Ці, сьогодні вже легендарні, рядки 1974 року написав великий поет драматичної долі Борис Чичибабін:
Как непристойно Крыму без татар.
Шашлычных углей лакомый угар,
заросших кладбищ надписи резные,
облезлый ослик, движущий арбу,
верблюжесть гор с кустами на горбу,
и все кругом – такая не Россия.
Тоді вираз «як непристойно Криму без татар» був на кшталт подвигу, бо в розумінні влади подібний посил автора дорівнював злочину...
Борис Чичибабін (справжнє прізвище – Полушин) народився 9 січня 1923 року в українському місті Кременчук у сім'ї офіцера. Школу він закінчив у Чугуєві Харківської області, вступив на історичний факультет Харківського університету, але навчання перервала війна.
У листопаді 1942 року юнака призвали до армії, він служив солдатом 35-го запасного стрілецького полку в Грузинській РСР. З липня 1943-го аж до перемоги – механік авіаприладів у різних частинах Закавказького військового округу. Після війни навчання в Харківському університеті продовжилось, але вже за іншою спеціальністю – філолога.
Однак навчання Борису завершити не вдалось. У червні 1946-го року Чичибабіна заарештували і засудили за антирадянську агітацію. Причиною арешту були вірші – крамольна блазнівська співанка з рефреном «Мати моя посадніца», де були такі рядки:
Пропечи страну дотла,
Песня-поножовщина,
Чтоб на землю не пришла
Новая ежовщина!
Слідство тривало майже два роки, вирок – п'ять років таборів, які Чичибабін відбував у Вяттабі Кіровської області.
До Харкова Чичибабін повернувся влітку 1951-го року. Довгий час був різноробочим, підсобним робітником у Харківському театрі російської драми, потім закінчив бухгалтерські курси і працював бухгалтером домоуправління. Тут він познайомився з паспортисткою Матільдою Федорівною Якубовською, яка стала його дружиною.
Наприкінці 1950-х років Чичибабін продовжує працювати бухгалтером (в автотаксомоторному парку), але поступово заводить знайомства в середовищі місцевої літературної інтелігенції.
1958 року з'являється його перша публікація в товстому журналі «Знамя» – і це, звісно, успіх. На початку 1960-х років поет довгий час живе в Москві на квартирі дисидентів Юлія Даніеля та Лариси Богораз, виступає в літературному об'єднанні «Магістраль». І вже через кілька років його вірші публікуються у відомому «Новому світі», в харківських та київських виданнях. Чичибабін знайомиться з настільки відомими діячами культури, як поет Самуїл Маршак, письменник Ілля Еренбург, критик і літературознавець Віктор Шкловський.
Борис Чичибабін і Матильда Якубовська, початок 1960-х
Поступово викристалізовуються і основні теми його творчості. Сказати «дисидентські» – означає сказати мало. Його «гнів і смуток» викликають «державні хами», як у вірші 1959 року «Клянусь на прапорі веселому». До громадянської лірики примикає вже зовсім рідкісна в післявоєнній радянській поезії тема солідарності та співчуття пригнобленим народам Радянської імперії – кримським татарам, євреям, прибалтійцям. Ці мотиви поєднуються у Чичибабіна з любов'ю до Росії і російської мови, схилянням перед Пушкіним і Толстим, а також із синівською прихильністю до рідної України.
На початку 1970-х років у самвидаві з'явилась збірка віршів Чичибабіна, укладена літературознавцем Леонідом Пінським, із рук в руки передаються магнітофонні записи з квартирних читань поета. «Відхід із дозволеної літератури... був вільним моральним рішенням, неголосною, але твердою відмовою від самої можливості фальші», – написав про це пізніше філософ Григорій Померанц.
1973 року Бориса Чичибабіна виключають зі Спілки письменників СРСР. Він уже перебуває в полі зору органів... 1974-го року поета викликають до КДБ. Йому довелось підписати документ про те, що якщо він продовжить поширювати самвидавівську літературу і читати вірші антирадянського змісту, проти нього порушать справу. Чичибабін практично опинився на довгі роки відлученим від широкого читача...
Борис Чичибабін у день народження Генріха Алтуняна, середина 1970-х
Кримська і кримськотатарська складова поезії Бориса Чичибабіна – це «Кримські прогулянки», «Чорне море», «Є селище в Криму. Називається воно Кацивелі», «Ще нещодавно ти зі мною...», «Місяць минув і рік, десять мине і сто...», «Херсонес», «Пам'яті Гріна», «На могилі Волошина», «Чуфут-Кале татарською означає «Іудейська фортеця», «С.Славичу», «Судацькі елегії», «Феодосія», «Дельфін елегія», «Щовечора я у своїй молитві...», «Коктебельська ода», «Спогад». Ці вірші, створені поетом 1960-1980 років, прямо або побічно пов'язані з Кримом.
«Крим я люблю, як кажуть, з першого погляду і на все життя, люблю, як люблять його всі або багато людей, які пишуть вірші і люблять поезію. У мене багато віршів про Крим, і сказати про те, чому, за що і як я його полюбив і люблю, сказати про це прозою краще і більше, ніж сказано в цих віршах, я не зумію», – так написав Чичибабін в одному з листів.
Доктор філологічних наук, професор Аділе Емірова ґрунтовно вивчила кримські сюжети в творчості Бориса Чичибабіна, зробивши надбанням громадськості цю сторінку його біографії.
Без татар Крим – не Крим, несправжній Крим, не той Крим, який бачив, і який описав, і в який на все життя закохався ПушкінБорис Чичибабін
Емірова умовно ділить кримські вірші Чичибабіна на два тематичні цикли: «філософське осмислення буття» і «татарський Крим». Умовний цикл віршів поета «Татарський Крим» представлений віршами «Кримські прогулянки», «Судацькі елегії» і «Чорна пляма». Фраза «Як непристойно Криму без татар», мабуть, квінтесенція цього циклу. У вірші «Кримські прогулянки» ліричним героєм є сам автор, і авторська позиція висловлена цілком недвозначно:
...Улочками кривыми
в горы дышал и лез.
Думал о Крыме: чей ты,
кровью чужой разбавленный?
Чьи у тебя мечети,
Прозвища и развалины?
..Люди – на пляж, я – с пляжа,
там у лесов и скал,
«Где же татары?» – спрашивал,
все я татар искал....
Шел, где паслись отары,
Желтую пыль топтал.
«Где ж вы, – кричал, – татары?»
Нет никаких татар...
Родина оптом, так сказать,
Отнята и подарена, –
И на земле татарской
Ни одного татарина.
Ця ж тема розвивається у другій частині циклу «Судацькі елегії»:
Мне с той землей не быть накоротке,
она любима, но не богоданна.
Алчак-Кая, Солхат, Бахчисарай...
Я понял там, чем стал Господень рай
после изгнанья Евы и Адама.
Как непристойно Крыму без татар!
Шашлычных углей лакомый угар,
Заросших кладбищ надписи резные,
Облезлый ослик, движущий арбу,
Верблюжесть гор с кустами на горбу,
И все кругом – такая не Россия.
1987 року, після двадцятирічного відлучення поета від літератури, пише професор Аділе Емірова, журнал «Новий світ» зібрався видати добірку його віршів, зокрема й «Судацькі елегії». У відповідь на прохання критика Ірини Роднянської змінити рядок «Як непристойно Криму без татар» Чичибабін написав: «Без татар Крим – не Крим, несправжній Крим, не той Крим, який бачив, і який описав, і в який на все життя закохався Пушкін, який бачили і любили Толстой і Чехов, Ахматова і Цвєтаєва, Паустовський, Пришвін, Сергєєв-Ценський; це якийсь штучний, екзотичний, спеціально для курортників і туристів придуманий і зроблений заповідник... Вони (татари) були споконвічним місцевим населенням на цій землі, вони були народом, який пустив коріння в цю землю, обжив її, одухотворив її назвами гір, селищ, міфологією, пам'яттю, вірою, мрією, вони стали і були душею Криму. І коли цю душу штучно, насильно вилучили з тіла і тіло залишилося без живої душі, але з якоїсь тінню її, з якимось кровоточивим слідом її, з пам'яттю про неї, – татар немає, а татарські назви залишилися, – це не лише трагічно, сумно, страшно, але в цьому є щось несправжнє, накинуте, неприродне, ганебне, непристойне».
Незважаючи на спротив поета, цей рядок був замінений на такий: «Я шел тропою горестей и кар». І тільки в наступних виданнях знайшла первинний вигляд: «Как непристойно Криму без татар»...
Справжнє визнання прийшло до Бориса Чичибабіна вже в постперебудовний час. 1990 року за книгу «Дзвін» його удостоїли Державної премії СРСР.
А через чотири роки, 15 грудня 1994-го року, поет Борис Чичибабін помер. «Помер найкращий поет Росії», – сказав колега і друг Булат Окуджава, а пізніше написав такі вірші:
Ускользнул от нас Борис,
а какой он был прекрасный!
Над судьбою мы не властны
хоть борись – хоть не борись.
И глядит издалека,
улыбается и плачет...
Время ничего не значит.
Перед ним века, века...
Гульнара Бекірова, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу