Петро Григоренко. Закінчення

«Кримських татар хотіли винищити як націю, частково – фізично, потім – шляхом асиміляції. Саме для останнього кримських татар позбавили споконвічної Батьківщини... Ліквідували: кримськотатарську національну автономію, кримськотатарську мову, кримськотатарську літературу, духовне життя народу, його вірування, традиції, свята»...

Подібні думки, використовуючи слова Джорджа Оруелла, – «уявні злочини» в СРСР зразка 1968 року коштували генералу Петру Григоренку дуже дорого – свободи, батьківщини, статусу...

«Не вважайте свою справу тільки внутрішньодержавною. Звертайтеся по допомогу до світової прогресивної громадськості й до міжнародних організацій. Те, що з вами зробили в 1944 році, має цілком певну назву. Це чистісінької води геноцид – один із найтяжчих видів злочину проти людства...».

Таким був основний тезис промови Петра Григоренка, виголошеної ним під час святкування дня народження письменника Олексія Костеріна, сприйнятої слухачами-кримськими татарами захоплено. За словами правозахисника Олександра Гінзбурга, ця промова стала «подією Самвидаву».

До чергової річниці депортації активісти національного руху вирішили провести 17 травня 1968 року масову демонстрацію кримських татар у Москві, остаточно прояснивши позицію влади щодо кримськотатарської проблеми. Про підготовлювану акцію повідомили і Петро Григоренку, хоча активісти кримськотатарського руху настійно просили його в ній не брати участі («Ви... потрібніше на волі, ніж у в'язниці»).

Але, як пише сам Григоренка, «не збираючись брати участь, ми хотіли все бачити, і тому прийшли раніше». Разом із кількома однодумцями правозахисник спостерігав за розвитком подій у сквері неподалік від Старої площі: «Ось зібралася група людей, серед яких я бачу кілька знайомих облич кримських татар. До них відразу ж кинулися міліціонери і цивільні з усіх боків. Завели в сквер, недалеко від нас. Перевірили документи і попередили, що вони затримані. Ті почали заперечувати, вимагати повідомити причину затримання. Відповідь: «У міліції пояснять. Зараз прийдуть автобуси і поїдете в міліцію». З'явилася ще одна група кримських татар. Потім ще і ще. Всі сваряться: чому затримують!».

У цій ситуації Григоренка, зрозуміло, не міг більше залишатися стороннім спостерігачем, надавши паспорт і зажадавши міліціонерів пояснити, що відбувається. Міліціонери попросили його піти («Вас не затримують, і Ви не втручайтеся»), на що він їм відповів: «Люди нічого негожого не зробили, документи у них в порядку, чому ж затримують?».

​А ось які картини постали перед поглядом Петра Григоренка, який приїхав до Криму влітку 1968 року, щоб подивитися, як кримські татари намагаються повернутися на свою батьківщину: «Весь день ходив я серед кримських татар. Розмовляв з ними, переходячи з місця на місце. Серце кров'ю обливалося при вигляді цих людей. Розповісти це неможливо. Треба було бачити цю безліч брудних діточок, які лежали й спали на цементній підлозі вокзалу та аеропорту. Але ці ще щасливі. А як тим, що сплять на голій землі в скверах?! Ночами в Північному Криму, особливо на світанку, холодно. Замерзлі дітлахи плачуть. А як ти їх обігрієш? Та населення, навіть без втручання уряду, не виявило б турботи про нещасних. Сімферопольці пальцем не поворухнули, щоб допомогти. Та й як поворухнеш. Влада попереджає: «Татарам не допомагати!»... Жорстока, бездушна влада. У будь-якій демократичній країні уряд, який створив подібну обстановку, не протримався б і трьох днів. Він, щоб врятувати себе, використовував би усі можливості для розміщення цих людей... Поки я живий, не забуду ці картини».

Кримські татари, викинуті з куплених ними будинків у Криму. Кінець 1960-х

​

На початку 1969 року над Григоренком зібралися хмари. В інформації голови КДБ СРСР Юрія Андропова в ЦК КПРС від 7 квітня 1969 року пропонувалося притягнути Григоренка до кримінальної відповідальності – за численні прояви антирадянської діяльності. Серед таких називали – «активну участь у підготовці та розповсюдженні підбурливих матеріалів щодо так званого кримськотатарського питання».

На початку травня 1969 року в Ташкенті готувався судовий процес над десятьма активістами кримськотатарського руху; більше 2 тисяч кримських татар звернулися до Григоренка з проханням виступити громадським захисником на цьому процесі. 2 травня він вилетів в Ташкент, однак з'ясувалося, що процес відкладався.

Вже перед вильотом до Москви, 7 травня, Григоренко був заарештований.

15 травня 1969 року Петру Григоренку було висунуте звинувачення, передбачене статтею 190-1 КК РРФСР: «...упродовж тривалого часу, починаючи з 1965 року, бере активну участь у виготовленні, розмноженні й поширенні документів, в яких містяться завідомо неправдиві вигадки, що паплюжать радянський державний і суспільний лад».

Відповіддю правозахисників на арешт Григоренка було утворення через декілька днів, 20 травня 1969 року, першої правозахисної асоціації в СРСР «Ініціативної групи із захисту прав людини в СРСР».

За постановою слідчого від 5 серпня 1969 року йому була призначена судово-психіатрична експертиза, яка відбулася в Ташкенті 18 серпня. Члени комісії дійшли одностайного висновку: «Григоренко П.Г. ознак психічного захворювання не виявляє зараз, як не виявляв їх у період вчинення (2 півріччя 1965 року – до квітня 1969 року) інкримінованих йому злочинів, коли він усвідомлював свої дії і міг керувати ними. У скоєному осудний».

Результати ташкентської експертизи не задовольнили слідчі органи, які 13 жовтня 1969 року призначили нову судово-психіатричну експертизу, на цей раз в ЦНДІ судової психіатрії імені Сербського. Комісія московських експертів не погодилася з висновками ташкентських колег, і 30 грудня 1969 року кримінальна справа стосовно Григоренка Петра Григоровича було надіслана до суду «для застосування заходів медичного характеру».

27 лютого 1970 року суд виніс ухвалу, в якій вказав: «Вважати встановленим вчинення Григоренком П.Г. злочинів, передбачених ч. 1 ст.70, ст.190-1 КК РРФСР і ст.1914 КК УзбРСР в стані неосудності». На підставі ухвали суду Григоренко 26 травня 1970 року був поміщений в «психіатричну лікарню спеціального типу» в Черняховську Калінінградської області.

Отже, в травні 1970 року Петро Григоренко знову опинився в спеціальній психіатричній лікарні – цього разу Черняхівській. У цей період тривала кампанія за його звільнення.

У 1971-1972 роках молодим лікарем-психіатром Семеном Глузманом була проведена заочна психіатрична експертиза Григоренка. Глузман вивчив його статті, коментарі з приводу проведення над ним судово-психіатричних експертиз, самі ув'язнення, повідомлення друзів і однодумців, на підставі чого прийшов до висновку, що Григоренко «психічним захворюванням не страждає». Глузман зажадав скасування примусового лікування Григоренка в спецпсихлікарні Черняховска і надіслав висновок в Комітет прав людини академіку Андрію Сахарову. У березні 1972 року у Глузмана був проведений обшук, а в травні він був заарештований. Суд, що відбувся в жовтні 1972 року, визнав Семена Глузмана винним за статтею «антирадянська агітація і пропаганда» і засудив до 7 років ув'язнення і 3 років заслання.

У психлікарні час від часу з Григоренком велися бесіди для морального перековування – з лікарями-карателями в білих халатах. Наприклад, така:

«– Навіщо Вам ці татари знадобилися? Ви що, татарин? Або у Вас родичі серед них?

– А навіщо Вам чилійці? – Питанням на питання б'ю я. Дуже швидка відповідь, не встиг я закінчити, і вже прозвучало:

– Мені? Ні до чого! – відповів чітко, впевнено, але відразу ж осікся і забурмотів:

– Ну, звичайно, уряд... Ми як патріоти маємо підтримувати уряд...

– А я звик сам за себе думати і вирішувати. І навіть уряду іноді підказувати...

За це в мою історію хвороби влітає запис: «Ставить себе вище уряду».

У 1974 році Петро Григоренко під тиском широкої кампанії протестів у всьому світі нарешті був звільнений. Комісія лікарів 12 травня 1974 року дійшла висновку, що «продовження примусового лікування Григоренко П.Г. не потребує, може бути виписаний під систематичне спостереження районного психіатра та опіку рідних».

Петро і Зінаїда Григоренки з онукою Тетяною

Здоров'я його було сильно підірване, але він був сповнений енергії...

Вже 30 січня 1976 року, за інформацією голови КДБ Андропова, з Григоренком була проведена «попереджувально-профілактична бесіда». За інформацією Андропова, «після звільнення з лікарні Григоренко відновив зв'язки з Сахаровим та іншими ревізіоністськими елементами – активними учасниками антигромадської діяльності. Спільно з ними бере участь у провокаційних збіговиськах, підготовці та передачі за кордон наклепницької інформації про нібито порушення прав людини в Радянському Союзі, зокрема й у так званому «кримськотатарському питанні».

У травні 1976 року Петро Григоренко став членом-засновником Московської Гельсінкської групи, восени того ж року брав участь у створенні Української Гельсінської групи. У листопаді 1977 року він отримав візу США на шість місяців разом із дружиною – для операції і побачення з сином Андрієм, який емігрував раніше. Проте вже 13 лютого 1978 року Указом Президії Верховної Ради СРСР був позбавлений радянського громадянства і тим самим права повернення в СРСР. Мотивація: «Враховуючи, що Григоренко П.Г. систематично вчиняє дії, не сумісні з приналежністю до громадянства СРСР і завдає своєю поведінкою шкоди престижу Союзу РСР».

На Заході він активно долучився до громадського життя, очолив закордонне представництво Української Гельсінкської Групи; читав в університетах лекції з прав людини, брав участь у різних міжнародних форумах, зустрічався з главами урядів, включаючи президентів США Джиммі Картера і Рональда Рейгана, прем'єр-міністра Великобританії Маргарет Тетчер і багатьох інших; його статті публікувалися в провідних засобах масової інформації демократичних країн. Але туга за батьківщиною не відпускала його і тут...

Мустафі Джемілєву запам'ятався наступний епізод: «У 1978 році, незабаром після звільнення із зони, я спілкувався телефоном з родичами із США. І тут вони передали трубку Петру Григоровичу. Григоренко розповів, що після того як він вийшов з божевільні, йому дозволили виїхати до Америки для проведення операції. Перед виїздом він узяв гарантію у КДБ, що зможе повернутися назад. Але гарантії гебістів добре відомі... Хоча дозвіл йому був наданий на півроку вже буквально через два місяці вийшов указ про позбавлення його радянського громадянства. Я вперше почув, як ця велична мужня людина ридає. «Мустафа, зроби що-небудь», – говорив він мені. Він рвався в країну, напхану таборами і божевільнями, і швидше за все тут його знову очікувала в'язниця, але він все одно любив Батьківщину. Звичайно, ми писали протести, звернення, щоб його повернули, але безрезультатно»...

Петро Григоренко і президент США Джиммі Картер

Петро Григоренко помер в 1987 році в США. Йому так і не довелося повернутися на батьківщину... Він похований на чужині.

У 1999 році в Сімферополі на площі Радянській з ініціативи представницького органу кримських татар – Меджлісу кримськотатарського народу та за сприяння Народного Руху України був урочисто відкритий пам'ятник генералу Григоренку...

Мустафа Джемілєв біля пам'ятника Петру Григоренку в Сімферополі

Посмертна психіатрична експертиза, проведена в 1991 році, визнала Петра Григоренка здоровим. У 1990 році Указом Президента СРСР Михайла Горбачова йому посмертно повернули радянське громадянство; в 1993 році Указом Президента Бориса Єльцина він посмертно відновлений у званні генерал-майора.

На жаль, звання Герой України Петро Григоренко так і не отримав...

Початок історії про Петра Григоренка читайте в матеріалі «Сторінки кримської історії. Петро Григоренко».

Гульнара Бекірова, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу