова, хтось, навпаки, втрачає лояльність до України, хтось взагалі намагається про це не думати. І це лише серед тих, хто називає анексію анексією, а не «відновленням історичної справедливості». А який розкид думок серед «прикордонного» населення, серед тих, хто «взагалі проти політики», залишається тільки здогадуватися.
Тому на завершення – маленька порада. Всякий раз, коли ви захочете написати що-небудь про думки «усіх» кримчан або узагальнити в дусі «кримчани поділяються на дві групи», згадайте золоте правило, сформульоване ще в епоху ФІДО. У ньому йдеться: «відучуйтесь говорити за всіх». В умовах, коли частину кримчан неможливо опитати на предмет їхньої думки, інша частина глибоко ховає свої погляди, а ті, хто живе у «вільному світі», щосили користуються свободою слова, дотримання цього правила буде як ніколи актуальним.
Будьте уважні з узагальненнями, друзі. Не спрощуйте.
Сергій Громенко, кримський історик і публіцист, співробітник Українського інституту національної пам'яті
Погляди, висловлені в рубриці «Блоги», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції