На початку 1980-х Радянський Союз переживав кризу, що охопила всі сфери життєдіяльності суспільства. Його риси були помітні навіть неозброєним оком.
Корупція, хабарництво, різні фінансові зловживання стали невід'ємними супутниками повсякденного життя радянських людей.
Введення «обмеженого контингенту радянських військ» до Афганістану в грудні 1979 року подавалось як «інтернаціональна допомога братньому народу». Ця непопулярна в народі війна розтягнулась майже на десятиріччя – і весь цей час із неї привозили цинкові труни з радянськими солдатами.
Газети і телебачення повідомляли про перевиконання народногосподарських планів. У реальному житті люди бачили тільки порожні прилавки і постійні черги в магазинах – у країні панував тотальний дефіцит.
Брехня і двомислення стали основними рисами суспільної свідомості. У цих умовах конформізм був для більшості способом психологічного виживання, але це свідчило і про моральну деградацію влади, яка прирекла людей на настільки жалюгідне існування.
Академік Андрій Сахаров
«Наше суспільство виявилося (не водночас, звісно, а в результаті історичного процесу) глибоко хворим. Симптоми хвороби – остання стадія якої отримала назву «епоха застою» – відомі», – так пізніше охарактеризує цей час академік Андрій Сахаров, який неодноразово звертався в 1970-х роках до Генерального секретаря Центрального комітету КПРС Леоніда Брежнєва щодо необхідності демократичних реформ у країні. У січні 1980 року Сахарова позбавили всіх нагород і звань і заслали до Горького.
Початок 1980-х років можна назвати часом старіння і маразматизації влади. Країною ходив анекдот:
– Які надії пов'язані з новим 1982 роком?
– Радянській владі виповниться 65 років, і вона вийде на пенсію.
У 1982-1985 роках в СРСР змінилось три правителі.
Після смерті Брежнєва в листопаді 1982 року Генеральним секретарем Центрального комітету КПРС став колишній шеф КДБ Юрій Андропов. Саме під час перебування його на посаді керівника держбезпекою країни «органи» здобули собі ту зловісну славу, яка була у них хіба що за Берії. Щоправда, з приходом Андропова до чекістського відомства взаємини партії та її таємного поліцейського органу дещо змінились. Як справедливо зауважив американський історик Мартін Маліа: «Сталін використав НКВД, щоб правити партією; Брежнєв і Андропов використовували КДБ, щоб правити суспільством».
Боротьба за дисципліну по-андроповськи запам'яталася багатьом – у робочий час людей «відловлювали» в магазинах, на вулиці, в транспорті
Андропов, який п'ятнадцять років стояв біля керма настільки могутньої структури як КДБ, був відомий як жорсткий керівник. На посту генерального секретаря він не зрадив собі – посилились переслідування інакомислячих, минула серія господарських судових процесів, переважно прихильників брежнєвського клану. Була зроблена спроба наведення ладу в країні. Боротьба за дисципліну по-андроповськи запам'яталася багатьом – у робочий час людей «відловлювали» в магазинах, на вулиці, в транспорті – вважалось, що в цей час вони мають перебувати на роботі.
І хтозна, чим би це закінчилось, якщо продовжити правління Андропова ще на кілька років – дивись, і збулися б в «одній окремо взятій країні» похмурі пророцтва оруеллівського «1984». Але... – 9 лютого 1984 року Андропов помер. Перебування при владі досвідченого, але безбарвного кремлівського апаратника Костянтина Черненка теж було досить швидкоплинним – його не стало 10 березня 1985 року. Разом із ним пішли в минуле надії на реформування соціалізму силами старої, постсталінської гвардії.
Втім, саме за рекомендацією «останнього з могікан» цього покоління – Андрія Громико – в березні 1985 року біля керма влади опинився представник нового покоління партійців, колишній перший секретар Ставропольського обкому Михайло Горбачов.
Все голосніше зі сторінок газет і журналів говорили про необхідність змін у країні та суспільстві
На квітневому Пленумі Центрального комітету КПРС 1985 року Горбачов уперше сформулював курс на «прискорення», а в лютому 1986 року на ХХVII з'їзді КПРС вимовив слова про «застійні явища у суспільстві» і про те, що «не можна ухилятись від розв'язання назрілих проблем». Все голосніше зі сторінок газет і журналів говорили про необхідність змін у країні та суспільстві.
Однак втілити в життя райдужні плани «демократичного соціалізму» виявилося зовсім не просто. Системна криза, яку переживав СРСР, торкнулася всіх сфер життя. Серед численних проблем, з якими зіткнувся реформатор Горбачов, були і національні.
Багато десятиліть влада впевнено декламувала, що національне питання в СРСР розв'язане успішно і безповоротно. Витіснення на периферію політичного життя національних проблем ретельно приховувалось і замовчувалось – влада вважала за краще применшувати їхнє значення або просто ігнорувати. Однак із настанням нових часів ці проблеми позначились із новою силою, причому чи не в усіх регіонах – навіть у тих, де, здавалося б, їх не було і бути не могло.
Національні проблеми виявились у країні «соціалізму, який переміг» настільки ж нерозв'язаними, як і економічні, політичні, соціальні
У травні 1986 року сварка на ковзанці в Якутську переросла в триденну бійку між студентами-якутами і російськими підлітками, а потім – в антиросійські демонстрації. 1 грудня 1986 року голова КДБ Віктор Чебриков на нараді у Горбачова з підготовки пленуму Центрального комітету КПРС наполягав на необхідності винести на обговорення пленуму національні питання. У грудні 1986 року після відставки першого секретаря Центрального комітету Компартії Казахстану Дінмухамеда Кунаєва і спроби призначити на цю посаду горбачовського ставленика, росіянина Геннадія Колбіна почалися заворушення в Казахстані. У перебігу зіткнень 17-19 грудня 1986 року в Алма-Аті загинули два співробітники міліції і один демонстрант. Але... – влада як і раніше не хотіла помічати очевидного і називати речі своїми іменами – національні проблеми виявились у країні «соціалізму, який переміг» настільки ж нерозв'язаними, як і економічні, політичні, соціальні.
Кримськотатарська проблема належала до застарілих, хронічних хвороб режиму. Про її існування також воліли «сором'язливо» мовчати, що аж ніяк не означало, що влада на всіх рівнях про неї не знала. Свідчення тому – маса нині розсекречених документів офіційних радянських інстанцій, і тонни тих, які все ще закриті для доступу дослідників.
Корифеями в галузі «розв'язання» «кримськотатарського питання» були, зрозуміло, КДБ і МВС, завдяки яким активісти кримськотатарського руху упродовж багатьох десятиліть справно поповнювали список політв'язнів. Але не варто применшувати і роль партійних органів – без їхньої санкції та керівного перста в країні нічого не відбувалось.
Юрій Османов
На початок перебудови в тюрмах і таборах залишалися засуджені ще в «застійні» роки активісти кримськотатарського руху Мустафа Джемілєв, Ісмаїл Білялов, Юрій Османов, Джелял Челебієв. З'явилися і нові політзеки.
Наприкінці 1985 року в Ташкенті заарештували Решата Аблаєва і Синавера Кадирова – за стандартним звинуваченням у складанні та розповсюдженні документів, що ганьблять радянський державний і суспільний лад. Їм інкримінувалися документи і матеріали щодо «національного питання кримських татар» (зокрема, «Інформаційний бюлетень Ініціативної групи кримських татар імені Муси Мамута»).
Вирок виніс Ташкентський міський суд у березні 1986 року – обидва отримали максимально можливі за цією статтею терміни ув'язнення – 3 роки таборів загального режиму.
Юрія Османова не звільнили з місць ув'язнення, як очікувалось, у грудні 1985 року. Його перевели до Благовіщенської спецпсихлікарні.
Не вийшов на свободу і Мустафа Джемілєв, табірний термін якого мав закінчитись 10 листопада 1986 року. Йому висунули нове звинувачення за статтею 188-3 Кримінального кодексу РРФСР («Злісна непокора законним вимогам адміністрації місць позбавлення волі»). Психіатрична експертиза визнала його осудним. З 30 листопада 1986 року Джемілєв перебував у стані голодування. Друзі і родичі оголосили, що на знак солідарності кожен день нового терміну буде відзначений голодуванням одного з них. На проведеному 17-18 грудня 1986 року в Магадані суді в обвинувальному висновку йому інкримінували 29 епізодів. Вирок – 3 роки позбавлення волі умовно з 5-річним випробувальним терміном, і звільнення з-під варти в залі суду.
Айше Сеїтмуратова в передачі Радіо Свобода на початку 1986 року повідомляла про судові переслідування активістів національного руху і про те, що на їхню підтримку виступили в США: «Щоб не допустити смерті Мустафи Джемілєва та Юрія Османова, правозахисні організації та етнічні групи в Нью-Йорку провели демонстрацію на захист Джемілєва і Османова. Кампанія на їхній захист посилюється!».
Оголошений у країні новий політичний курс ніяк не вплинув на питання про прописку кримських татар у Криму. «У Криму значно посилилось переслідування кримських татар, які намагаються повернутись до Криму і влаштуватися там. РАЦСи відмовляються реєструвати шлюби, якщо один з подружжя проживає за межами Криму. Триває виселення кримських татар за межі області. У серпні 1985 року з Красногвардійського району вдруге була виселена сім'я Асанових з п'яти осіб (серед них троє дітей), з села Лиговка Радянського р-ну – сім'я Джафарових з чотирьох осіб (зокрема двоє дітей). Зруйнований куплений Джафаровими будинок. У місті Старий Крим продовжують переслідувати ось вже більше десяти років сім'ю Фахрі Мізідова (в ній двоє дітей): їх не прописують у купленому ними будинку, звідки їх неодноразово виселяли. Більше десяти років відмовляють у прописці в Сімферополі літній Бахташевій», – повідомляв правозахисний бюлетень «Вісті з СРСР».
Тим часом для кримськотатарського руху почався новий етап.
11-12 квітня 1987 року в Ташкенті в будинку патріарха національного руху Мустафи Халілова відбулась Перша Всесоюзна нарада ініціативних груп руху. Учасники наради ухвалили текст Звернення кримськотатарського народу до Генерального секретаря Центрального комітету КПРС Горбачова. У Зверненні викладали основні вимоги народу, наводили список висунутих нарадою шістнадцяти народних представників для зустрічі з керівництвом країни щодо становища кримських татар.
Вирішили надіслати Горбачову текст цього Звернення, скріпивши його підписами учасників Всесоюзної наради, а потім почати під ним збір підписів співвітчизників. Передбачалось також відправити до Москви численну народну делегацію, якщо через місяць після передачі тексту звернення названі в ньому представників не викличуть до Москви для прийому на високому рівні і не буде суттєвих зрушень у вирішенні проблеми кримських татар. Визначили і завдання делегатів у столиці: вони мали не тільки домагатися прийому керівництвом Центрального комітету КПРС, а і широко інформувати громадськість про національну проблему кримських татар.
Для створення координаційної групи національного руху та проведення роботи на місцях обрали ще 20 представників, які разом із вибраними раніше шістнадцятьма активістами склали Центральну Ініціативну Групу (ЦІГ).
Бекір Умеров
18 травня 1987 року, в день чергової річниці депортації, Бекір Умеров, житель станиці Кримської Краснодарського краю, оголосив голодування, домагаючись того, щоб Горбачов ухвалив делегацію з 36 представників кримськотатарського народу, обраних на зустрічі в Ташкенті в квітні 1987 року. Як згадував пізніше сам Умеров, його рішенню про голодування, що тривало місяць, передувала поїздка в березні 1987 року групи кримськотатарських активістів до столиці, де вони ще раз нагадали владі про існуючу проблему. Головним підсумком тієї поїздки, за словами Умерова, стало усвідомлення того, що «демократизацію і гласність потрібно «робити» самим, а не чекати цього «зверху».
20 червня 1987 року кримськотатарські делегати почали прибувати до Москви.
Насувались події воістину епохальні. Було зрозуміло – кримські татари налаштовані рішуче... Подальші події показали, що це дійсно так.
Гульнара Бекірова, кримський історик, член Українського ПЕН-клубу