Шостий «Тиждень актуальної п’єси» розпочався твором Олега Сенцова «Номери». Це перша п’єса кримського режисера, написана ще 2009 року, задовго до Майдану, анексії Криму і гібридної війни. Однак уже тоді в своїй антиутопії режисер зумів передати байдужість, страх до змін і апатію – ті характеристики суспільного життя, які сьогодні з обох боків часто приписують як українцям, так і росіянам.
Попри похмуру дощову погоду, на Хрещатику та дотичних до нього вулицях людно. За дверима театру Івана Франка – тепло в багатьох значеннях цього слова. Люди зустрічають знайомих, купують футболки чи книжки з надписом «Сенцов». Дехто, витираючи сльози, пише лист Олегу. Цей вечір можна вважати благодійним, адже всі виручені кошти підуть на підтримку ув’язненого: оплату адвокатів, допомогу його сім’ї.
Перед виставою
Порушення порядку, на думку більшості, призведе до катастрофи. Лише один з них не боїться час від часу запитувати про доцільність усталеної системи
На сцені всі десять героїв зайняті своєю вправою: хтось стрибає на скакалці, хтось розтягується, хтось качає м’язи рук. Усі Номери мають певне заняття й передбачену роль. Номери – це герої. Вони ненавидять і обожнюють правила водночас: однаковий для всіх звичний порядок життя геть незручний і часто нелогічний. Хочеться їсти, коли треба бігти, хочеться говорити, коли варто спати, а монотонність і безглуздість їхнього існування підкреслює однотипне виконання фізичних вправ. Однак порушення порядку, на думку більшості, призведе до катастрофи. Лише один з них, Дев'ятка, не боїться час від часу запитувати про доцільність усталеної системи.
– Чи замислювались ви коли-небудь, чому ми на старті біжимо по номерах, а по-обіді по різну?
– Якщо процедура прописана в правилах так, то дотримуватись її можна так і ніяк інакше!
– Я не сперечаюсь, але все-таки, чому? Який у цьому сенс?
– У всьому є сенс, а особливо в процедурі!
Коли Дев'ятий наважується публічно висловити свою думку, Сімка, його найкращий друг, лякається, і не надав підтримки. Так само він вчинив і з власним сином, у відповідальний момент не заступившись за нього. Тепер йому соромно, він почувається нікчемою.
– Я не знаю, як це виправити, як вчинити, і я знову нічого не роблю. А думаю я в таких ситуаціях, зазвичай, дуже повільно й погано. Вата ніби піднімається в голові».
Однак наприкінці п’єси саме такому безвольному Сімці вдається звільнити героїв від системи: «Тепер ми не будемо Номерами. Давайте оберемо собі імена» – каже Сімка.
Олександр Фоменко
Олександр Фоменко, актор, який зіграв так званого «визволителя» вважає, що герой пройшов такий непростий шлях через необхідність для самого себе зробити щось важливе. Однак така поведінка – геть не властива йому.
«Там люди в робах, їм тісно. Вони встають і починають тихо і приречено танцювати, підстрибуючи. Сьомий починає пританцьовувати в ритм музиці, не відриваючи ноги від землі, періодично проводячи молотом перед собою. Наглядачі з усіх сил б’ють людей у робах, щоб ті теж рухались швидше. Сьомий б’є молотом, люди в робах падають – сьомий сідає в трон» – такий фінал твору. Сімка захопив владу. Чи то від страху, чи то від нерозуміння свободи як такої.
«Я вважаю, що цей фінал – певною мірою про нас, – каже Фоменко. Коли був Майдан, усе було так класно, це був перший ковток повітря, особливо для молодих людей. Але тут ти розумієш, що це тільки перший крок великого шляху, який, можливо, закінчиться через сорок років, через сто. Головне, щоб воно не закінчилось таким самим Януковичем чи іншим диктатором.
Анастасія Патлай
Анастасія Патлай, режисерка московського документального театру «Док», проводить паралель між «Номерами» і тими, хто підтримує чинну владу в Росії:
«Вони бояться майбутнього. Ці люди розуміють, що Путін – не вічний, але вони просто не хочуть якихось змін. Це люди, які думають: головне, щоб завтра там був хліб. Тим більше, що зараз економічна ситуація проблемна, плюс іде промивання голів, воно якесь тотальне. А Номери – це люди, які живуть у якомусь впорядкованому світі, і в цьому відчутті несвободи. І тут у них з’являється думка: «Чому я наліво, а не направо, чому я їм о першій, а не о другій?» Тут можна проводити паралель із будь-яким авторитарним чи тоталітарним суспільством».
Ці люди розуміють, що Путін – не вічний, але вони просто не хочуть якихось змін. Вони думають: головне, щоб завтра там був хліб
«У тексті – каже режисерка, – присутні дуже детальні описи того, що і як має відбуватись. Це просто Сенцов має прийти, і поставити її сам… Ми писали йому листа, що, можливо, було не дуже розумно з нашого боку, так трохи наївно…ми попросили, щоб він пояснив нам деякі моменти. Олег відписав: я вийду і сам поставлю її».
Анастасія додає, що не варто демонізувати всіх росіян, і забувати про ті 10-15%, які «все бачать і все розуміють».
«Було чимало людей, які по-доброму заздрили Майдану, тому що ми вже в такому болоті… Глядачі театру «Док» – це відкриті люди, які хочуть чогось нового, навіть якщо мають іншу точку зору. Щоб наважитись прийти в підвал на 50 місць без буфету – це вже щось означає», – посміхається Анастасія.