Спеціально для Крим.Реалії, рубрика «Погляд»
Конфронтація між членами українського уряду, парламентськими й позапарламентськими політичними партіями, що набирає обертів, різко збільшує імовірність проведення позачергових парламентських виборів, погрожуючи Україні затяжною політичною кризою.
У центрі протистояння – старі схеми управління державними грошовими потоками. З одного боку барикад опинились постмайданні політики, з іншого – адепти старої системи.
Скандал, пов'язаний із гучною заявою Айвараса Абромавичуса про те, що наближений до українського президента депутат Ігор Кононенко незаконно просував підконтрольні фігури в керівництво державних підприємств, остаточно оголив безсторонню правду про український політикум, який зазнав змін після революції 2014 року.
Тенденція в загальному позитивна: знайшовся міністр із твердою позицією, якого відразу підтримало і українське суспільство, і низка західних послів. Але зрозуміло, що процес боротьби із корупцією у вищих ешелонах влади тільки почався, хоча мав бути вже в самому розпалі.
Для України немає іншого шляху, окрім економічної, правової, адміністративної й етичної європеїзації
Для України немає іншого шляху, окрім економічної, правової, адміністративної й етичної європеїзації. А виснажлива війна за внутрішнє очищення – зовсім не те, що потрібне державі, щоб досягти мети. Не кажучи вже про політичну кризу, яка точно відніме у країни занадто багато сил, необхідних для активного вирішення територіальних проблем.
До того ж будь-яка політична конфронтація всередині влади підсилює українську п'яту колону (за природним законом виборів), яка, як відомо всім і кожному, відчайдушно прагне до тотального повернення до часів російського домінування.
Важко в черговий раз проводити цю аналогію, але перші проекти української держави, що виникли після революції 1917 року, були так скоро знищені саме через внутрішні чвари національної політичної еліти.
У Києва немає страховки від політичних провалів, зради й саботажу, немає кнопки «зберегти момент», щоб у разі вибору недалекоглядного егоїстичного сценарію повернутись у вихідну точку
Але, на відміну від того періоду, після подій 2014 року в Україні оформилась політична нація. Саме на її прагматичність і принциповість потрібно сподіватись. Адже у Києва немає страховки від політичних провалів, зради й саботажу, немає кнопки «зберегти момент», щоб у разі вибору недалекоглядного егоїстичного сценарію повернутись у вихідну точку.
Зараз перед українцями стоїть питання: чи варто продовжувати боротьбу за побудову реальної державності доступними тут і зараз засобами, чи пора задуматися про вторинне й більш рішуче переформатування влади, незважаючи на ризик сильної політичної турбулентності?
Немає сумнівів у тому, що національний менталітет, заряджений рішучістю після революції 2014 року, схилить народ до другого варіанту. Але як це позначиться на кримському фронті?
Чому позачергові парламентські вибори шкодять боротьбі за Крим
Уявімо, що в Україні проводяться позачергові парламентські вибори. Перш за все, це означає, що Верховна Рада знову обирається за старою змішаною схемою, прийнятою за часів Віктора Януковича, але з обрізаним представництвом Криму й Донбасу.
За два роки держава так і не вирішила, чи мають кримчани право вибирати своїх територіальних представників до парламенту (процедурно – ні). Хоча було б справедливо, якби до групи депутатів, які займаються поверненням Криму Україні, могли увійти, наприклад, вимушені переселенці з півострова.
Так, зараз цим питанням серйозно займаються Рефат Чубаров і Мустафа Джемілєв, але де гарантії, що після перевиборів вони знову стануть депутатами від президентської фракції? Та й узагалі, говорячи відверто, вирішувати кримське питання на найвищому рівні мають не два парламентарія, а щонайменше десять.
Але в разі дострокових виборів і без того мізерне представництво українського Криму у Верховній Раді не тільки не збільшиться, але, швидше за все, навіть зменшиться. У цьому й полягає перший істотний ризик позачергових парламентських виборів в Україні.
Другий масштабний ризик – втрата міжнародної уваги до проблеми півострова, якої з такими труднощами досягли громадські активісти, блокадний рух і ЗМІ, які змусили українську владу робити нові заяви щодо Криму, волаючи до західних держав.
Це не тільки піде на руку Росії, а й однозначно змістить зовнішній фокус із територіальних питань на політичну боротьбу всередині самої України
Це не тільки піде на руку Росії, яка буде всіляко підкреслювати власну політичну стабільність на тлі кипіння української системи, а й однозначно змістить зовнішній фокус із територіальних питань на політичну боротьбу всередині самої України.
Третій серйозний ризик – це втрата часу. Історія вітчизняного парламентаризму неухильно свідчить про те, що напередодні виборів влада не зацікавлена у проведенні реформ, тому всі кошти спрямовуються на тимчасове збільшення соціальних виплат, заборгованих зарплат і так далі.
Якщо позачергові вибори відбудуться, скажімо, восени 2016 року (саме такий варіант обговорюється в кулуарах), то новий уряд утвердиться тільки до кінця року, а новий парламент повернеться до реформ лише у році наступному.
Усі ж прекрасно розуміють, що в Україні поки немає ні орієнтації на політичні інститути, ні розуміння їхнього значення. Головний орієнтир – як і раніше конкретні політичні персоналії, не дозволяє поєднувати державне будівництво з одночасною підготовкою до виборів.
Так що в усій цій історії залишається сподіватись тільки на стійкість цінностей і пріоритетів української політичної нації, яка здатна відстоювати чітку позицію з питань анексованих територій, вимагати від політиків і чиновників активності й ефективних рішень, незважаючи на внутрішні економічні проблеми і політичні чвари.
Лев Абалкін, кримський політолог
Думки, висловлені в рубриці «Погляд», передають точку зору самих авторів і не завжди відображають позицію редакції