«Визнати недоцільним надання національної автономії татарам...»

Кримські татари були одним із народів СРСР, насильно переселеним із місць споконвічного проживання в роки Другої світової війни. Спочатку в депортованих переважав настрій пригніченості. Але вже з середини 1940-х серед них були випадки обдуманих політичних протестів, за якими слідували кримінальні переслідування.

Втім, біля витоків загальнонаціонального руху встали не ті, хто наважувався на самогубний у сталінських умовах протест, а люди, які належали до колишньої державної та культурної еліти кримськотатарського народу (партійні працівники, військові, письменники). Ще за життя Сталіна в їхньому середовищі відбувалось обговорення різних варіантів дій, які мали спонукати владу змінити долю репресованого народу. Але масовий рух за повернення до Криму став можливим лише після початку «відлиги».

Доповідь Микити Хрущова на ХХ з'їзді партії

У доповіді першого секретаря ЦК КПРС Микити Хрущова на ХХ з'їзді КПРС у лютому 1956 року вперше заговорили про несправедливість, допущену відносно виселених народів. А незабаром з'явився Указ Президії Верховної Ради СРСР від 28 квітня 1956 року «Про скасування обмежень щодо спецпоселення кримських татар, балкарців, турок – громадян СРСР, курдів, хемшилів та членів їхніх сімей, виселених у період Великої Вітчизняної війни», який скасував режим спецпоселень згаданих народів і звільнив їх від адміністративного нагляду. Скасування обмежень, однак, не передбачало «повернення майна, конфіскованого при виселенні», а також повернення в місця, звідки люди були виселені. Аналогічні укази ухвалили і щодо інших депортованих народів, найбільш активні представники яких стали звертатись до вищих державних органів із проханням про повернення їхніх народів до місць колишнього проживання.

Микита Хрущов на ХХ з'їзді КПРС

​

Уже наприкінці 1956 року ухвалили Постанову Політбюро ЦК КПРС «Про відновлення національних автономій калмицького, карачаївського, балкарського, чеченського та інгушського народів». 1957 року почалась репатріація цих народів. Кримські татари, німці та турки-месхетинці такої можливості не отримали.

Відмову в праві повернутись на батьківщину для кримських татар сформулювали в шостому пункті Постанови: «Визнати недоцільним надання національної автономії татарам, які раніше проживали в Криму, маючи на увазі, що колишня Кримська АРСР була автономією не лише татар, а являла собою багатонаціональну республіку, в якій татарське населення становило менше 1/5 частини всього населення, і що в складі РРФСР уже є татарське національне автономне об'єднання – Татарська АРСР, а також те, що наразі територія Криму є областю України та заселена. Разом із тим, враховуючи прагнення частини татар, які раніше проживали в Криму, до національного об'єднання, пояснити, що всі, хто забажає, мають право оселитись на території Татарської АРСР».

Вже до осені 1957 року рух набув масового характеру – на підприємствах, за місцем проживання виникає мережа «ініціативних груп» кримських татар. Створювані спочатку для збору підписів під петиціями, «ініціативні групи» стали унікальною в радянських умовах формою соціальної мобілізації, що дозволила досягти легалізації несанкціонованої громадської активності. Знаменно, що утворена 1969 року московськими інакодумцями «Ініціативна група із захисту прав людини в СРСР» отримала свою назву за аналогією з ініціативними групами кримських татар.

Ця форма самоорганізації кримськотатарського народу забезпечила безпрецедентно масову петиційну кампанію: до вищих органів влади були спрямовані петиції, підписані десятками тисяч чоловік, а також тисячі індивідуальних листів.

Анастас Мікоян

Зрештою активісти руху добилися зустрічі з членом Президії ЦК КПРС, заступником голови Ради Міністрів СРСР Анастасом Мікояном (березень 1958 року), який запевнив їх, що кримськотатарське питання невдовзі буде розв'язане, і що він особисто доповідатиме про це Хрущову.

Після бесіди учасники зустрічі надіслали Мікояну лист, у якому дякували за прийом і висловлювали сподівання на «позитивне розв'язання кримськотатарського питання». Після повернення вони розповідали співвітчизникам про те, що кримські татари незабаром повернуться на батьківщину. У травні 1958 року інспектор ЦК КПРС Алаторцев прибув до Узбекистану, щоб «пояснити» авторам листа, що «кримськотатарське питання розв'язане Постановою ЦК КПРС від 24 листопада 1956 року».

Отже, у долі кримських татар нічого не змінилося, і 1959 року до ЦК КПРС надіслали нове звернення з 10 тисячами підписів, а в березні 1961 року на адресу Президії ЦК КПРС надійшла петиція, скріплена вже 18 тисячами підписів.

З 1964 року в Москві діяло неофіційне представництво кримських татар (його склад змінювався), яке займалося систематизацією і передачею до урядових установ листів і звернень. Ініціативні групи регулярно випускали і розповсюджували «Інформації», в яких повідомляли про кількість зданих документів і бесіди з посадовими особами. На нарадах «ініціативників» виробляли загальнонаціональну точку зору на всі актуальні проблеми життя народу.

Ініціативні групи були позбавлені ознак політичної організації і діяли підкреслено відкрито. Ця відкритість, а також масовість, властиві основному напрямку національного руху, спочатку заважали владі паралізувати його арештами та іншими силовими методами. Керівники руху – люди, в основному, старшого покоління, – прагнули надати йому підкреслено лояльний до радянської влади та ідеології характер. Разом із тим, у 1960-х усе більшу роль у русі починають відігравати молоді люди, які виросли в Середній Азії, які не мали досвіду радянської кар'єри, але з дитинства відчували безправ'я і свавілля влади. Вони були налаштовані куди більш радикально, ніж зачинателі руху, які до 1944 року належали до кримськотатарської еліти. Те, що старші називали помилками радянського керівництва, молодь називала злочинами.

Незабаром після зміщення Хрущова активісти руху досягли другої зустрічі з Мікояном (серпень 1965 року), тоді вже офіційним головою держави (Голова Президії Верховної Ради СРСР). Учасник делегації Різа Асанов виклав вимоги кримських татар: організоване повернення і компактне розселення народу на історичній батьківщині, відновлення автономії, національних шкіл, створення умов збереження кримськотатарської мови і культури. Підбиваючи підсумки прийому, Мікоян обіцяв повідомити про зустріч у Політбюро ЦК КПРС. Асанов згадує: у нього склалось тоді враження, що Мікоян «якось хотів розв'язати питання з кримськими татарами». На його думку, після прийому в Кремлі 1965 року кримських татар стали «частіше підвищувати на посаді», збільшився набір студентів кримських татар у виші, що було пов'язане з бажанням влади «збити національний рух». Учасники ж руху прагнули його активізувати.

Іншою важливою особливістю періоду середини 1960-х років став інтерес кримських татар до історії та культури свого народу, який різко зріс, що свідчило про піднесення національної самосвідомості. У вересні 1965 року активісти руху почали збирати інформацію про втрати під час депортації і в місцях заслання. Згідно з «народним» переписом, під час переселення і в перші роки життя на нових місцях загинули 46,2% кримських татар.

Активісти національного руху в 1960-х

Ініціативні групи національного руху продовжували подавати петиції. За підрахунками Приймальної Президії Верховної Ради, з 1965 року по січень 1967 року до ЦК КПРС, Ради Міністрів СРСР і Президії ВР СРСР надійшло близько 53 тисяч листів і телеграм від кримських татар, багато з яких мали десятки, сотні і навіть тисячі підписів. «Всенародне звернення до ХХІІІ з'їзду КПРС» підписали понад 120 тисяч кримських татар з усіх регіонів проживання.

Однак, незважаючи на посилення руху і багаторазові обіцянки влади розв'язати «кримськотатарське питання», 1966 року проблему кримських татар так і не вирішили.

Наступний, 1967 рік – рік півстолітнього ювілею Жовтневої революції – обіцяв позитивні зміни в житті кримськотатарського народу...

(Далі буде)

Гульнара Бекірова, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу