Нещодавно в соціальних мережах вибухнула бурхлива дискусія про те, наскільки правомірні претензії кримських татар на власну державність – обговорювалися, зокрема, перспективи створення її у формі Кримськотатарською республіки в складі України. Щоб зрозуміти аргументи прихильників цієї ініціативи, є сенс звернутися до історії.
Кримські татари – корінний народ Кримського півострова, що сформувався тут в XIII-ХV століттях в результаті тривалих асиміляційних процесів стародавнього населення півострова (таври, кіммерійці) з більш пізніми народами (сармати, гуни, алани, монголи, турки, кипчаки).
З 1441 року і до анексії Криму Російською імперією в 1783-му у кримських татар існувала державність – Кримське ханство, що утворилося в період розпаду Золотої Орди на основі її Кримського улусу (провінції).
На початку ХХ століття російське мусульманство переживає інтелектуальний підйом. Як писав у 1920-х роках сходознавець Володимир Гордльовський, «Ісмаїл бей Гаспринський з 1881 року перетворив повітове містечко Бахчисарай в центр інтелектуального життя мусульманського світу». І зовсім не випадково, зазначає вже сучасний історик Салават Ісхаков в книзі «Російські мусульмани і революція. 1917-1918», «кримські татари виділилися серед російських татар за багатьма позиціями».
Необхідно сказати про зрілість нового покоління кримськотатарської політичної еліти.
Вже 25 березня 1917 року в Сімферополі був скликаний Всекримський мусульманський з'їзд, який обрав Тимчасовий Кримсько-Мусульманський виконавчий комітет на чолі з Нoманом Челебіджиханом. А на Курултаї, який відбувся в листопаді 1917 року, було вирішено передати йому всі повноваження Мусульманського виконкому. На засіданнях Курултаю в грудні 1917 року розглядалися питання державного устрою Криму, політики уряду, розробка законів, що визначали різні сфери суспільного життя.
Відкриття Першого Курултаю кримськотатарського народу в Ханському палаці Бахчисарая. Листопад 1917 року
«Наше завдання, – зазначав Челебіджихан, – створення такої держави, як Швейцарія. Народи Криму являють собою прекрасний букет, і для кожного народу необхідні рівні права та умови, бо нам йти рука об руку».
І – що було вже зовсім незвично і дуже прогресивно – в цей період розвивався жіночий рух кримських татарок, причому, що особливо важливо – за підтримки Національного виконавчого комітету.
Асан Сабрі Айвазов
На засіданні Курултаю 7 грудня 1917 року, де головували жінки, виступив Асан Сабрі Айвазов: «Незважаючи на те, що на всій земній кулі відбувалася боротьба з приводу надання прав жінкам, все ж ніде не було видно, щоб жінки головували на зборах депутатів... Для того, щоб нація могла летіти в світі цивілізації, як нація – вона повинна мати два крила, а ми ж маємо одне лише крило і в справі прогресу потребували ще одного, тобто жінки».
Курултай проголосив створення Кримської народної республіки, ухвалив Конституцію, державну символіку і оголосив себе парламентом. Головою парламенту став Асан Сабрі Айвазов, уряд очолив муфтій Криму Нoман Челебіджихан.
Але більшовики не визнали Кримську народну республіку. Після кровопролитних боїв у січні 1918 року національний уряд був повалений. У лютому Челебіджихан Номан був заарештований і убитий...
Номан Челебіджихан
Якщо спробувати узагальнити умонастрої лідерів національно-визвольних рухів того часу, зокрема й кримськотатарського руху, то можна констатувати, що вони розглядали революцію як шлях звільнення від багатовікового гніту царського режиму, для досягнення незалежності, для отримання автономії, аж до створення власних національних держав.
У 1920 році в Криму більшовики встановили Радянську владу.
Як згадував Асан Сабрі Айвазов, питання про те, якою буде політична структура Криму, «обговорювалося в 1921 році партизанами-татарами... Деякі з присутніх висловлювалися про договірну, а деякі про автономну республіку, перші посилалися на самостійність республіки, яка існувала в 1918 році. Після довгих дебатів питання було поставлене на голосування і величезною більшістю було ухвалене створення Кримської автономної соціалістичної радянської республіки. Потім гарячі суперечки і дебати йшли щодо кордону Кримської автономної республіки. Потім було поставлене питання: якому центру буде підкорятися Кримська автономна республіка – Українському чи РРФСР?».
Наскільки можна бачити, Асан Сабрі Айвазов описує засідання членів Кримського революційного комітету і Кримського обласного комітету РКП (б), що відбулося 21 січня 1921 року, де розглядалося питання взаємин Криму з РРФСР і УРСР і де була ухвалена постанова «визнати найбільш бажаним підпорядкування Криму безпосередньо Москві на правах автономної одиниці».
Тим часом навесні 1921 року в Криму побував видатний політичний діяч, член колегії Наркомнацу Мірсаїд Султан-Галієв. Реальність, яку він спостерігав в Криму, жахнула його.
Мірсаід Султан-Галієв
Після завершення поїздки він надіслав Сталіну доповідь, в якій в жорсткій формі написав про численні помилки, які були допущені новою більшовицькою владою в Криму: «Національне питання в корені вирішене неправильно. Неправильно вирішені й земельне, а також продовольче питання. Місцеве... населення ображене в усіх відношеннях... При буржуазно-капіталістичному ладі татари мали можливість орендувати поміщицькі землі й на цьому заробляли собі шматок хліба; при радянському ж ладі їх малоземельність лише збільшилася; в старі часи кримські татари мали свої національні військові частини... Радянська влада ліквідувала не тільки національні військові частини, але навіть випробувані в боях татарські інтернаціональні червоноармійські частини з добровольців; в старі часи буржуазні курорти давали татарам засоби до існування, а червона здравниця не тільки нічого не дає, але побічно забирає у них останні засоби для існування... при старому режимі татари районів споживання мали можливість вільного обміну вироблених ними продуктів на хліб і мануфуктуру.
Радянська влада забрала в них всі запаси вина, тютюну і фруктів, а натомість нічого не дала.
Ось голі факти, на яких будують своє судження про Радянську владу кримські татари. Все це у свідомості татарського населення заломлюється як прояв організованої, але прихованої колонізаційної політики Радянської влади, породженої її недовірою до Сходу... Радянська влада і комунізм є новою формою європейського імперіалізму, заснованою на запереченні права приватної власності, а тому ще більш могутньою і грізною, ніж раніше, – ось та отруйна думка, яка отруює наскрізь свідомість кримських татар, які помирають від голоду і вимирають від туберкульозу»...
Мірсаід Султан-Галієв і кримськотатарський більшовик Ісмаїл Фірдевс
Встановити нормальне положення, на думку Султан-Галієва, може низка заходів, і насамперед – «декларування Криму Автономною Радянською Соціалістичною Республікою з Конституцією, відповідною до Конституції Дагестану і Горської Республіки; негайне задоволення земельної потреби татарського малоземельного селянства за рахунок колишніх поміщицьких земель на півдні і за рахунок колоністів на півночі».
13 травня 1921 року на обласній конференції кримських татар-більшовиків була ухвалена постанова, в якій говорилося, що є «цілком революційно доцільною державною формою для Криму – проголошення його інтернаціональною республікою, що входить в Російську Федерацію».
Іншої точки зору дотримувалися члени партії «Міллі Фірка» – такі, як Асан Сабрі Айвазов, Бекір Чобан-заде, Амет Озенбашли, Халіл Чапчакчі та інші. Вони висували вимоги про створення в Криму національної республіки з повноваженнями повної автономії.
Термін «повна автономія» припускав, зокрема, створення Кримського комісаріату закордонних справ з правом самостійних стосунків з зарубіжними країнами, ведення зовнішньої торгівлі, повернення до Криму емігрантів – кримських татар. Але така пропозиція натрапила на спротив центру в особі наркома закордонних справ РРФСР Георгія Чичеріна, рішуче підтриманого Леніним.
Влітку 1922 року, за свідченням Асана Сабрі Айвазова, посол у Москві Алі Фуад Паша розповідав, що нещодавно в турецькому посольстві в Москві побували Наркомздрав Криму Халіль Чапчакчі і директор Татарського педагогічного технікуму Амет Озенбашли. Про що вони говорили з Алі Фуад Пашею, останній розповідав так: «За їх словами, вони були в Раді національностей, де розмовляли з тов. Сталіним про надання Кримському півострову статусу самостійної Соціалістичної Радянської Республіки. Тов. Сталін нібито їм сказав, що він з цього питання поговорить з відповідними товаришами. Вони ж – Чапчакчі і Озенбашли з питання форми управління Криму просили мене, щоб я після приїзду до Анкари передав Кемалю Паші їхні прохання, щоб він клопотав перед урядом СРСР про задоволення бажання кримських татар».
Видний кримськотатарський політичний діяч, тоді вже емігрант Джафер Сейдамет марно спробував через своїх друзів потрапити на прийом до Мустафи Кемаля. Як пише Асан Сабрі Айвазов, Сейдамет був глибоко розчарований позицією глави Турецького уряду: «Кемалісти не встигли створити нову Туреччину, зараз же кинулися в обійми більшовиків. Вже всюди відчувається вплив СРСР. Тому від нової Туреччини чекати нам нема чого».
Мустафа Кемаль Ататюрк
Айвазов розповідає про свій діалог з Мустафою Кемалем, який в цьому питанні підтримав більшовиків і сказав наступне: «Програма більшовиків об'ємна, а політика їх з національного питання являє всім національностям можливість для піднесення своєї національної культури, літератури... Під крилом комуністичної партії і під тінню радвлади кожна національність влаштовує своє життя... Але згідно з відомостями, що дійшли до мене, серед керівників татар є ще люди, я б їх назвав «людиськами», незадоволені радвладою, які емігрували за кордон і ведуть звідти антирадянську пропаганду. Серед них і представник Криму, який займав у 1917-1918 роках дуже відповідальний пост і штовхав татарський народ у прірву (очевидно, що тут Мустафа Кемаль вельми прозоро натякає на Джафера Сейдамета – авт.), який мріє, щоб нова молода Туреччина клопотала перед Радянським урядом про надання Криму самостійності та внесення його в число Союзних республік. Це утопія і загибель для татарського народу, а клопотання Нової Туреччини про подання Криму того чи іншого, остаточно зіпсувало б наші стосунки і дружбу з Радянським Союзом».
Складно сказати, наскільки автентично переданий монолог лідера Туреччини, але у світлі наступних подій неминучим є питання: що сказав би видатний політик і полководець, «батько турків» Мустафа Кемаль Ататюрк в 1944 році про політику більшовиків у національному питанні? Втім, цього ми ніколи не дізнаємося – Ататюрк помер шістьма роками раніше...
А поки в Політбюро йдуть напружені суперечки про те, якою бути і чи бути взагалі Кримській АРСР...
Далі буде
Гульнара Бекірова, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу